“Це Ізюмка – кицька, котру привезли з Ізюма данські журналісти, з-під завалів дістали. Їй довелося ампутувати хвіст – був відірваний; таз і нога поламані – Олександра Мезінова, засновниця притулку для тварин “Сіріус” у селі Федорівка, знайомить зі своїми підопічними. – Вона перенесла декілька операцій, зараз перебуває на лікуванні, на реабілітації. І будемо її влаштовувати! Молода кицька, дуже мила, безхвоста! Головне, що жива!”
“Сіріусу” вже 23 роки, і це найбільший притулк в Україні. Там знайшли прихисток близько 3500 тварин. Здебільшого собаки, близько 200 котів, а також три вівці, дві курки, їжак і голуб. Свого часу тут жило вовченя, лисиці та кролики. Опікуються цим “ноєвим ковчегом” 15 працівників, які безпосередньо доглядають тварин, а також 6 адміністраторів, які координують процеси, шукають фінансування, займаються адопцією тощо.
За роки існування “Сіріусу” було прилаштовано понад 6000 чотирилапих, загалом їх через притулок пройшло майже 11000.
Ялинка незламності
Під час бойових дій на Київщині “Сіріус” пережив окупацію та обстріли. Пережили не всі: у 7-х собак не витримало серце. Ще троє з тої ж причини загинули пізніше, під час ракетної атаки 24 серпня. На щастя, прямих влучань не було.
Постраждали і вольєри. Хазяйка згадує: “Через нас ішли ракети, “Гради”. Літаки, дрони – такий гуркіт стояв, свист… Потім пішли колони – також огидний звук. Вибухи і все решта. І собаки лякалися, у них був настільки дикий стрес, що вони намагалися втекти, і ламали все. Рвали сітку, у них були травми. Багато вольєрів і так старі, і не витримували. Тому у терміновому порядку довелося щось ремонтувати, а щось будувати. Після окупації одразу поїхали до нас волонтери – з різних міст, з різних країн, і стали возити корма. І нам не потрібно було купувати корма. І ми декілька місяців ті гроші, які нам надходили, акумулювали їх на от такі от вольєри”.
Кожна історія мешканця притулку – це концентрація болю, і водночас дива. Адже попри все тварини живі, під опікою, а дехто навіть знаходить свою родину. Повномасштабна війна додала нових “сюжетів”. Адже більшість потрапляють сюди саме внаслідок бойових дій. Їх привозять із гарячих точок бійці, волонтери, журналісти. Забирають зі звільнених міст. Дехто стає “сиротою” внаслідок загибелі господаря. Буча, Бородянка, Ірпінь, Миколаїв, Чорнобиль, Торецьк… зараз чекають на “новобранців” із Бахмута.
Ми приїжджаємо в неділю – тут “день відкритих дверей”. На вихідних будь-хто може приїхати і допомогти. Робота різна – годувати, прибирати вольєри, вигулювати собак. Волонтери-фотографи влаштовують хвостатим фотосесії, аби було легше знаходити їм новий дім.
На вході прикрашена “ялинка перемоги”. Стоїть із кінця 2021 року. “Ми мали ялинку прибирати в кінці лютого, але не встигли, – розповідає Олександра. – І коли зайшли наші після росіян, і побачили ялинку, здивувалися. Ми кажемо – “Зазвичай наприкінці лютого, але було не до цього… Будемо прибирати, бо соромно – вже квітень місяць” А вони сказали: “Ні, хай вона стоїть як символ! Приберете після перемоги!” Тож от вона стоїть, чекає на перемогу”.
Більшість тварин живуть у вольєрах. Деякі собаки – “на вільному вигулі” або ж у будках. Хворі та ослаблені тварини перебувають у приміщенні, де мають догляд і медичну підтримку. Літні тварини мають “апартаменти” у будівлі – з диванами і теплою підлогою. Своє помешкання мають і коти. У планах також збудувати “Дім малюка”.
