Найважча зима. Так українці описують три морозні місяці повномасштабної війни. Через постійні ракетні обстріли російською армією мирних українських міст та критичної інфраструктури у помешканнях зникало світло, а почасти і вода. Але в деяких містах і селах Харківської області води та світла немає ще з початку великої війни. У спальному районі Харкова — Салтівці — який розповідає про війну та втратити більше, ніж художні фільми, мешканці багатоповерхівок залишалися у своїх квартирах навіть в морози. Ця історія про людей, які попри артилерійські та ракетні обстріли, заміновані городи та вечори при свічках залишились вдома.
Ізюм
На вулиці Ізюму пахне супом. Легкий запах вареної курятини та картоплі ніби обіймає тебе, коли пальці ніг та рук починають замерзати. Це волонтери готують гарячі обіди. Мешканці міста заходять і виходять із дверей приміщення, де роздають їжу. Вітаються, складають пакети на свої велосипеди й розчиняються у місті.
Вздовж однієї із вулиць, яка рясніє зруйнованими дахами та чорними від кіптяви пожеж вікнами, видніється минуле життя. Відділення банку, магазин, салон краси зі стільцями для відвідувачів. Усе розбите. Якщо повернути вбік і зайти у двір, то на дверях усіх під’їздів можна побачити один і той самий напис “Тут живуть люди”. Українська армія звільнила місто ще у вересні, та написи залишилися.
Сьогодні вихідний, субота. Але в коридорі міської лікарні чимало людей в черзі на прийом до лікарів. Ізюмська лікарня також багато пережила. На початку березня її декілька разів обстріляли, зруйнували один із корпусів будівлі. Медики евакуйовували пацієнтів в інші міста. Тих, хто залишився — спускали в підвал, в якому самі і жили. Але тепер тут чисто, тепло і є світло та вода.
— Я така рада була повернутися на роботу. Я без неї дуже страждала. Більше, ніж 31 день я не відпочивала. — розповідає Вікторія Толста, лікар-офтальмолог. — А тут майже півроку. Це було морально дуже важко. Тільки розумію, що треба було бути з онуками, з якими виїхали, що треба їх берегти. Ця війна перевернула, переосмислила все. І більше починаєш цінувати людські відносини.
Вікторія сидить у своєму маленькому кабінеті, де лише стіл, декілька стільців, мікроскоп та простір на три-чотири кроки до дверей.
— Ми переселилися в цей кабінет. До того ми були і в цьому кабінеті, і в інших кабінетах, в залежності від того, як поверталися лікарі. В цьому кабінеті ми місяці півтора. — звертає мою увагу лікарка. — Лампа є. Дивимося очі. Це офтальмологічний мікроскоп. Ми можемо подивитися найдрібніші частинки ока, щоб видалити сторонні тіла. Ми цей мікроскоп тягали і у підвал, в підвалі там сиро. Воно заржавіло. Ми його відтирали. Це дуже стара лампа, але дай Бог їй здоров’я.
Вікторія Толста працює в лікарні більше 40 років. Сама вона харків’янка. Приїхала в Ізюм за направленням з інституту і так залишилась в місті. В її офтальмологічному відділенні лікували катаракту та глаукому. Жінка дуже пишається цим, бо із великим завзяттям розповідає про те, що її операційна була не гірша, ніж у Києві чи Харкові. І що кожного місяця, до війни, вони оперували до 20 пацієнтів.
— Коли наш оперблок гахнули, у нас там було все, усе обладнання. Ці інструменти неможливо ні з чим порівняти, усі операції під мікроскопом.
Жінка виїхала з міста 28 березня. Їхала через Куп’янськ. Але виїхати з окупованої частини області вдалося лише вретє, бо всі попередні рази її з рідними зупиняли на блокпостах. Після звільнення Ізюму повернулася додому, де на неї чекав зруйнований дах будівлі та побиті вікна.
— Я коли повернулася в лікарню, до мене прийшов пацієнт, якого я знаю більше 30 років. Чому? Бо його дитину я вела дуже-дуже давно. Тоді це була дитина, а зараз дорослий чоловік. Більше року пройшло і чую телефонний дзвінок: “Вікторіє, ви тут?”, — я кажу. — “Я тут”. Прийшов зі своєю проблемою, яка загострилась за час війни. На щастя проблема вирішується і йому вже набагато краще. І це просто пацієнт, а він як рідний. Коли ми приходимо сюди в лікарню, якось життя кипить. Ми чуємо, що в нас є потреба.
Норцівка
Норцівка — маленьке село в Харківській області. Тут близько до Ізюму і до Лиману на Донеччині. Навколо села сосновий ліс, купа снігу і закручені дороги. З дворів сільських хат зрідка гавкають собаки. Вони рвуться з ціпка на вулицю. І це хороший знак, бо в морозний день прив’язаний пес виживає лише тоді, коли його доглядає господар.
Маленький, але дзвінкоголосий, він бігає від своєї будки до дверей будинку. У 71-річної Тетяни він з’явився недавно.
— Ви тут увесь час були? — питаю у Тетяни, яку ми зустрічаємо на дорозі.
