Пʼята ранку, телефонний дзвінок. Не встигаю сказати «алло», як мені у лоба кажуть: «Так, ну я був не правий стосовно того, що вам не варто поспішати. Летіть на локацію з біблійською швидкістю, бо буде бойовий виліт за 45 хвилин».
Ми з колегою переглядаємося, кидаємо фотографувати пейзажі Донеччини й без гальм прибуваємо до місця.
Нас зустрічає командир вертольота звʼязку Олександр – саме він дав команду прибути якнайшвидше. Він проводить нас до двох гелікоптерів й розповідає:
«Зараз ви побачите, як йде підготовка наших крил до вильоту. Ми заправляємо їх на дві з половиною тисячі літрів палива, бо зазвичай у бойовий виліт йде два гелікоптери. Ти або з парою або пропав…»
Розлога поляна між деревами сховала у собі величних залізних птахів, біля яких пілоти 18 бригади армійської авіації працюють, як ранні пташки. Хто підійнявся перевіряти лопаті, хто заліз протирати лобове скло – всі зайняті, але сонячно вітаються до нас. Питаємо про те, аби зробити фотопортрети. Ті поголівно починають відмахуватися й просити не робити того, кажуть: «Не можна перед вильотом фільмувати пілота».
До нас підходить один із них й пояснює, що то є своєрідною традицією і легендою, де пілоти вважають, що фотографування їхніх облич перед завданням призводить до невдач.
Починаємо запитувати більше, знайомимося. Він представляється Деном, і, виявляється, є наймолодшим навідником-пілотом з бригади – йому нещодавно виповнилося 24 роки.
«Якщо чесно, я боюся висоти і люблю грати в танчики, але мріяв про вертушки з дитинства. Дивився на всі ці «кукурудзники», які літали біля мого дому, і точно знав змалечку, що я буду працювати у небі. Так і сталося. Кількість моїх бойових вильотів наближається до ста. Кожний новий виліт — як вперше і востаннє, бо ніколи не знаєш, чи повернешся ти назад. У нас тут адреналін всередині тіла гарячіший за дуло танку».
Дізнаємося, що насправді левова частка бригади складається з молодих хлопців віком від 25 до 28 років, багато з побратимів лиш на декілька років старші за Дена.
Світанок. Ми біжимо по слизькій та мокрій від ранкового туману траві до першого гелікоптеру.
10 хвилин до початку зльоту. Хлопці надягають шоломи, жартують, заправляють сотнями літрів палива залізних птахів, які вже починають розганяти свої лопаті.
Чим швидше – тим важче стояти близько до гелікоптера, починає здувати з ніг й виривати потоком повітря з рук камеру. Дехто з пілотів вставляє останні ракети у пускові й хутко забігає до кабіни.
Ми падаємо у траву, бо гелікоптер здіймається й, ревучи, мов лев, зносить все довкола вітром. Бачимо, як Ден з кабіни у повітрі махає перед бойовим вильотом і дуже сподіваємося, що за годину він і його команда повернеться цілими.
Доки хлопці долають десятки кілометрів в напрямку північних підступів до Бахмута – нас зʼїдає очікування й хвилювання аж до моменту, доки знову не почуємо гул велетенських джмелів.
Олександр, що залишається з нами, запалює цигарку й відкриває пляшку з енергетичним напоєм. Сідаємо у траву. Він пояснює, що тепер відбуватиметься:
«Напрямок — північний підступ до Бахмута. На бойовий виліт приділено годину часу. У хлопців дуже відповідальна й важка робота, вони не можуть «змазати». Уявіть собі – влучити з неба на висоті понад 50 метрів у ціль, що знаходиться за 6 кілометрів. Пілоти – це армійські ювеліри, небесна артилерія. Працюємо рідко, але мітко. Адже авіація вирішує багато чого. Якби ми мали достатньо фінансування на розвиток саме винищувачів й гелікоптерів – хід нашої війни радикально змінився би. Добре, що є Мі-8, але ж вони за призначенням насправді не є бойовими. Це вантажні, евакуаційні, для перевезення пасажирів, але не для бойових вильотів… Мі-24 – то вже інша справа, але в нас їх ще менше, ніж цих. У нас майже немає гелікоптерів і значну частину за ці півтора року ми втратили, не можу називати жодних цифр. І при тому наша бригада покриває 80% усієї лінії фронту – від Запоріжжя до Харкова. Нам потрібні Black Hawk, на них не треба вчитися й витрачати на те все багато часу, адже за керуванням вони доволі схожі на Мі-8 та Мі-24. Але скільки не питаємо – зсуву в тому питанні немає. У нас є талановиті пілоти, але у нас немає достатньо техніки для цих талановитих пілотів».
18 бригада армійської авіації працює безупинно й має декілька бойових виходів на день. Вони повертаються до нас після завдання, вистрибують з гелікоптерів, обіймаються та сміються, неначе одна велика зграя птахів.
Пілоти кажуть, що намагаються працювати зараз якомога більше, доки сонячний день не занадто короткий. Вони дарують нам свої шеврони з написом «Ми там – де потрібні» і жартують, що є «привидами Білгорода», адже деколи між завданнями оборони українських територій мають штурми на інших напрямках.
Текст: Ніколєтта Стоянова
Фото: Данило Дубчак, Ніколєтта Стоянова
Follow us: Instagram, Facebook, Twitter, YouTube, Telegram