Текст: Діана Делюрман; Фото: Данило Дубчак

Карпати мають своє «море»: оточене густим лісом, прозоре і маловідоме. Кілька років тому Вільшанське водосховище повністю змінило життя подружжя з Мукачева — Романа та Олени Жуків. Заїхавши туди на пів години, вони побачили тонни сміття, що принесла до узбережжя гірська річка. Невдовзі Жуки повернулися до моря вдруге — вже з метою повністю очистити його береги.

Заради цього вони приїжджали знову і знову. Щоразу з ними прибувало все більше охочих людей — так і виникла ініціатива «Чисто.Де» та ідея «екопікніків», коли група людей прибирає узбережжя Закарпатського моря, досліджує його біорізноманіття та спілкується.

У лютому 2022 року Роман Жук став одним з тих, хто вирушив далеко від дому — на війну. 26 травня того ж року, у свої 34, він загинув у Запорізькій області. Після смерті Романа їхня з Оленою ініціатива продовжує діяти і збагачується новими людьми. Все це, за словами організаторів, — не без підтримки та «присутності» Роми.

Тепер узбережжя Закарпатського моря — заказник, але активісти не збираються зупинитися на цьому. Вони борються за підвищення статусу, а також повне очищення території.

«Ми не можемо зупинитись. Роман поклав своє життя, щоб було інакше», — каже Катерина Сердечна, організаторка вже двадцять четвертого екопікніка.

Сама Катерина не знала Жука. З повномасштабним вторгненням вона виїхала з Дніпра до Ужгорода і тоді особливо відчула потребу долучитись до екологічної ініціативи. Випадково Катерина по телебаченню побачила репортаж про «Чисто.Де», відтак загорілась ідеєю взяти участь у екопікніку.

«Спочатку я була “прибиральником”. Потім моя подруга Іванка попросила включитись в організацію екопікніків: каже, всього на два місяці. Ми жартуємо, що організаторами стають ті, хто не можуть сказати “ні”», — розповідає Катерина.

Сердечна впевнена, що активісти зможуть добитися свого, закохуючи людей у цю справу:

«Інколи нам пишуть: “Приїдьте, в нас теж є сміття”. Але ми хочемо показати, що не треба чекати допомоги від влади чи організацій. Наше бажання — закохувати людей. Ми не звинувачуємо, а навпаки кажемо, що усі помилялися, кожен проходить етапи з різним темпом».

«Ромчик, закрий кран»

Стрілочка на табличці «Екопікнік» вказує на болотисту стежку. Після сильних злив вся дорога в калюжах та багнюці, тому організатори покликали місцевого жителя Леоніда, щоб він трактором довіз учасників на локацію.

Сьогодні ж небо — блакитне, без жодної хмаринки.

«До цього йшов дощ. Після вас буде дощ», — дивується Леонід.

«Ми знаємо. Це для нас постарався Рома десь з небес і організував гарну погоду», — відповідає Катерина.

З нею погоджується учасниця зі Львова Ірина. Вона згадує, як, побачивши прогноз погоди, попросила: «Ромчик, закрий кран». І в цей раз він, як вважає активістка, вирішив їх підтримати.

За словами Ірини, Жук також залишив відбиток у житті багатьох:

«Роман мотивував людей до змін. А ми стали однією великою “екородиною”. Тут випадкових людей немає».

Щомісяця сюди з’їжджаються з усієї України. Для когось це — можливість відчути себе корисним, для декого — нагода перезавантажитись. Втім, пересічних людей тут немає: усі мають спільну ціль — очистити Закарпатське море, як мріяв Роман.

За три роки активісти зібрали понад сорок тонн сміття, але воно лише прибуває. В Карпатах немає вивозу відходів, тому місцеві жителі за звичкою скидають їх у річку, як і робили тут століттями. «Втім, з поширенням пластику ця проблема стала трагедією», — каже Катерина Сердечна.

Учасник екопікніка — підтягнутий чоловік у камуфляжі, у високих гумових чоботях та сонцезахисних окулярах Володимир Петрушко згадує: «Тут була безкінечність сміття. Коли ми це побачили, схопилися за голови: Боже, тут треба дивізії, щоб хоч трошки море розвиднілось».

