Горять поля, не вщухають обстріли.
Дехто з місцевих свідомо обирає життя в підвалі під снарядами, зберігаючи вірність своїй землі. І йдеться про щось більше, ніж просто про власну ділянку.
«А чого я маю звідки їхати? Хай вони тікають!» – обурюється пані Люба.
Вона із чоловіком Леонідом живе у одному з прифронтових селищ Миколаївщини. Обидва пенсіонери, обидва мають інвалідність. У чоловіка немає ноги – пересувається на милицях.
«Гупає» постійно, однак господарі запевняють, що це за тутешніми мірками «затишшя».
У селі майже ніколи немає ані газу, ані світла. Двічі на тиждень у церкві роздають продуктові пайки. Їм постійно пропонують виїхати, однак вони і чути про це не хочуть.
Ворожі обстріли знищили господарям практично весь город, спалили дерева, поранили кішку. Колись 7-тисячне СМТ сьогодні нараховує від сили сотню відчайдухів.
Вони кажуть, що вони не бояться окупації, адже поруч військові: «Тут солдати. Вони нас поддержують, ми їх поддержуємо. Морально. Як кажуть. Дєло в том, що люди тоже прийшли – защіщают. Бачать, що ми тут живемо, значить, вірим в їх».
Полями бігає покинута худоба – корови з телятами та кози. Дехто з них прибивається до військових.
Вздовж дороги – розстріляні сонячні панелі, що свого часу слугували фермерам. Цьогорічні врожаї як ніколи щедрі на вибухонебезпечні предмети і шанси загинути від «прильотів».
Однак попри це, часто з супроводом демінерів, люди сіють, обробляють і збирають те, що вродила земля.
Формула «життя триває» тут відчувається як ніколи гостро.
Олена Максименко, Миколаївська область, Серпень 2022