“Оцей вольєр зробили волонтери своїми руками – для трьох стареньких собачок, яких вони знайшли, – проводить екскурсію Олександра. – Ці штуки опускаються, щоб не було холодно. Ми його називаємо “різдвяний” вольєр”.
Будується приміщення “Кішчиного дому”. Уже вигнана “коробка”, однак поки робота законсервована через брак коштів. За задумом, на першому поверсі житиме сотня котів, другий буде облаштовано як хостел для волонтерів з-за кордону.
У селі є гуртожиток для працівників притулку.
Олександра розповідає – витрати на утримання притулку колосальні. Якщо раніше за місяць ішло півтора мільйони гривень, то зараз 2-2,5. На день іде понад 2 тонни корму та 3-6 тонн води. Коли немає світла, працюють генератори – іноді іде по 20 літрів пального за ніч.
Усіх тварин неодмінно вакцинують та стерилізують. Більше того: кожного вівторка сюди можуть приїхати люди зі своїми улюбленцями, які обмежені в коштах, та стерилізувати тварин безкоштовно.
Зараз щомісяця вдається прилаштовувати близько 30-ти тварин. До повномасштабного вторгнення показник був не вищим через ковід, а за кращих часів сягав сотні. Підопічних не віддають першому-ліпшому. З потенційним господарем проходять співбесіду. “З’ясовуємо, що саме людині потрібно, – пояснює Олександра. – Припустимо, бігати людина любить, чи навпаки. Тому що буде катастрофа, якщо людині, яка весь час втомлюється і любить повалятися на дивані, добермана дати… Тому ми це враховуємо. Враховуємо фінансовий стан людини. І зараз обов’язкове питання – якщо буде година Че, чи готові ви швидко виїхати з твариною. В обов’язковому порядку заповнюється договір. І ми віддаємо не на завжди, ми віддаємо на утримання. Це про всяк випадок, якщо людина виявиться раптом неадекватною”.
Людину консультують, допомагають із фахівцями – зоопсихолом, кінологом, ветеринаром тощо. З будь-яких питань “всиновитель” може звертатися по допомогу. “І у нас є пункт, що якщо форс-мажор, то людина може повернути тварину назад, – говорить хазяйка. – Я всім кажу, що ви не бійтеся, ніхто вам читати лекцію не буде, ми приймемо тварину. Ну і звісно, працюємо з господарями, тому що не всі розуміють, що потрібно стерилізувати, ми спочатку з’ясовуємо всі ці моменти, і потім тільки віддача тварини”.
Згідно з договором, господар надсилає фото- і відеозвіти з життя улюбленця. І такі звіти стають джерелом радості. Наприклад, світлина собаки, котру свого часу підібрали пораненою на трасі, а тепер вона позує на березі океану у Каліфорнії. Багатьох тварин зі звільнених міст “всиновили” іноземці.
“Радує, коли беруть одну тварину, і потім приїжджають і беруть іще одну, – ділиться Мезінова. – Або коли у них тварина уже помирає, і вони приходять за другою твариною саме до нас. Приємно, коли беруть інвалідів, беруть стареньких”.
Хроніки хвостатих
На території шалений гавкіт. Щоб чути одне одного біля вольєрів, доводиться говорити майже криком. Собаки докладають максимум зусиль, аби привернути увагу до себе. Гавкотом, а дехто стрибає на всіх чотирьох, обертаючись у повітрі. Якщо хтось один почне вити, його підтримають, і ефекту кількатисячного виття позаздрив би будь-який режисер фільмів-жахів.
“11 собак наших воює в ЗСУ!” – з гордістю говорить господиня. Проходячи повз вольєри, вона вітається зі своїми підопічними: “Привіт! Як справи?!”
“Це Миколаїв, – говорить Олександра про мешканців одного з вольєрів. – Слава Богу, прибули без ран, просто в дикому стані психологічному. Зараз займаємося реабілітацією психологічною, у нас є волонетр, котрий ними займається. Цей “дитячий садок” привезли військові з донецької області”.
