«Мені сниться, що я знову бачу» — військовий, який втратив зір у Сєвєродонецьку

Текст: Поліна Вернигор. Фото: Михайло Палінчак

В Україні немає статистики щодо кількості військових, які втратили зір. Проте попит на програми реабілітації для незрячих, за словами кураторів, які організовують ці програми, зростає. Команда Фронтлайнера провела день із Денисом Абдуліним та побачила, як складаються будні в новій для нього реальності. Півтора року тому, під час бойових дій Денис втратив очі. 

У підвальному приміщенні, де розташований тренажерний зал, горить світло. Проте не настільки яскраве, щоб були потрібні сонцезахисні окуляри. Але один зі спортсменів вирізняється серед інших саме цим аксесуаром. Це і є Денис. Його кулаки щосили вдаряють боксерську грушу.

“Ну як тобі? Сьогодні я прям повний сили, стало виходити краще”, — кремезний чоловʼяга у темних окулярах звертається до свого тренера і за сумісництвом друга. 

“Так, сьогодні прям лупиш, красиво!”, — відповідає йому тренер, який спостерігає за кожним рухом свого підопічного та подає йому воду між підходами.

Денис займається тут тричі на тиждень, коли не має чергової операції на очах. Тренування у залі — можливість повернутися до довоєнного захоплення боксом, до цивільного звичного життя, майже такого, яким воно було до 24 лютого 2022 року.

До секції боксу Дениса ще у дитинстві повів батько. Хлопець закохався у цей вид спорту, у пʼятому класі виграв міські змагання, у сьомому — обласні, а у 2003-му, коли вже навчався в училищі на електрика, переміг на всеукраїнських. 

Денис відбув рік строкової служби 95-тій ОДШБр. Після армії зустрів Лесю. Вони одружилися, і скоро сім’я стала вдвічі більшою — народилися Давид та Вадим. У 2014 році, коли почалася війна, Денис записався добровольцем на фронт, але лише через три роки представники військкомату прийшли до нього додому і запропонували пройти навчання. Хлопець погодився.

Він очікував, що одразу після навчань відправлять на фронт, проте цього не сталося. Тому спробував пройти відбір до Нацгвардії. Тести з фізпідготовки всі пройшов, а от медкомісія не пропустила далі. 

У те, що почнеться повномасштабна війна, Денис не вірив до останнього. Навіть коли вранці 24 лютого 2022-го йому зателефонував друг військовий, подумав, що той просто перепив напередодні. Коли стало зрозуміло, що війна таки справжня, Денис відправив сімʼю до Литви, а сам пішов у ТЦК. Чоловіка записали у новостворену 115 ОМБр. Після навчання бригаду кинули на Сєвєродонецький напрям. 

Дружина Леся розповідає, що якийсь час не могла зрозуміти де опинився її чоловік:

“Спочатку він не говорив, де він, бо і сам не дуже знав. Потім якось розповів, що у Лисичанську. Я подивилася по карті, побачила, що Сєвєродонецьк якраз у самому пеклі, а Лисичанськ перед ним. Перший місяць був більш-менш позитивний настрій, у них ще вода була, періодично світло, можна було хоч сконтактувати інтернетом. А потім усі комунікації зникли. Раз на три-чотири дні він кудись виїжджав, щоб зв’язатися зі мною”, — згадує дружина Дениса Леся.

Наказ ціною в очі

Особовий склад підрозділу, за рішенням командування, поселили на околиці Сєвєродонецька, неподалік лінії фронту: західніше —  вже окуповане на той момент Рубіжне, на схід — окупована Попасна. Служба забезпечення у ту місцевість проїхати вже не могла.

Оскільки бригаду щойно сформували, вважає Денис, командирам не вистачало досвіду, тому вони ухвалювали не найкращі рішення. Наприклад, самі позиції розташовувалися у молодому лісі, де сосни були заввишки трохи більше метра — з неба такі позиції дуже добре видно. Проте наказ є наказ — командування поставило мітку на карті, отже треба бути саме в цьому місці.

