Авторка: Олена Максименко
“Зараз буде ділянка, на якій… чуть-чуть доведеться прискоритися. Нормально прискоритися. Тож тримайтеся!” – водій з позивним “Сьома” і вщент зірваним голосом щосили стискає кермо. Попри чималий мінус за бортом, від напруження на його чолі виступають краплі поту. На позиції виїхали затемно – о 3:45. Їхати щонайменше годину. Дорога як така відсутня, є лише напрямок. Автівку нещадно кидає на ямах і пагорбах, вкритих льодом. У деякі миті вона буквально відривається від землі. Пасажири б’ються головами об стелю. Рятують шоломи. Намагаємося не думати про перспективи пробити тут колесо і прискорюватися уже на власних ногах.
Donbas Frontliner побував на позиціях 93-ої ОМБР “Холодний Яр”, дізнався про поточну ситуацію на Бахмутському напрямку, про те, як живуть і працюють воїни в умовах зими.
Російські “вовки” зламали зуби об українську арту
Над позиціями – ясне небо і зорі такої величини, про можливість якої міські мешканці давно забули. Однак довго милуватися не варто – всюди можуть чатувати ворожі “пташки”. Тож якнайшвидше пірнаємо у “нору”. У цих краях світ стає ніби чорно-білим. Лише бляклий червоний ліхтарик, яким нам підсвічують сходи, виділяється. Господарі ставлять воду, і нагородою за пекельну дорогу стає кава і солодощі.
Після захоплення Бахмута Часів Яр та навколишні села – Іванівське, Хромове, Кліщіївка, Калинівка, Андріївка – стали філіями пекла. Богданівка частково зайнята ворогом. Фактично ці населені пункти зараз виглядають так, як виглядав Бахмут за часів активних боїв.
Зараз противник сконцентрувався на Авдіївці. Із настанням холодів активні наступальні дії у цих краях “заморозились”. Однак військові кажуть, що будь-якої миті штурми можуть поновитися із новою інтенсивністю. Адже контроль над Часовим Яром, котрий лагідно називають “Часік”, дозволив би окупантам вийти на пряму дорогу “Костянтинівка-Краматорськ”.
Ми спілкуємося на КСП роти в одному із селищ. Командир роти з позивним “Кадет” розповідає про ситуацію на ділянці. Каже, що по той бік лінії розмежування проти “холодноярців” зараз стоять так звані “вовки”, підрозділ росіян “Сєвєр В”:
“Вони в основному йдуть піхотою, техніки взагалі не видно. Тут попрощє, ніж було на Кліщіївці. Те, що я бачу, з осені, як вони пішли в наступ на Бахмутську напрямку, вони дивляться, де слабіше. Вони понесли дуже великі втрати. Артилерія просто їх вибивала на підходах. Йшли штурмові групи, 5-6 чоловік, їх вибили! Допомагають касетні боєприпаси, 155-й – вони їх поважають, бояться. Мабуть там штурмовики закінчились, вони вперлися в нашу оборону. В Богдановку вони частково зайшли, і далі їх не пускають. І вони перемкнулися більше на інший напрямок, це Хромове, від Хромового на Іванівське. Якщо подивиться карту бойових дій, їм зараз (потрібна) Кліщіївка, Андріївка”, – розповідає “Кадет”.
На наступу чекають будь-якої миті. Щойно противник отримає команду “вперед”, із втратами ніхто рахуватися не буде. У росіян багато піхоти, і коли українські воїни вибивають один підрозділ, одразу ж надходить інший.
“Скільки вже, 200-ту бригаду там коцали їхню?! – говорить ротний. – Вона знову відроджується. І скільки їх вже вибивали під Бахмутом. Хто в них там ще – 72-га бригада там мотострілкова і підрозділ у них штурмовий, це “Сєвєр-В”. Вони також такі крепкі хлопці. Ну тут вони вперлись. Дуже гарно працює бригадна артилерія”.
Роботу арти ворог відчуває по кількості втрат. Однак не секрет, що російська армія на це не зважає.
Війна вийшла на новий рівень
Поряд базуються медики. Командир однієї з евакуаційних команд з позивним “Жирік” каже: добре, коли у медиків немає роботи. Коли є 300-ті, за ними звідси висуваються лише пішки. Іноді поранених доводиться нести 2-3 кілометри. Побратим “Жиріка” добув хороші тактичні ноші – легендарні “Лелека” Storkis. Виносити під час морозу легше, ніж по багнюці. У село ж уже доїжджають автівки, і поранених забирають до стабілізаційного пункту.
Із настанням холодів роботи поменшало, однак все одно є і поранені, і загиблі. Найбільш поширені травми – уламкові, мінно-вибухові. Додають роботи медикам і скиди.
“Війна тут перейшла в новий рівень, – визнає “Жирік”. – Зараз тут війна дронів. Скиди, FPV-шки. Дуже сильно присутні”.
Команда еваку не є професійними медиками. Усі вони займалися раніше справами геть далекими від медицини та війни.
Мешканці підвалу розповідають, що кожен із них має стимул жити. У “Жиріка” двоє синів, і батько не хоче, аби їм довелося продовжувати цю війну. А в Сьоми 4 місяці тому народилася друга донька.