В наступному вольєрі – сумна алабайка.
“Це Умка, – говорить наша провідниця. – Дуже хороша дівчинка. Вона жила на території підприємства. Прийшли росіяни. Оскільки собаки охороняли територію, їх били і стріляли”.
Кілька собак загинули. Умку поранили. У неї досі осколок в спині. Була поранена щока.
“Вона впала в канаву, пролежала там частину окупації, і її знайшли хлопці, зателефонували до нас… – згадує жінка. – Ми її забрали. У неї атрофувалися м’язи, вона взагалі не ходила. Вона літня дама, і дуже довго була в клініці, спочатку в одній, потім в іншій. Зараз з нею тричі на день гуляють, їй потрібно рухатися. Це все, що можна зробити, її били жахливо. Умочка, моя доця!..”
В іншому вольєрі – троє овечок. Даша, Дана і Нічка. Даша з Бородянського району. “Люди втекли, покинувши овечок, кролів, курей і вічарку, – згадує господиня. – Вівчарка з’їла кролей, курей, одна курка, кролик і овечка врятувалися. Решта овець – я не знаю, куди поділися. Сусідка пенсіонерка їх підібрала, я забрала у них всю живність. І дві овечки з Житомирської області. Ми власне одну збиралися подружкою взяти для нашої дівчинки. А мені вивели двох, і сказали – обирайте. Я питаю: “А що з другою буде?” Ну, другу, зрозуміло що пустять на м’ясо… звісно я сказала, що беру обох!”
Для овечок уже купили машинки – навесні будуть стригти.
Курка Галина з тієї ж родини, що й Даша. Разом із куркою Беллою, вона зимує в клітці, в кімнаті з котами.
Четвірку цуценят називають “ведмежатами”. Їх двохмісячними влітку привезли з позицій військові. Кажуть, що народилися в один день із Валерієм Залужним.
Якщо окупанти у Федоровичах не були схильні до надмірної жорстокості, то сусіднім Козаровичам та в селах на під’їзді до Чорнобиля пощастило менше.
“Ми дуже багато собак влаштували в Козаровичі, – говорить зоозахисниця. – Чесно кажучи, коли йшли всі ці ракети, “Гради”, і був гуркіт, ми завмирали, тому що розуміли, що бомблять знову Козаровичі. Гребля там, і бої були. І потім люди приїхали, і просили у нас собак, тому що наших собак, котрих ми давали, розстріляли. Просто кидали гранати у двір. Розстріляли собак на ланцюгах. Розстріляли в вольєрах. Азіати їх жерли…”
Деякі тварини опинилися тут не через війну, а через людську підлість.
“Це Поламаш! – Олександра гладить вгодованого кульгавого пса, котрий тулиться до ніг. – Його виставила одна фірма. Валив мокрий сніг, жінка мені подзвонила, плаче – каже, знайшла пса, його трусить, у нього сльози. Вона підійшла до тієї фірми, там сказали: “А що? Він старий, помирає…” Ми за того пса – у нього температура більше 40-ка, його всього підкидає. Пес вірою і правдою прослужив цій фірмі, багато разів був під машиною – ніхто жодного разу його не лікував – чого такі ніжки – воно саме зросталося… У нього було запалення легень, ніжку йому лікували, черговий перелам. І власне зараз Поламаш – наша краса, товстий хлопчик, ніяк не може перестати їсти – тоді худий був”.
“От ця дівчинка у нас повністю сліпа, – знайомить нас далі хазяйка. – Вона народила одразу після окупації. Оце напів лабрадор, хазяйка настільки переживала, що одразу померла після окупації. Тому Емі потрапила до нас”.
Попри те, що притулок переповнений і офіційно не приймає тварин, ледь не щодня “добрі люди” підкидають під ворота коробки чи мішки з цуценятами чи кошенятами.
