Авторка: Ольга Ковальова, Віра Лабич. Фото: Ольга Ковальова
Кордон на півночі України — ще одна лінія зіткнення. Російська армія щодня завдає ударів по прикордонних районах Сумської та Чернігівської областей. Ворог використовує різні види зброї, включаючи авіацію, артилерію, міномети та гранатомети. Кордон регулярно намагаються перейти диверсійні групи.
Ямпіль — містечко на Сумщині, що не було окупованим. До країни-агресора — 23 кілометри. Тут чути, як щодня росіяни обстрілюють сусідні населені пункти, що розташовані ближче до кордону. 24 лютого 2022 року російська армія оминула цю громаду. Подолати ліси та болота навколо колонам військової техніки було би надскладно. Тож окупанти вдерлись в Україну північніше Ямполя — через Чернігівщину, та південніше — через місто Глухів у Сумській області. Таким чином селище опинилося в оточенні росіян.
«Ми були в оточенні, але не були в окупації. Були відрізаними від постачання продуктів. Це був дуже важкий час», — розповідає 62-річна ямпільчанка Людмила.
Важку весну 2022-го місцеві мешканці досі згадують зі страхом. Розповідають, що кільце відрізало Ямпіль від цивілізації: товари у магазини не постачалися, як і банкомати не поповнювалися. Врятувала городина, що зберігалася у льохах.
Після деокупації півночі, коли стало відомо про злочини росіян проти цивільного населення, ямпільчани з жахом усвідомили, як близько вони були до поневолення, катувань та розстрілів.
Людмила переконана, що від лиха їх уберегли саме природні умови рідного краю. «Тут такі ліси та болота, що російські танки не проїдуть, — каже Людмила, — Ці думки заспокоювали тоді, з такими сподіваннями ми живемо і зараз».
Втім у Ямполі намагаються не говорити про війну, побоюються, аби не наврочити.
На базарі про війну не говорять
На базар у Ямполі люди з навколишніх сіл везуть на продаж домашні молоко та сир, ковбасу та мед. Містяни все це швидко розкуповують.
Ще рідше про війну згадують здебільшого ті, хто таки сподіваються на прихід «руского міра». Звісно вголос про свої настрої такі люди не говорять.
Раніше в регіоні російське телебачення було більш доступним, аніж національне. Ворожа пропаганда вплинула на багатьох.
«До вторгнення ми жили так, як і вся Україна. У нас прикордонна зона. Тут дуже багато заробітчан, які працювали в Росії і просто вели торгівлю, що здавалося тоді нормальним явищем», — продовжує знайомити з рідним селищем Людмила.
Вона із сумом зізнається, що і серед її знайомих є так звані «ждуни»:
«Все ще ходять до церков Московського патріархату. У нас таких є дві в громаді і там є відомою фраза: «В українській церкві немає благодаті», зауважує ямпільчанка.
Проте Людмила переконана, що кількість тих, хто хоче жити в Україні все одно в рази більша. Тому у Ямполі турбуються не лише про виживання сьогодні, а й про життя у майбутньому, вважає вона.
Мета дітей — гарно виступити, а не тільки вижити
Прикладом турботи про майбутнє є місцевий зразковий аматорський ансамбль танцю «Альянс». Тут від літа 2022-го знову збирають дітей аби показати, що треба продовжувати жити далі, ставити цілі та будувати плани.
Танці стали острівцем порятунку і для керівниці колективу Олени. В якийсь момент вона зрозуміла, що тільки робота з дітьми і творчість допоможе їй пережити складні події в країни та приносити користь, роблячи те, що вміє найкраще.
«Хореографія як спроба збереження психологічної стабільності дітей. Діти танцюють і готуються до конкурсів. Їхня мета гарно виступити, тоді вони не думають про те, аби вижити», — говорить Олена.
Наразі у Ямполі «Альянс» одне з небагатьох місць, де діти можуть займатися творчістю.
«Хореографія нагадує про ті часи у минулому, коли ми були щасливими», — підкреслює викладачка.
Хто несе копійчину, хто несе тканину, хто в‘яже, а хто шиє
Шукають промені світла та надії також у місцевій бібліотеці, що стала волонтерським хабом. Щоденно, незважаючи на погодні умови та стан здоров’я, волонтерити сюди приходять місцеві пенсіонерки.
Така робота на користь армії – найкращі ліки від гіпертонії, вважають волонтерки. Тим більш, що відгуки військових якнайкращі. Серед замовників є танкіст з місцевих, розповідає Валентина.
«Він завжди каже, що саме наша сітка «намолена». Вона згорає, перетворюється на попіл, а танк цілий», — радіє жінка.
Методистка бібліотеки Людмила нагадує, що у прикордонних регіонах дається взнаки вкорінена тяглість до Росії, втім перебороти її все ж можливо.
«У нас дуже складний регіон. Тому ми дякуємо всім тим, хто розуміє, шо Україна — це незалежна держава. Дякуємо всім, хто несе копійчину, хто несе тканину, хто в‘яже і хто шиє!», – каже вона.
Зокрема, коштами допомагають ямпільчани, які виїхали за кордон. Людмила веде підрахунок донацій. Волонтерський центр уже зібрав на потреби військових понад 250 тисяч гривень.
«У наших маленьких населених пунктах — є великі люди», – зауважує вона.
«Не бачу іншого виходу, окрім як боронити країну»
Прикордонні села Сумської області росіяни обстрілюють в середньому 200 разів на день. Але чи не найбільшою загрозою тут є російські диверсійно-розвідувальні групи, що регулярно намагаються вдертися в Україну.
«Вони вбивають всіх, хто трапиться їм на дорозі. Дуже часто це цивільні. З цим величезна проблема», — розповідає командир підрозділу 73-го окремого батальйону 101-ї окремої бригади ТРО «Фокс».
Командир воює з 2014-го року, брав участь у боях за Дебальцеве, сам водить підлеглих у бій, тому бійці довіряють та рівняються на нього. Молодим є у кого вчитися.
Як от «Лео» – 19-річному парубку, який через війну втратив вже чимало друзів, а військового квитка наразі не отримав, бо у ТЦК не було бланків.
Хлопець зізнається, що спочатку не міг наважитись взяти до рук зброю, втім пересилив себе.
«Люди пальцями тикали, казали: «Чого ти не йдеш воювати?» Ось я і пішов. Зараз не бачу іншого виходу, окрім як боронити країну», — розповідає він.
«Лео» впевнений, що прийняв правильне рішення. Він віддано вчиться та переймає досвід досвідчених побратимів.
Хлопці групами по троє відпрацьовують тактику оборони кордону.
Також бійці підрозділу освоюють тактичну медицину.
Після тренувань, бійці втілюють отримані знання та навички вже на бойових виходах на кордон.
Частина бійців цього підрозділу пройшла найгарячіші напрямки: Бахмут і Куп’янськ. Тому, попри всі виклики тут, називають прикордоння Сумщини «майже відпочинком», за що не приховують вдячність командуванню. Вони мають змогу дещо перевести подих, доукомплектуватися та ефективно підготуватись до нової ротації на Схід чи Південь України. А вже через деякий час на їхнє місце — обороняти Північ і водночас відновлюватись — приїдуть з пекла бійці інших бригад. Так само виснажені війною.