Він впевнений, що прибираючи територію, активісти зможуть заохотити до цього місцевих жителів. «Треба з чогось почати, а інші — підтягнуться. Я хочу показати місцевому населенню і всім людям на Землі приклад. Ми прибираємо Карпати, як у себе біля хати», — розповідає Володимир.

Чоловік пригадує: спершу місцеві дивилися на активістів, як на «ненормальних». А зараз вони і самі долучаються до ініціативи.

«Ми воюємо з цією безкінечною проблемою вже третій рік. І будемо воювати далі, поки не переможемо. І Україна переможе. А ми зробимо з країни таку лялечку, що всі будуть заздрити», — впевнений Володимир.

Розмову перериває вигук хлопчика:

«Дивись! Двері від холодильника», — показує трофей.

«Мій друг з Києва», — з усмішкою пояснює Володимир, а потім передає інструкцію хлопчику: «Це — на загальне сміття».

Володимир живе у Береговому, що на самому кордоні з Угорщиною. Він каже, що і там долучається до толок: наприклад, до прибирання Тиси разом з угорцями та румунами. Сюди ж, до Закарпатського моря, чоловік привозить своїх підопічних з футбольної секції та їхніх батьків. Багато з них, за словами Володимира, — переселенці.

Петрушко знайомить нас із Євгеном Іващенком, який у березні 2022 року вивіз свою велику родину з Харкова. Зараз чоловік виловлює у траві пластикові пляшки, а йому впевнено допомагає п’ятирічна донька Ілана. Неподалік ходить його заклопотаний син — дев’ятирічний Платон.

«Я приїхав сюди заради дітей. Я-то розумію проблему сміття, а вони ще — ні», — пояснює Євген. — «Іланка тут втретє, а Платон — вдруге».

«Я — втретє!», — виправляє його син, проходячи повз.

Євген розповідає, що вдома залишилася дружина із зовсім маленькою дитиною. «Наступного разу привеземо», — додає з усмішкою.

Довкола чути тріск бляшанок та удари скла. Кожен зайнятий своєю справою: носять великі мішки на точку збору сміття, показують трофеї — череп якоїсь тварини, дитячу пустушку, вишукану туфлю на підборі. Перериваються, щоб поглянути на лелеку, що летить високо в небі.

Учасниця з Харкова Тетяна Куц киває головою у бік річки і каже: «Сміття ж вже отам було б. А це ж така краса».

Виїхавши з прифронтового міста на початку повномасштабної війни, Тетяна оселилася у Стрию на Львівщині. Відтоді закохалася у гори. «Побула пів року в Харкові, і мене вже сюди манить», — каже жінка.

Тетяна подолала тисячу кілометрів, щоб і в цей раз долучитися до екопікніка. «Бо як почала, то маю завершити», — пояснює активістка.

Жінка розповідає, що з поверненням до Харкова почала брати участь у місцевих толоках: нещодавно долучилася до активістів, що прибирають у яру в приватному секторі сміття ще радянських часів. За її словами, там вона зустрічає молодь, старших людей та іноземців.

«Все буде добре. Ніяк інакше», — каже наостанок Тетяна.

Мислити стратегічно

Неподалік зібраної гори мішків зупиняється чоловік, схиляється над травою та починає фотографувати.

«Євген вже знайшов щось цікаве», — коментує Катерина Сердечна.

Євгенія Довгалюка, засновника ініціативи дослідження озера Супій на Київщині, запросили на екопікнік розповісти про вивчення біорізноманіття. Оскільки Chysto.de має на меті також дослідження природи берега Закарпатського моря, наступного дня на учасників чекає фотоспостереження — фіксування у застосунку “iNaturalist” видів, що зустрінуться на цій території.

Дослідження біорізноманіття, як пояснює Довгалюк, — довга і кропітка справа. Для України це важливо також і у політичному вимірі, адже це потрібно для євроінтеграції.