“Цю кицьку тримали в концтаборі, – розповідає Олександра. – Перед війною об’явилася пані, котра вирішила завести “класний” бізнес. Якщо помер родич, і в нього є тварини, і ви не хочете брати, 8000 гривень – вона забирає, як вона каже, в шикарні умови. Всі фотографії тварин на диванах. І люди їй тварин віддають. У неї 2-кімнатна квартира, заповнена клітками. Клітки набиті. Коти, собаки… Сморід нейомвірний, люди з’їжджають з квартир поряд, тому що сеча тече на голову. Вона раз на тиждень приходить із мішками і забирає трупи. Там було 48 тварин, на той момент. Ми забрали 18 собак і 16 котів, частину забрали волонтери. І ця кицька була там – травма у неї. Бухенвальд повний…”
Апартаменти для котів та літніх собак пофарбовані у яскраво-жовтий колір. Олександра каже – це піднімає їй настрій. На відміну від собак, коти зустрічають гостей стримано. Більшість мовчки спостерігає зі своїх поличок і лежанок. Найбільш допитливі обережно підходять знайомитися. Найбільш зухвалий – вилізає на шию.
“Я щодня боялася, чим цей день закінчиться”
“Коли росіяни зайшли сюди вперше, забігли купа людей з автоматами – стояла така гробова тиша, – згадує Олександра. – Собаки мовчали. Ви ж чули, як вони кричать?! Село подумало, що їх постріляли”.
Політрук, зайшовши на територій, запитав: “Стільки тут тварин?!” Олександра назвала кількість.
“Отже, це найкрупніший притулок Російської Федерації!” – резюмував він.
“Ні-ні, в Україні!”
“Ну це ми ще подивимося!”
“Подивимося!”
Коли окупували село, Олександра сама пішла до російських військових і попросила командира.
“Нам потрібно зрозуміти, що ми можемо, чого не можемо, – пояснила вона. – Які правила є, комендантська і все решта”.
Вперше, коли непрохані гості зайшли на територію притулку, вони зібрали всіх працівників і розстріляли їхні телефони. Мовляв, ви будете здавати позиції. Пояснення, що ані мобільного зв’язку, ані мережі тут немає, не діяли. Потім заходили, шукали “українських диверсантів” та “іноземних легіонерів”. Однак ані тварин, ані людей не кривдили.
“Найстрашніше, що було в окупації, це відсутність лікарів, – згадує господиня. – Я безумно боялася, що станеться щось, що потрібна буде терміново допомога хірурга, приміром! Я розказувала про дівчинку, яка виривалася з вольєру, і розпанахана в неї нога була. Але там впоралися…”
Іншим “квестом” було добути тваринам їжу. Варили рідкі супи…
Мезінова розповідає: “Я діставала картоплю, моркву, цибулю, кукурудзу цілу. Спочатку крупи якісь були, макарони, потім уже і цього не було, порожні магазини, все закрите. Місцеві практично не допомагали. Дехто продавав за шалені гроші нам крупу, картоплю – просто наживалися”.
Допомогли у сусідньому Димері. Без жодної оплати люди притягли притягли мішки з картоплею, консервації (адже годувати треба було не лише тварин, а і працівників):
“Нас навантажили усім, чим тільки можна: і варення, і соління, і все це я привезла в гуртожиток. Почали борошно робити, в селі. Я купила декілька мішків борошна. І ми підмішували борошно в суп, і робили такі типу ліниві вареники собакам, люди собі робили хлібці. Наприкінці окупації у нас скелети були просто”.
За продуктами, а також за бензином для генератора, щодня доводилося їздити через російські блокпости. Там щодня розповідали, що взяли черговий район Києва. Іноді просили телефон, аби подзвонити додому. “Ви ж все постріляли! – казала їм жінка. – Спочатку не стріляють в телефон, а потім по ньому телефонують, а не навпаки!”
