Текст: Вікторія Калімбет. Фото: Яків Ляшенко
За майже два роки повномасштабної російсько-української війни Харків облаштував своє життя під землею: у підвалах і на станціях метро проводить концерти, вистави, і навіть уроки відбуваються у “метрошколі”. Під землею харківським дітям доводиться здобувати і позашкільну освіту. У підвал перемістилися зокрема юні артисти ансамблю танцю “Щасливе дитинство”, які до війни зі своїх балетних зал споглядали на майдан Свободи.
На майдані Свободи у Харкові – головній площі міста і найбільшій, на думку харків’ян, в Європі – немає будинку, який би не постраждав від російських обстрілів. Під час сумнозвісних авіаударів по харківській облраді вибухова хвиля пошкодила також Палац дитячої та юнацької творчості.
Праве крило, що його вікна виходили на площу, постраждало найбільше. Сьогодні, майже через два роки після авіаудару, в балетних залах ансамблю танцю “Щасливе дитинство” все ще гуляє вітер.
“Щасливе дитинство” – один з найбільших і найстаріших в Україні дитячих ансамблів танцю. Його вихованці – переможці та лауреати сотень всеукраїнських та міжнародних конкурсів. До повномасштабного вторгнення тут вивчали класичну, народну та сучасну хореографію до 400 учнів.
“Щасливі діти” (як вони самі себе називають) змалечку звикають до великої сцени – як-от до грандіозних куліс харківського оперного театру, чи палацу студентів юридичної академії. Сьогодні ці вже майже професійні артисти мусять виступати в підвалі, на клаптику плитки в приміщенні колишнього ресторану.
При парадному вході в палац висить урочиста люстра, великий електронний годинник, а під ними аркуш А4 з написом “укриття“ і стрілкою, що вказує на сходи вниз. Коридори палацу заставлені вікнами, які колись встановлять. Ми піднімаємося на другий поверх; через куліси актової зали проходимо до “Щасливого дитинства“. Кожні наступні двері відкривають холодніші приміщення – доводиться одягатися. Кожні наступні двері відчиняються важче – деревина розбухла від води, яка просочується через пошкоджений дах. В балетних залах, буквально, гуляє вітер.
Колектив “переїхав“ в інше крило палацу, яке розташоване далі від площі, а тому вціліло під час ударів. Нові зали і за кількістю, і за розміром вдвічі менші за ті, в яких діти займалися раніше.
Однак тепер цієї площі цілком достатньо, щоб вмістити всіх вихованців – серед майже усіх, хто покинув Харків на початку вторгнення, повернулося лише близько 100 дітей, тобто близько чверті колективу.
“Щасливі діти” повертаються
“Щасливе дитинство було, є і буде”, – повторюють вчителі та вихованці колективу. Попри все ще напружену ситуацію в місті та регулярні обстріли, діти повертаються: як з інших міст, так і з-за кордону.
Серед них – 14-річна Оля, яка впродовж року жила з батьками в Словенії. Як каже дівчина, це був важкий для неї рік – майже не було друзів, а найгірше – не було танців.
“Я не уявляю свій шлях без танців. Це моя мрія – з самого дитинства, з чотирьох років. Батьки часом кажуть: “Та кому ті хореографи будуть потрібні?” – а для мене це мрія. Я не можу без танців”, – ділиться Оля.
Вона благала батьків повернутися в Харків – доходило навіть до істерик.
“Коли ми повернулися, і я прийшла на перше заняття – я розквітла. Мені стало легше. Тут знайомі люди, знайомий ансамбль. Я зрозуміла, що я маю бути тут – я на своєму місці”, – радіє тепер дівчина.
Хоча Оля тішиться поверненням додому і вже звикла до тривог і обстрілів, зізнається, що дуже боїться “шахедів“: “Один раз чула, як його збили. Я дуже переживала, що впаде на дім. І все. І мене нема. А як я залишу всіх?”
2 січня, під час масованої ракетної атаки росіян на мирні міста України, понад 60 харківʼян були поранені. До лікарень потрапили четверо дітей – серед яких 13-річна Саша.
“Важко тут [в Харкові]. Особливо, коли приліт біля твого дому. Я просто невдало приїхала до мами, – каже Саша та пояснює, що живе з батьком, а під обстріл потрапила, коли була у мами в гостях. – Сидиш, обіймаєш собаку… Прилетіло. Шок: що це? Потім, коли вже лежиш в лікарні, на другий день, розумієш: блін, це реально, це не сон, це реально сталося”.
Уламки порізали дівчині руки і зачепили обличчя. Саша каже, що зараз уже все в порядку: рука лише трішки поболює. Найскладніше, тим часом, каже — це боротися з тривожністю, що змушує тремтіти все тіло. Через це Саша перевелася на дистанційне навчання.
“Не можу сказати, як я почуваюся. Кожен день по-різному. Зараз тяжко, бо потрапило в дім. Але тримаюся. Танці допомагають – допомагають виразити свої емоції, – ділиться вихованка “Щасливого дитинства“. Щоб впоратися з тривожністю, Саша також ходить до психолога, – Розмови з ним насправді дуже допомагають”.
Саша також рік жила за кордоном, в Литві. На питання, як там було, відповідає: “Спокійніше“.
Діти, як і дорослі всі по-різному сприймають обстріли та загрозу, яка весь час висить над прикордонним Харковом. 14-річний Влад усміхається на питання, як він почувається. Каже:
“Нормально. Страшно було перші три місяці, а потім вже стало пофіг. Я бачив, як над нами літали літаки – ну це було страшно. Але я ж ніяк не можу на це вплинути“.