Тим часом втома дається взнаки. Захисники сподіваються на поповнення лав, яке б дозволило відпочити хоча би півроку.
Ворог здебільшого сидить по норах
Аеророзвідники мешкають поряд у схожій “норі”. Як і на попередній позиції, Славік і Володимир також намагаються нас напоїти кавою. Наразі вони чекають, коли розвидниться, аби почати працювати. На їхніх дронах поки що немає камери нічного бачення. Обидва на ділянці недавно, тож багато “налітати” поки не встигли.
“Ми просто підсвічуємо, даємо картинку, розвідку проводимо, – розповідає Славік. – Розвідку і арту коригуємо. Скидати тільки почали вчитися, поки ще не спробували – в цих краях ще не бачили потенційну жертву. Вчора трохи постріляли в нашу сторону. Але без пригод”.
Дрони на фронті – на вагу золота. Щось надає ЗСУ, щось – волонтери. Однак до проєкту “Народний дрон”, що передбачає масове виробництво FPV усіма охочими після проходження відеокурсу, аеророзвідники налаштовані скептично. Володимир переконаний, що було б ефективніше навчити обмежену кількість фахівців і налагодити масове виробництво.
“Мільйон дронів, мільйон дерев – там же ж психологічний тип Гекслі в соціоніці, – коментує аеророзвідник, маючи на увазі президента Володимира Зеленського. – Вони ж створюють образи. Маніпуляція відношенням. Типово для цього психологічного типу. Мільйон зробити? Реально, звісно. У планети Земля ресурсу дуже багато. Можна і мільйон, і два”.
Тут “прилітає” дуже швидко і несподівано, тож військові зводять пересування поза “норою” до мінімуму, особливо удень. А якщо вже є необхідність виходити, то пересуваються дворами, а не дорогами, щоб у разі чого, швидко заскочити у підвал чи бодай сарайчик.
Втім більшу частину часу військові проводять під землею. Окопи й підвали стали звичним середовищем. Навантаження зменшує “Старлінк”, відкриваючи “вікно у світ”. На питання, що ж вони дивляться у тому “вікні”, сміються – здебільшого ефіри, де транслюється відео з неба – своє, чи суміжних підрозділів. Свої відео вони також закидають у спільну групу, аби картинку бачили всі.
Саме зараз на екрані транслюється відео з дронів іншої групи. Тло стає рожевим – наближається світанок, і це забарвлення робить зображення фантастичним. Внизу – околиці Богданівки, дорога з Часового Яру на Хромове.
Ворожа піхота – ціль номер один
Уже засвітло заїжджаємо в Часів Яр на позиції до мінометників. Тут також “нора”, і також, за законами фронтової гостинності, частують кавою.
Мінометник із позивним “Кличко” говорить, що працювати тут готові і будь-яку годину дня і ночі. Так, наприклад, у ніч на Новий рік довелося працювати практично безперервно – з шостої вечора до ранку.
Тут стоїть новітній міномет МП-120 українського виробництва. Такі на озброєнні з 2022 року.
“Він дуже заручений в роботі, – коментує “Кличко”. – Він показує дуже гарні результати. Аналог “Саней” (міномет радянського зразка), але удосконалений. Він зроблений з матеріалів більш сучасних, більш товстий метал”.
Снаряди до МП годяться будь-які відповідного калібру – як до мінометів старого зразка, так і іноземні.
Мінометник пояснює: пріоритетна ціль – це, насамперед, піхота, яка перебуває в укриттях, в бліндажах:
“Коли наші квадрики розвідувальні виявляють скупчення піхоти або в точках їх збору, або в них планується якийсь наступ, то ми одразу починаємо працювати по цим цілям”, – каже “Кличко”.
Військові говорять про критичний брак кадрів та снарядів. У підрозділі “Кличка” наразі бракує майже третини необхідного складу. Однак у противника проблеми подібні. Снарядний голод по той бік лінії розмежування видає інтенсивність атак.
“Зараз може вони почали також більш економно до цього відноситись, – ділиться спостереженнями мінометник. – Але в них з точністю проблема”.
Звуки вибухів ніби заперечують слова про снарядний голод з того боку – це виходи касети. Нашим співрозмовникам нарешті дають “добро” на роботу. Команда мінометників працює як чітко злагоджений механізм, де алгоритми дій кожного доведені до автоматизму. Усе відбувається максимально швидко й без зайвих слів.
Група людей висувається до міномета, знімає маскування і захист зі стволу. Кілька стислих команд по рації – у ствол закидається “кабанчик” – так військові називають снаряди – команда “постріл”, і власне постріл. Так само швидко міномет маскують, а люди повертаються до підвалу. Зараз була уражена одна з планових цілей, ВОП у Богданівці, пояснює комендар групи “Кличко”.
Водій “Сьома”, який супроводжує нас на всьому шляху, відвозить нас назад, на “велику землю” по тих самих “веселих гірках”. Сам він буде вертатися зараз туди ж на позиції. Признається, що на цій дорозі щоразу доводиться долати страх.
“І з кожним днем воно ще страшніше, ще хуже і хуже, – каже він. – Коли ти кожен божий день на виїздах, це дуже важко. Морально, не фізично!..”