Однак покинутих людьми собак опікали, та навіть пропонували притулку допомогу продуктами. Олександра відмовлялася. А іноді забувалася, і сварила бійців за поганий стан собак на блокпостах.
“Командири дали вказівку не чіпати притулок, – переконана вона. – І не чіпати місцевих собак. І дозволяли їм годувати, там собаки прекрасно почувалися. І вони привели їх, коли виїжджали. Ми вже їх віддали господарям, коли ті повернулися”.
Дехто з окупантів вдавався до мародерки. Дехто ламав ворота танками. Мезиніна і тут не стала мовчати та пішла до командира: “Тут стільки було слів, як “освободітєлі”, “ми вас прийшли звільняти, захищати”. Коли приїхали звільняти, як ви кажете, навіщо ви в’їжджаєте людям в паркани?! Для чого б’єте вікна?” Він каже: “Добре. Я скажу хлопцям, щоб цього не робили”. Він потім зустрів мене на дорозі, каже: “Покажіть мені, в яких домах забрані машини. Я хочу віддати машини і вибачитися”.
Ставало страшно, коли окупанти напивалися або були “під чимось”. Тоді рівень агресії зростав. Це зазвичай траплялося по обіді, і у таку пору працівники притулку намагалися не їздити. Найбільшу загрозу становили “вагнеріввці”. Олександра з помічником їхала по м’ясо – у чоловіка зіпсувався рефережиратор, і він роздавав напів зіпсутий продукт. Перевірку на російському блокпості вони пройшли – там їх уже добре знали. Але далі налетіли люди в чорному. Мезиніна згадує:
“І дуже агресивно – “вивантажуйте все!” Я кажу: “Ви збожеволіли?!” А ми тоді навантажили 4 тонни. Зерно і м’ясо. М’ясо смердюче – його гидко вантажити. І я кажу: “По-перше, нас уже дивилися, там нічого немає! З якого приводу ви збираєтеся дивитися?!” “Там українські військові!” Коротше, змусив усе розвантажувати, хлопців на коліна і волав: “Ви 8 років бомбили Дамбас”. Я кажу: “По-перше, це не зовсім так, а по-друге – це я особисто бомбила?!” (сміється). Вивантажили все м’ясо. Хлопців поставили на коліна. “Я тобі коліна прострелю, якщо ти не будеш…” І сказали, що ще раз будемо так розмовляти, то розстріляють. А росіяни, які підходили, нікуди не йдуть. Вони так от стали спиною. А я до них підходжу: “Хлопці, я чогось не розумію! Ви перевірили вже! Це ще хто тут намалювався?” І вони такі: “Це “вагнерівці”. “І? – кажу. – Мені все рівно, хто вони! У вас є якісь правила, чи ні? Скажіть їм що-небудь!” Вони такі: “Мм… ми не спілкуємося з ними!” “В смислі – не спілкуєтеся?! Це ж ваші” “Ні. – каже, це не наші. Це ваші!” “В якому сенсі?” “Донбас ваш! Вони з Донбасу, от і розмовляйте з ними!”
Деморалізація як зброя
Траплялися і світоглядні розмови. Попри зброю у співрозмовників, Олександра не приховувала свого ставлення. В Димері до неї підійшов майор, мовляв, що хотів би поговорити відверто. Розпитував, чого їх тут не зустрічають дівчата з квітами як “воїнів-освободітєлєй”. Олександра стала пояснювати. У певний момент почала сміятися – затнулася, не наважуючись назвати речі своїми іменами.
“Чого смієтеся? Слово цікаве хотіли сказати?” – запитав той.
“Так!”
“Ну кажіть!”
“Уже потім, коли я розказала, що вони окупанти, що ми їх ненавидимо і все решта, що ніхто їх зустрічати не буде, що швидше би перемога, що ми дуже чекаємо на наших хлопців, вони посміялися, а цей майор каже: “Ну ми тепер точно вас не розстріляємо!” “Чому, – кажу, – після всього?!” “Нам дуже сподобалося, що ви говорите всі ті речі, знаючи, що ми вас можемо розстріляти, це прикольно!”