Коли одного травневого ранку разом з побратимами Денис щойно повернувся з позиції, сталося те, що назавжди змінило його життя.

“Зайшов, заговорився з побратимом, не почув, як прилетів дрон. Він побачив нас, коли хтось виходив із будівлі. Одразу був вихід — потрапило у веранду у трьох метрах від мене. В нас полетіли уламки — усіх п’ятьох одразу поклало”, — згадує військовий.

Він розповідає, як в одну мить побачив яскравий спалах, схожий на полумʼя, яке вилітало з його очей, а наступної секунди подумав, що вибухнули його очні яблука. Уламок влучив у голову, в частину незахищену каскою, і вилетів через праве око. Обличчя було понівечене настільки, що побратим, який витягав Дениса з місця обстрілу, не впізнав його. 

У крові та піску

Леся дізналася про поранення чоловіка не одразу. Пропадати зі звʼязку на кілька днів вже було звичною для Дениса справою. 

“Коли здавали нерви, писала керівникам його штабу. Але ніхто не відписував у відповідь — боялись мені сказати. Його товариші почали мені писати — уточнювали, чи я дружина Дениса, але що з ним, не наважувалися сказати. Я зателефонувала Денису, він сказав, що в лікарні, що, ймовірно, лишився сліпим на все життя. Я тоді відповіла, щось типу: “Нічого страшного, головне, що живий”, — згадує дружина.

Разом із синами жінка повернулася до України, вдома забрала необхідне, залишила дітей на маму і одразу поїхала до лікарні у Дніпро. Вона знайшла свого чоловіка і вжахнулася від побаченого.

“Ніхто навіть не переодягнув, не помив. Весь у крові, в піску, бородатий. Я приїхала, почала по лікарям бігати, щоб мені дали якісь відповіді. Лор в кабінеті зачинявся. У Дениса тампони в очах, в носі, у вухах стояли днів пʼять. Він дихати нормально не міг. Найстрашніше було — закапати очі. Сказала медсестрам, а вони: «Так візьміть і закапайте». Відкриваю повіко йому, дивлюся, а там нічого немає”, — згадує Леся. 

За кілька днів Дениса перевели у київську лікарню і  призначили операцію. Одне око кілька разів намагалися врятувати — чоловік пережив сім операцій.

Життя у темряві

Зрештою Денис повернувся додому незрячим. Сини якийсь час не могли збагнути, як це — взагалі нічого не бачити. Коли Давид побачив, що в тата немає очей, відкрив повіку руками та сам перевірив. Згодом діти усвідомили нову реальність і навіть почали використовувати особливість батька у своїх хитрощах.

“Буває, коли сам залишаюся, а вони в кімнаті бісяться, я заходжу насварити. А потім вони викупили, що я не бачу. Заходжу в кімнату: «Що ви тут робите?». І хопа — тиша. Я кажу: «Ви що, прикалуєтеся?». А вони замерли і не рухаються. Я починаю шукати, мацаю все. Потім чую позаду — побігли. Ходжу і шукаю по квартирі”, — посміхається чоловік. 

Кілька місяців після втрати зору Денис потерпав ще й від панічних атак. Як пояснює Леся, яка за освітою психологиня, зрячі під час сильної внутрішньої тривоги або болів можуть зосереджуватися на предметах, що оточують або перемикати увагу на читання чи фільм. Денис же концентрувався на своїх відчуттях і почувався незахищеним в такому стані. Дружина навчила його перемикатися на звуки і малювати в уяві картинки, а також усвідомлювати, що прямої загрози для життя в такому стані немає.