Хлопець розповідає, що на початку вторгнення його родина переїхала на дачу в Покотилівку під Харковом, де провела півроку.
“Школи не було, танців не було, музики теж. Я відпочивав, гуляв з братом, почав вести кулінарний блог на YouTube, – розповідає хлопець і пояснює, – Я люблю готувати. Потім я ще зробив тревел-блог з Турції і ще один готую з останньої поїздки з “Щасливим дитинством“ до Європа-парку. Але є проблема: вони всі російською. Але я вже зробив субтитри українською та англійською”.
У серпні минулого року родина Влада повернулася до Харкова, щоб хлопець міг ходити до школи.
“Коли я повернувся в “Щасливе дитинство”, то це було таке відчуття ностальгії! Я нарешті зустрівся з усіма друзями. Батьки, звісно, хвилюються, коли я їду в палац, але що зробиш?”
Повернуться не всі
Серед тих, хто вже не повернуться – Мікаель Іщенко. 20-річний випускник «Щасливого дитинства», захищаючи рідну землю, загинув у серпні 2023 року. Хлопець навчався на хореографа в Харківській державній академії культури. На початку повномасштабної війни він разом із родиною переїхав у Косів Івано-Франківської області, де одразу почав волонтерити: плести маскувальні сітки та працювати з дітьми переселенців.
“Завжди усміхнений, жвавий, а головне – український!“ – так про Мікаеля написала косівська волонтерка Ксенія Соколюк.
Керівниця “Щасливого дитинства“ Раїса Галенко згадує:
“Мікаель був з віруючої родини, і сам хлопець був віруючий. Був дуже добрий, гарно до всіх ставився. Мікаель був справжнім українцем: дуже вмотивований і, як казав його батько, хотів змінити світ. Він був дуже патріотично налаштованим хлопцем і думав, що зможе змінити все”.
За словами Раїси, вся родина хлопця намагалася відговорити його йти в армію: в тому числі його дядько, який від початку повномасштабного вторгнення служив у “Кракені”.
“Але він сказав: “Ні, я вже чоловік, я маю свою думку”, – пояснює керівниця колективу. З літа 2022 року хлопець служив у складі 81 окремої аеромобільної бригади. 13 серпня 2023 Мікаель загинув.
Подалі від московської спадщини
В палаці, який деякі харків’яни за звичкою все ще називають палацом «піонерів», від московської спадщини, здається, не залишилося вже нічого. “Щасливе дитинство“ відмовилося від російських народних танців ще у 2014-му, коли Росія анексувала Крим і розпочала війну на сході України. Колектив відмовився в участі в російських фестивалях і не виступав на окупованих територіях. Як розповідає керівниця “Щасливого дитинства“, колектив також втратив усіх друзів з Росії та Білорусі.
“Одного разу від керівниці вітебського колективу почула: “Вот видишь, раньше вы ездили в “Артек”, а теперь это мы ездим в “Артек”, – розповідає Раїса Галенко. – Коли росіяни пішли на Київ – з території Білорусі – я написала їй: “Подивись, що коїться”. Вона сказала: “Это всё фейк. Нет никакой войны”. Зате просила мене допомогти евакуювати з-під Києва якусь бабусю, яка сидить в підвалі. Цікаво, якщо немає ніякої війни, то що та бабуся там робить?”
Викладачі тепер намагаються проводити заняття українською. Не всім це просто. Олександр Цомая, який викладає хлопцям класичний та народно-сценічний танець, на початку повномасштабного вторгнення поїхав до Хмельницького, де мав нагоду практикувати українську мову.
“В Харкові важко говорити українською, бо нема з ким. Виходиш на вулицю – всі говорять російською. Але на заняттях я стараюся якомога більше говорити українською, вживати українську термінологію, виходить якийсь суржик”, – розповідає він.
Війна поставила “Щасливому дитинству“ багато викликів: пошкоджені зали, обмеження на проведення масових заходів, скасування репетицій через загрозу обстрілів. Однак попри все колектив шукає можливості, щоб діти могли вийти на сцену. Свої концерти ансамбль нині проводить у підвалі Палацу дитячої та юнацької творчості.
Концерт в укритті
Ми спускаємося в укриття, яке до повномасштабного вторгнення слугувало шатнею. Підземними коридорами колишнього гардеробу ми переходимо у колишній ресторан – тепер це арт-простір і сцена вихованців “Щасливого дитинства“. У невеликому приміщенні в декілька рядів вишикувались лавки і стільці – глядацька зала; решта простору – “сцена“.
“За кулісами“ артисти налаштовуються на виступ. “Пліє-релєве, пліє-релєве“, – дівчата у колі навперемі́н присідають та стають на пальці, хором повторюючи назви рухів та дедалі пришвидшуючи темп. Один із хореографів коментує: “Розігрів для слабаків“. “Макіяж – для некрасивих“, – відразу додає інша викладачка. Обидвоє, звісно, жартують – адже перед виходом на сцену артисти повинні добре розігрітися та нанести яскравий сценічний макіяж. І “щасливим дітям» про це добре відомо.
Тимчасом у “глядацькій залі“ збираються батьки.
“Дякуємо, що відпускаєте своїх дітей у Палац, – звертається до батьків керівниця колективу. – Попри скрутні часі, пропри те, що доводиться танцювати в підвалі, ми раді, що діти мають можливість опановувати мистецтво хореографії”.
Лунає фонограма. Артисти виходять на сцену.