Змушували екзаменувати росіянина на знання української мови. “Двійка! – сказала йому Олександра. – Більше ні з ким так не розмовляйте!” Ні, ну в принципі, слова правильні, акцент дикий!”
Мінометний обстріл українських військових доводилося пересиджувати в підвалі з ворогом. Майор тоді запитав Олександру, про що вона думає. “Собаки сьогодні голодні будуть…” – відказала та.
Одного разу її перепинив російський політрук. Закинув, що вона надто погано впливає на його бійців.
“Ми вас знаємо, ви ніби адекватні, займаєтеся тваринами, але… хлопці мої приходять, у них якісь думки з’явилися дивні… Що Донбас ваш, Крим ваш, і ще трохи, і ви переможете… і що треба здаватися. Що це таке?!” Я кажу: “Та в принципі… а що?” “Мені вже складно іноді зі своїми хлопцями розмовляти! Ви забагато з ними спілкуєтесь!”
Вона розпитувала російських бійців, як вони сюди потрапили. Не вірила в історію з навчанням. Розпитувала, скільки вони отримують за службу. Один із них, виходець із Сахаліну, пояснив, що йому дуже потрібна квартира – він із дружиною живе в комуналці. “Розумію! – сказала вона йому. – Але тільки не в Україну. Це перше. Друге. Скільки ти отримуєш?” Ми з ним вийшли на цифру, я йому пояснила – інфляція і це все. Він був повністю деморалізований – тому що він зрозумів, що 15000 гривень від отримує. Я кажу: “15000 отримують мої люди. Котрі працюють просто з собачками. У котрих безкоштовний гуртожиток, харчування… А ти за 15000 приперся в чужу країну, ти можеш бути убитий в будь-яку секунду! Твоя сім’я залишиться без годувальника! Або отримаєш інвалідність!” І він був в шоці. Каже: “Можна, я сюди приїду працювати після війни?”
Проєкти і плани
Порятунком тварин Олександра цікавилась змалку. Ті ж цінності мали і її батьки – приводили додому хворих тварин, лікували їх. Мама була викладачкою, і постійно прилаштовувала знайдених звірят по учнях.
“Отримати від неї тварину – це було як грамоту отримати, – говорить Олександра. – У мене сестра така сама. Вона коли тікала з Ірпеня, коли вже танки зайшли, вбрід переходили. У неї чоловік, двоє дітей, два кота, дві собаки, і ще вони встигли заскочити в притулок поряд і сказали: “Дайте нам будь-якого кота!” Їм видали кішку, і вони пробиралися на Західну Україну”.
Зараз у Олександри вдома 3 коти і 3 собаки.
Вона показує на стопки піддонів – їх збирають для 71-ої окремої єгерської бригади, що зараз під Бахмутом. Там воює колишній чоловік Олександри. “Ми хлопцям дуже допомагаємо, дружимо з ними. Вони будуть виходити на відновлення, і будуть майданчик робити з піддонів, тому ми клич кинули, збираємо їх звідусіль”.
Через відданість Олександри притулку подружжя свого часу розпадося. Однак завдяки новій фазі війни знову почали спілкуватися.
Дуже допомагає син.
“Син закинув навчання – він в Німеччині. З дружиною збирав допомогу, – розповідає вона. – І завдяки йому і дружині, німкені, фонду “House of animals” голландському, ми мали можливість будувати вольєри, купити корма, вигнати цю “коробку” “кошатника”. Я їм вдячна, у мене чудовий син і чудова невістка! І подруга у мене така ж. З чоловіком ми зараз також дружимо. Перед війною ми продали квартиру, поділили і не спілкувалися. А зараз у нас чудові стосунки. Він не очікував, що я залишуся в окупації. Ми з сином допомагали їм автомобіль купити, спорядження зимове натівське… коротше, ми зараз спілкуємося щодня!”