«Євросоюз вимагає правильного поводження з природою та певні бюрократичні речі, як-от наявність відсотка заповідних територій відносно загальної площі. А ці заповідні території комусь потрібно дослідити і створити. Тієї кількості фахівців, що зараз працюють у державному секторі, не вистачає. Тож зараз ми виконали лише 3% Стратегії екологічної політики до 2030 року. Якщо ми цього не зробимо, ми просто не виконаємо вимог», — розповідає Довгалюк.

Екоактивісти мислять стратегічно: на тридцять-п’ятдесят років вперед. У цьому, як зауважує Довгалюк, українці й відрізняються від росіян.

«Їхня діяльність загалом не про сталість. Вони націлені на короткі результати з дуже дивними мотиваціями», — каже чоловік.

З ним погоджується запрошена експертка — орнітологиня Ганна Кузьо.

«Є поняття фундаментальної науки: ми досліджуємо, щоб просто знати. Це ознака Homo sapiens. Коли ми від цього відмовляємось — робимо великий крок назад. Усі суспільства, які думали, що наука “не на часі” — відкочувалися назад. Якщо ми хочемо бути розвинутим суспільством, а не суспільством, що просто викачує ресурси, як Росія, то нам треба думати про технології та науку», — каже Ганна.

За словами Кузьо, в Україні стає все менше науковців, які можуть досліджувати природу і, зокрема, вплив війни на неї. Тому так важлива громадянська наука — участь людей-ненауковців, які можуть збирати певний зріз даних для подальших досліджень.

«Достатньо у поході чи на екопікніку сфотографувати п’ять комашок або рослин, і ти вже допоміг науковцям. Хто зна, може ми зробили кадр якогось рідкісного жука, про якого ніхто не знав. Ми ніколи не знаємо, яку цінність несе ця інформація», — каже Ганна.

Ганна та Євгеній впевнені, що маленькі кроки мають значення.

«Ми молода країна, і нам ще довго йти до того, щоб всі розуміли: ця квітка вплине на продовольчу безпеку, адже вона — частина великої системи, від якої залежить якість та наявність їжі, чистота води», — пояснює Довгалюк.

«Природа — це те, від чого ми насправді залежимо. Ми часто про це забуваємо, бо живемо переважно в містах. Але ми забуваємо, звідки береться повітря, вода, їжа. Що не буде помідорів, якщо не буде бджіл, грубо кажучи. Стратегічно для нашого виживання потрібно розуміти, як працюють екосистеми на нашій території і в якому вони стані. Якщо вони в критичному стані, треба розуміти, як їх зберегти», — розповідає Кузьо.

При цьому, як каже Ганна, в природі нічого не відбувається моментально: людина може тривалий час її знищувати, але негативний вплив відчують вже наступні покоління.

«Те ж саме зі змінами клімату: вони вже відбуваються десятиліттями, а Армагедон може початися трішки пізніше. А поки не валиться, ми думаємо: так все ж нормально, а чого напружуватися?», — пояснює Ганна Кузьо.

Дослідження та збереження природи — це стратегічний погляд. Коли в Україні стоїть питання виживання саме зараз, важливість цього розуміти важко. «Та з природними катаклізмами вже нічого не зробиш», — додає Ганна.

У серпні «Чисто.Де» планують великий фестиваль, на якій з’їдуться близько тисячі учасників. Організатори сподіваються докластися до розвитку екологічного кіно, просвіти та зеленого туризму. Це все було ще однією мрією загиблого воїна Романа Жука. 

Цей матеріал — частина циклу матеріалів про те, як мрії полеглих героїв втілюються зусиллями їхніх близьких. На російсько-українській війні гинуть активні люди, а разом з ними зникають їхні амбітні плани та цілі — те, що рухає майбутнє України. Цим проєктом ми хочемо показати, що попри втрату, друзі та рідні знаходять в собі сили, щоб продовжити справи полеглих воїнів. «Мрії, що не вбити» — історії про соціально-відповідальні підприємства, культурні проєкти, ініціативи, що продовжують діяти або втілені з нуля після загибелі засновників.