— Весь час. Я нікуди не поїду, ось моя хата побита повністю. Снаряд кинули в мене. У мене усе там побито. Отакі дірки. Били як хотіли. У нас тут мало людей, немає з ким говорити, магазину немає.
— Де ви ховалися?
— В погребі. Не вилазили звідти. Ось там і сиділа. — жінка махає рукою у бік двору.
— Городи садили?
— Які городи? Такі бур’яни. Що посадили…Худоба 13 корів покинутих ходили. І собачок залишилося багато. У мене семеро котів і собак. Вранці встаю і вони тут чекають вже. Треба насипати їм їсти, якщо не насиплю, то не дають пройти. Наші солдати нам їжу приносили.
Поки ми говоримо із Тетяною на вулиці, до нас підходить її сусідка Зоя. Молода дівчина. Їй цього року народжувати.
— Мені в травні. — каже Зоя і показує на живіт.
— Я вас вітаю. — відповідаю до Зої. — Мабуть плануєте виїхати?
— Взагалі не планувала.
— Ім’я дитині вже думали?
— Думала, але це секрет. — відповідає жінка.
— Які плани на весну? — звертаюсь до Тетяни.
— На весну я тут буду, мені треба пам’ятник поставити. Сину хрест два рази ставила. У чоловіка пам’ятник валяється. Побили все. Біля могили впала міна. Треба пам’ятник поставити. Город садити буду, якщо розмінують.
Виїжджаючи з села ми проїжджаємо хату 47-річного Костянтина Скорбатюка. Він сирота і це помешкання йому у 2004 році купив чоловік, якого він називає батьком. Від будинку залишилися самі стіни. Зараз власник зруйнованого дому живе в будинку друзів, де, як і у всьому селі немає світла.
— Хочу, щоб у мене був свій новий будинок. Навіть не новий, щоб дах був. — відказує Костянтин, який перезимував цю зиму в своєму селі.
Салтівка
— Ми йде на базар купити мойви, щоб посмажити. — каже чоловік років 40, який прямує вулицями району Салтівка у Харкові. Поруч з ним — його неповнолітній син. В обох рожеві від морозу щоки та щільно натягнуті шапки.
— А ти в школу ходиш? — питаю у хлопчика.
— Ходжу, але в зумі. Там ще однокласники мої. Але вони не в Харкові. Кажуть, що хочуть повернутися додому.
Коли українська армія відігнала росіян за межі Харківської області, то окупанти продовжили обстрілювати місто ракетами. Салтівка — один зі спальних районів в Харкові, який навесні російські війська обстрілювали реактивною артилерією. Цілі будинки залишились без мешканців.
— Були часи, коли у моєму під’їзді було семеро людей. У другому під’їзді було здається чотири людини. У третьому чи один, чи два. У четвертий під’їзд якраз прилетіло. Залишались люди, які не транспортабельні. Бабусі і дідусі, які не можуть пересуватися. — розповідає 69-річний двірник, який до 24 лютого минулого року працював у приватній фірмі. Сам він за освітою слюсар.
— Люди повертаються?
— У моєму будинку живе десь більше 50 мешканців. Так сказати не можна, у нас же прильот був. Хлопці-будівельники залазили, кажуть: “Дивись, що вийшло. 9 поверх пробитий. 8 — пробитий. І до 7 поверху”. Все провалилося на сьомий поверх. Але людей там не було. Знову ж таки, хтось знає, що в нього провалилось. А хтось взагалі не знає. У нас два будинки поруч. І в наш прилетіло, і в той. Є якісь касетні снаряди, які як труби зі свердлом, вони пробивають повністю бетонні перекриття.
Чоловік розповідає, що на початку великої війни у них на районі майже три місяці не було світла. Їжу привозили волонтери та поліція. Громадський транспорт почав працювати влітку.
— Чому ви не виїжджали?
— Куди? А куди б я поїхав, цікаво? У мене дружина поїхала в Полтаву з старшим сином, з онуком, його дружиною, свахою, вони поїхали туди. Там усі разом жили. А я стеріг квартиру. Переживав, що коли світла немає, то можна будь-кому заходити в під’їзд, бо вхідні ключі ж від світла працюють. Потім вже стали повертатися. Приїхав спочатку старший син, молодший взагалі не виїжджав. Дружина приїхала після травня, вже не стріляли. Але вони досі бояться. У нас так було, що якщо не стріляють, то ми вже не спимо і чекаємо, коли почнуть. Вони починали стріляти десь близько 12. Усю ніч. Як на голках. Якщо тобі цього не дати, то ти будеш сидіти і чекати. Потім вже всеодно, навіть коли стріляють, то я не чую. Дружина прокидається.
Чоловік мете дорогу від снігу і промальовує вузьку сіру смужку. Каже, що в квартирі так тепло, що іноді має відчиняти двері на балкон. Він пам’ятає цей рік на своєму районі добре. Його тут знають і вітаються. Цього року хоче відсвяткувати свій ювілей. Але додає “якщо доживу”.
Текст: Тетяна Безрук / Фото та відео: Данило Дубчак, Нікіта Грива
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Обов’язково підписуйтесь на наші мережі: https://heylink.me/donbasfrontliner/