Сил 15-ти працівників вистачає на те, щоб щоденно годувати і поїти тварин. Прибирати вдається через день. На вихідних, коли приїздять волонтери, життя у притулку кипить. Працювати доводиться без вихідних. Зазвичай людина працює місяць, і по тому має 10 днів відпочинку.
“Дехто приїжджає сюди на декілька місяців, – говорить Олександра. – А дехто тут просто живе, тому що у них вдома у них умови гірші, ніж тут. Ну тут є гаряча вода, є опалення…”
Під навісами у пічках вариться пшенична каша. “Обіди” замішують у ванній, котра стоїть біля пічок. Щодня іде 500-600 кг іде м’яса. Частина тварин на сухому кормі.
“Звичайно, сухим кормом зручніше, але це безумні гроші, – пояснює хазяйка. – Тому у нас із ранку до вечора годування. Годуємо і поїмо, а прибирання вже за залишковим принципом, на жаль. Зливаємо в ці ванни каші, розмішуємо з бульйоном, з цим всім, і нормально”.
Під час годування тварин оглядають, якщо якісь видимі проблеми зі здоров’ям, одразу ж б’ють на сполох. Більшість простих маніпуляцій можуть робити самі працівники, у них є величезна кількість препаратів та навіть кисневий апарат. Із серйозними проблемами хворих везуть у клініки, де притулок має знижки. Постійного лікаря знайти не вдається, адже робота в притулку відрізняється від роботи у чистому кабінеті клініки. Влітку на допомогу приїжджали ветеринари з Канади, Німеччини, США і з Уругваю. Двічі приїздила міжнародна організація “Чотири лапи”.
Через відсутність часу на догляд, озеро на території потроху перетворилося на болотце. Але після перемоги у планах його відновити та зробити зону відпочинку для волонтерів.
“У нас тут раніше купалися собаки, – зі сміхом згадує Мезінова. – Із волонтерами разом. Здебільшого не добровільно . Зі стафом гуляє – дивлюся, уже летить… зі стафом. Уже там…”
За кращих часів на волонтерську “толоку” в “Сіріус” приїжджали цілими корпоративами. Також проводили “Уроки доброти” для дітей зі шкіл, садочків і дитбудинків. На початку війни приїжджали діти з Донеччини і Луганщини – для них час з тваринами був також своєрідною реабілітацією.
“Коли ти бачиш, як дітки приїжджають такі колючі, нещасні – з 1 по 10 клас… – згадує хазяйка. – І коли вони їдуть, хочуть з тобою сфотографуватися, обіймають тебе, прощаються – “ми приїдемо за твариною, коли скінчиться війна!” Я перший час ходила в окулярах – без сонця – тому я постійно з мокрими очима, ну тому що неможливо. Слава Богу, що ці дітки могли отримувати якийсь відпочинок. Вони сідали, їх обліпляли коти, і уже вихователька чи вчителі казали: “Ну вставайте, давайте водичку рознесемо, чимось допоможемо притулку!” Я кажу: “Давайте не будемо їх чіпати, тому що… ну я відчуваю, як люди розслабляються!”
У планах також було побудувати при притулку реабілітаційний центр для воїнів, а також для дітей.
В контексті розмов про можливу атаку з боку Білорусі у притулку готуються, максимально запасають корма та стерилізують тварин. Однак Олександра вірить, що вдруге окупувати Київщину не вдасться: “Ми дуже дружимо з хлопцями з військових частин, і я думаю, що навряд у них цей сценарій вийде. Має справедливість перемогти. Я оптиміст – ну зрозуміло по такому притулку! Все це будемо згадувати к страшний сон, головне, щоб швидше згадувати!”
Автор: Олена Максименко
Фото: Олена Максименко, Данило Дубчак