Автор: Андрій Дубчак
Засновник та репортер Frontliner Андрій Дубчак розповідає про те, як він зустрів перші дні повномасштабного вторгнення російської армії в Україну. Про настрої людей, про ситуацію на Донбасі й у Києві, та про власні враження, переживання та очікування.
24 лютого 2022-го року. Готель з позитивною назвою «Мір» у Сєвєродонецьку на Луганщині.
Близько четвертої години ночі – дзвінок від дружини Лізи (вона була у Харкові).
Крик у слухавку: «Війна! Нас обстрілюють!», – був першою інформацією про початок повномаштабки.
Я, чесно кажучи, сприйняв цю новину якось аж занадто спокійно. Знав, що вторгнення буде. Знав, що активізація вже неминуча. Бо навіть на той момент фронт вже змінився і ООС, яку я знав останні пару років, більше не існувало.
Протягом тижня до повномасштабного вторгення, я двічі потрапляв під обстріли, активність яких зашкалювала за мірками часів «до». Всюди відбувалося пересування української техніки та підрозділів. Спецура відкрито говорила, що готується до партизанської війни після окупації цих територій.
Я вдягнувся, зібрався, зробив собі кави, з цигаркою пішов на балкон слухати «чи бахає» і читати новини. Подивився і виступ путіна.
Коли мої друзі почали грюкати у двері: «Війна! Війна! Що робимо?», я вже був зібраний і навіть з достатньою кількістю кофеїну у крові, аби їхати «кудись».
Звісно, я не уявляв реального масштабу вторгнення і не дуже вірив, що армія рф піде на Київ з Білорусі. Основним театром майбутніх битв я вважав Донбас і Харківщину.
Були думки їхати у Маріуполь…
Але спершу ми поїхали у Краматорськ, аби уникнути потенційної загрози відрізаних доріг та пробок у Сєвєродонецьку. Там вже зняв першу чергу до військкомату і розгублених військових.
Усі були «на телефонах».
Ділилися інформацією.
За чутками, десь над Краматорськом збили літак. Ми пару годин витратили на його пошуки. Не знайшли.
А потім надійшла інформація про колону військової техніки рф завдовжки вісімдесят кілометрів, що рухається на Київ.
Шок. В столиці мої три коти, рідні, друзі. А битва за Київ була ключовою на той момент у війні.
Прийняли рішення їхати на Дніпро, і потім, вже правим берегом дістатися Києва. Дорогою заїхали на базу до медиків-добровольців з «Госпітальєрів», які пакували еваки для виїзду на фронт.
Один з медиків, Юрій Скребець, відповів мені на питання про прогнози:
« Переможемо. А шо ми? Переможемо. Тільки якою ціною… ».
Тоді в мене аж сльози виступили.
У Дніпрі ми переночували, і вдень 25 лютого у щільному потоці біженців доїхали до Кропивницького. Звідти до Києва дорога була вільною по нашій смузі.
У зворотному напрямку був суцільний затор. Люди в паніці тікали. Я, навіть, трішки зловтішався, що тепер «повірили» всі, і тепер нарешті люди називають все те, що відбувалося ці роки лаконічно і зрозуміло – «війна».
Київ зустрів пустими вулицями. Дикими ТРОошниками, яких я одразу почав боятися більше за «руських».
Того ж дня у Дарницькому районі я зробив фото жінки, яка виглядала зі зруйнованого вибухом ракети будинку, а також рештки збитого «російського» літака (потім з’ясувалося, що він був українським), які впали на приватні будинки біля Дніпра.
Фотографував і біженців на вокзалі.
Усі і усе навколо мене було геть не готове до війни.
Дуже переймався за родину і намагався усіх «вигнати» з міста. Аналізував новини та чутки і, чесно кажучи, вважав, що шансів вистояти у міста немає. Що Київ скоро буде оточений і що тут буде «сталінград». Я хотів це показати світу. Але було справді страшно, бо це вже була не ООС.
Це був початок справді «дикої» війни на виживання моєї країни.
І я знав, що багато, з тих кого я знаю, помруть. І я можливо теж…