Усе, що зараз може бачити Денис — це сни яскраві і різнобарвні. Але Денис докладає зусиль, щоб повернути своє життя, хоч і розуміє, що так, як було до вторгнення, вже ніколи не буде. Відновити фізичну форму допомагають тренування, хоч і доводиться робити перерви через операції та лікування. Боксер сподівається одного дня повернутися у великий спорт та навіть виступати на змаганнях як раніше. Крім того, в житті ветерана зʼявилося нове захоплення. По вихідних він відвідує курси масажистів. В дитинстві батько навчив його робити базові, непрофесійні масажі, проте до поранення Денис і не замислювався, що міг би опанувати таку професію.

“Мені спочатку в голову нічого не приходило, що сліпі роблять. По-перше, оскільки я масажі, хоч і не професійні, вже робив, я терплячий до того, щоб вистояти над людиною цілий сеанс. По-друге, хочеться навчитися професійного масажу, хочу знати різні техніки як спортивний масаж чи класичний”, — розмірковує герой.

Бій з пітьмою

Державних центрів реабілітації для незрячих військових не існує, проте є програми благодійних фондів — на одну з таких після лікарні потрапив і Денис. Там його навчили користуватися тростиною і базово орієнтуватися на місцевості.  Перший час ветеран заново навпомацки пізнавав світ, що його оточує. 

Вдома кімнати і планування він памʼятав ще з довоєнних часів. Проте навіть там повністю адаптуватися до відсутності зору Денис не може. У квартирі все має бути на тому місці, куди він поклав, інакше знайти щось самотужки доволі важко.

На вулицю після повернення додому Денис виходив обережно і недалеко — тільки до лавки біля підʼїзду, бо, знову ж таки, приблизно памʼятав, де як розташовані сходи, ґанок, двері. Якщо хотілося пройтися кудись, його супроводжувала Леся.

“Я кажу: краще б ти без двох ніг залишився, але з зором. Бо ти можеш хоча б споглядати, поставити протези і можна жити. А без очей — навіть кружку води налити не можна, а якщо ще кипяток. Світ взагалі не підлаштований під сліпих”, — говорить дружина.

Нині Денис вивчає маршрути, орієнтуючись по бордюрах: він уже приблизно знає, де треба повертати, щоб дійти до магазину або до кавʼярні біля дому, де переходити на інший бік вулиці. Єдине, що сильно заважає у цьому процесі — це припарковані у дворі та на тротуарах машини, які загороджують прохід вздовж бордюру. Якщо зібʼєшся з маршрута і усього на кілька кроків пройдеш далі від своєї цілі, доведеться кликати підмогу.

Просити незнайомців на вулиці про допомогу Денис соромиться — мовляв, не буде ж він посеред вулиці кричати “допоможіть, хто-небудь”. Дехто, коли бачать здорованя в окулярах і з палицею, який крутиться на одному місці, самі пропонують провести його куди треба. Проте, на думку ветерана, суспільство ще не навчилося сприймати таких, як він. 

Українські лікарі здебільшого не мають позитивних прогнозів для Дениса. Але він дізнався, що у світі існує технологія біо очей.

“Розробки у різних державах йдуть, вони вже на деяких стадіях, у деяких на тваринах, але вони є. Це не фантастика. Треба знайти фонди, щоб на державному рівні їх підтримували. Я згоден на операцію збирати гроші самостійно. Не покривати всю суму від держави, але технологію цю знайти і розвинути повинна держава. Бо волонтери самостійно не витягнуть, це дуже дорого”, — пояснює Денис.

Тим часом полегшити повсякдення Дениса може собака-поводир. Це спеціально навчена тварина, яка запамʼятовує до 40 маршрутів, допомагає навігувати нагромадженими вулицями та користуватися громадським транспортом, попереджає про перешкоди та подає предмети, що впали. Зараз таких помічників готують у кінологічному центрі “Антеус” у Межигірʼї. Зараз Денис збирає 150 тисяч гривень, щоб отримати собаку, яка допоможе йому бути більш самостійним. Допомогти зі збором можна за реквізитами: