Мангал, підвісне крісло, лавка-гойдалка, місце для куріння, легкий безлад і аромат якісної кави. На линві сохнуть рушники. За столиком цю ж таки каву можна з комфортом спожити. Ця прифронтова ідилія менш за все асоціюється з кабінетом психолога у пастельних барвах, однак по факту і є “польовим пунктом надання психологічної допомоги”. Андрій Козінчук із позивний “Козєй” – офіцер ЗСУ, служить у групі інженерного забезпечення 67-ї ОМБр. В минулому більш відомої як ДУК ПС.
Ми спілкуємося на Донеччині, де базуються “правосеки”. Кожні кілька хвилин йому телефонують або ж підходять із наболілими питаннями різного калібру, тож запис доводиться ставити на паузу, аби дати дорогу тому, кому це більш необхідно.
На ньому футболка AC/DC і татуха ;IGY6. Ця абревіатура розшифровується як “I got your 6” – “я тримаю твої 6 годин”, тобто, прикриваю твою спину. Ця формула прийшла з американської військової культури і означає підтримку ветеранів та протидію суїцидам. Він говорить натхненно і емоційно, щедро “розбавляючи” історії матюками і суржиком.
Випадковість, що стала призначенням
Козєй здобув фах військового психолога майже випадково і задовго до того, як це стало трендом: “В 98-му році я пішов у Київський військовий ліцей, я був мегацевільною людиною, мені треба було сидіти вдома, читати книжки, гратися в приставку і таке. І тут я попадаю в військовий ліцей і казарми, а в мені 13 років. У нас були дуже круті командири, дуже важко було, бо це підліткова тема, і в 17 років я зрозумів, що я хочу бути військовим. Але військовий – це означає, що в тебе має бути хист до точних наук. Бо більшість військових – це розрахунки, фізика, хімія, це точно математика. А я дуже гуманітарна людина, страшенно гуманітарна. А в гуманітарних спеціальностей дуже мало. Юриспруденція – це дуже дорого, політологія, психологія і переклад. Я хотів бути перекладачем. Мені не вистачило грошей на хабар на перекладача, і вийшла тільки психологія університету Шевченка”.
На 3-му курсі з’явилося відчуття, що рандомний вибір переростає в покликання. Далі було стажування по військових частинах – і понеслося. 5 років Андрій прослужив в ГУР.
“В 2012-му звільнився, бо хотілось грошей, бізнесу, чогось такого, – згадує він. – Мені здавалося, що я недооцінений. Але це тривало до 14-го року, потім моя історія, як і більшості твоїх співрозмовників – Майдан, революція, війна. І все, я вже пішов на війну як психолог батальйону добровольчого, в Луганській області воював. І до 2016 року мене вистачило, потім всьо. Ветерани, сім’ї, оця вся історія. Ну і з 2022 року, звісно, 24-го – па-баааам!..”
У перерві між службою намагався триматися “своїх” – ветеранів, військових, волонтерів та всіх причетних. Так само, як і на війні, надавав їм фахову допомогу, допомагав не лише “зализати рани” і повернутися до цивільного життя, а й максимально комфортно там почуватися.
“Мені була цікава не якась конкретна “геошка”, мені була цікава двіжуха, – визнає він. – Ветерани і дотичні до ветеранів, тому що ти знаєш, хоч і різний прояв цих травм, але історія все одно одна. Ти пережив психотравмуючі події. Хтось був в полоні, хтось був на війні, хтось чекав когось з війни і з полону – і це також непроста історія. Дуже круті люди, з якими я тоді працював, ми зараз з ними в тому числі і співпрацюємо. Мені дзвонять, треба взята клієнта. Я кажу – давайте, що там сталося? Або мені щось треба – “Мавіки”, якісь запчастини, якусь хрєнь. Так ми співпрацюємо з цією самою двіжухою, плюс добавили зараз кучу народу”.
Здоровий сон, можливість покричати – прості речі, які рятують
Його зона відповідальності тут – стежити за морально-психологічним станом підрозділу. За тим, наскільки люди ефективні, наскільки можуть виконувати свої задачі. Адже особисті драми, скажімо, розлучення, за певного збігу факторів можуть напряму вплинути на боєздатність. Важливо “тримати руку на пульсі”, бути в курсі цих подій, і у разі необхідності дати людині можливість розрулити свої проблеми. Зараз у нього близько 170 підопічних, яких він лагідно називає “дітьми”.
“Наприклад, люди йдуть на бойові, – веде Козінчук. – Я дивлюсь, чи вони готові, чи не готові, як вони налатштовані, чи вони бояться, чи не бояться. У нас є договорняк, що кожен, хто боїться і не готовий, ми його не відправляємо насильницьким шляхом – не того, що це неетично, чи це недемократично, це неефективно. Чувак зі своїм страхом там зробить більше біди. І у нас є окремий, грубо кажучи, підрозділ, де вони можуть себе проявити. Журнали, хозроботи, отака фігня. І у нас є також договорняк, ми їх не чмиримо. Тобто у людини є, по суті, право боятися. Бояться всі, але є такі, які “я боюсь, але я піду”, а є “я боюсь, і я не піду. Друга штука, коли вони вертаються, моя задача – проскрінити їх, як вони вернулися, чи є в них “зрада”, чи вони хочуть набити морду штабним, воєнкому, чи вони хочуть бухати, курити. І, звісно, базові навички, які ми втратили, це сон, регулярне харчування, пиття води і, взагалі, відпочинок. У них постійно куча адреналіна, норадреналіна: “ЕЕЕЕ!..” Несеться все. І дуже важливо, щоб він виходив. Людина приходить, кажу, що ти хочеш? “Кричати хочу!” Я кажу: “Чому ти не кричиш?” “Бо люди будуть думати, що я дібіл”. “Ти у людей питав?” “Я не питав”. “Іди запитай”. Кажу, що це норма, і я теж хочу кричати. Ми в лісі, ідіть кричіть!.. Пішли покричали. “Ну що, легше?” Окей”.
Також психолог консультується з психотерапевтами і психіатрами, аби ті допомагали підбирати військовим безпечні снодійні, які б не викликали залежності і водночас давали можливість відновлюватися.
Ще один із його обов’язків – опікуватися хворими і пораненими, контролювати, чи є у них все необхідне. У кожного з них є його номер телефону, також його номер є у родичів бійців. І якщо хтось довго не виходив на зв’язок, то чиясь мама телефонуватиме саме йому.
“Ну і одна із таких – це спілкування із родинами загиблих моїх, – перераховує Андрій. – От у мене позавчора, 2001 року народжений, дитина загибла. І я два дні із мамою, із бабусю, із татом, із якимось органом місцевого самоврядування спілкуюся. Така штука”.
Крім цього, Козєй веде свій блог на ютубі – “У моїй голові”. Там він просто і доступно пояснює природу почуття страху, провини, вигорання тощо. А також дає прості і дієві лайфхаки, що допомагають “тримати стріху” у темні часи. Наприкінці кожного випуску є опція підтримати автора контенту. “Наколядовані” кошти ідуть на закупку “Мавіків” та інших необхідних для підрозділу благ.
Ще один напрямок активності – заняття на замовлення різних компаній типу ПУМБ, “Якобс”, “Ощадбанк”, Globallogic та інших. Психолог розповідає:
“Я для них провожу заняття, як спілкуватися з ветеранами-ветеранками в кризовий період. Вони перші, ніж держава, відгукнулися, у них є такий запит. От у нас є люди, які пішли на війну, вони якимось чином повертаються, ми не знаємо, що робити. І ми теж з ними домовилися, що вони збирають гроші на мій підрозділ, ми купуємо “Мавік” якийсь, я їм проводжу заняття, і це все по-честному. Я беру гроші не собі, бо у мене є зарплата, і я їм даю “баночку” підрозділу, вони там щось накидають. Таким чином ми співпрацюємо”.
Крім Козєя, в підрозділі є ще один психолог, Макс, його колишній одногрупник. “Бо я би поїхав глуздом один”, – признається Козінчук. – А він красавчик просто”.
Приходять до нього з різним. Іноді це далеко не якісь душевні терзання, а цілком прагматичні прохання посприяти в отриманні відпустки чи дати грошей. Іноді просять допомогти дати разу зі страхом. Він каже – страх важливо навчитися сприймати як даність, а не як привід для сорому чи звинувачень.
50 відтінків страху
Страх буває різний. Іноді це просто брак інформації: “От як пацан один каже, я не розумію – я бачу “приходи”, я не бачу “виходи”. Тобто я не можу вразити цього ї*учого СПГ-шника, АГС-ника”.
Іноді це страх cancel culture. Бути не прийнятим серед своїх. Страх смерті же переживається більше на біологічному якомусь рівні. Іноді він загострюється від того самого браку інформації та конкретики.
“Коли тобі кажуть “іди воюй”, це саме ху*ове, що може бути, – наводить приклад психолог. – “Займи конкретну позицію, забезпеч її, візьми автомат, спостерігай на 35 градусів в цьому напрямку, і при цьому відповідай в рацію” – це дуже конкретні задачі!”
Ще один різновид страху – це попередній поганий досвід. Андрій наводить приклад: “Були стосунки у дівчині з мудаком. Вона його кинула. І от новий мальчік хоче стосунки. І вона каже – ні. Скоріше всього, ти мудак. Бо попередній страх каже, що ось так. І тобі треба пропрацьовувати оцей страх, як правило, з психологом. Якщо це фізіологічний страх, то тут ти не зі страхом борешся, а зі стресом. Бо коли стрес у тебе, в тебе виділяється велика кількість кортизолу і він тебе блокує”.
Аби зарадити, він показує дихання “по одиничці”, коли видих вдвічі довший за вдих. Тоді починає рухатися діафрагма: “Заблокована діафрагма, це означає, що кортизол їба*ить. Коли ти починаєш рухати діафрагму, кортизол, гормон стресу виділяється трохи менше, і тобі необхідно продихатись, щоб зрозуміти, де ти знаходишся, що ти робиш, які твої наступні дії. Що таке правило солдата? Якщо солдат знаходиться в оточенні, він по рації каже: “Мені треба підтримка. Прикрити огньом”. І тут така сама штука, що якщо ти не можеш з цим справитись і ти оточений, проси підтримки. У кого завгодно. Священник, психолог, бивша – по барабану. Це дуже важко, просити допомоги”.
Козєй пояснює – допомагати значно легше, аніж приймати поміч:
“Справа в тому, що коли ти допомагаєш, і в тебе це виходить, допомагати, то в тебе виділяється гормон радості, що ти не бездар”.
Він признається – для нього самого певний час це була проблема. Був страх напрягти когось, а також була гордість і “що-подумають-люди”.
“Господи, ващє насрать!.. – коментує він теперішнє бачення. – Ну, ця думка не може формулювати своєї думки про себе. Бо якщо на тебе так сильно вже впливають люди, то, походу, тебе самого не існує”.
Повна відсутність страху також небезпечна. Це робить людину “смертником”. Оптимальна формула – “мені страшно, але я роблю”.
“Кент, дружочок мій! – вітає він побратима, що підходить до нього. – Привіт! Як твоє здоров’я? Ти мені щось приніс, так? Порно відео?”
“Крім страху, іноді приходять зі своїми дирявими стосунками, – продовжує він, коли Кент іде. – Є дуже багато таких штук, що поки дружина його чекає, він тут ї*е, що попало. Іноді це правда. А є інша штука, що, наприклад, вона сидить вдома і каже, де мої бабки? Коли ти вернешся? В мене була така тема, що мені позвонила дружина, і вона говорила, які ми погані, яким ми кончені. Вона тільки одного не сказала, як вона за ним скучає.І ми починаємо працювати над екологічністю стосунків. Якщо у нього токсичні стосунки, його ефективність падає. Він думає не про війну, він думає про те, що “я кончений муж, конечний папа” і так далі. Буває, що вони не говорять зі своїми дітьми, на щось обідились наприклад. І вони, звісно, не говорять про це нам. А в мене є етичне правило психолога, ми не можемо ходити по бійцям і казати, ну, давай поговоримо. Вони знають, де я є. У мене є кавоварка, вони приходять сюда на “пакуріть”, посидіти. Це ж не просто чіл-зона. Це така приманка. Вони приходять, там “здоров-здоров”, я хочу кави попити. І заодно просто за жизнь говоримо. Але такої теми, що от у мене є до психолога запит, от як це має бути, такої фігні немає”.
Навчитися говорити
Звісно, коли трапляються внутрішні конфлікти, доводиться втручатися. Козєй кличе спочатку одну сторону, потім другу, потім робить очну ставку:
“І ми стараємось навчити говорити. Бо коли в тебе є конфлікт з іншим чуваком, значить “мені треба розбити йому кабіну, бл*дь, і я порішаю всьо!” Це 21 століття!.. Знаєш, що найскладніше було? Навчити їх ненасильницьким шляхом виражати своє невдоволення. Бо якщо тобі є невдоволення, ти кажеш: “Значить так, ви всі піда*аси, бл*дь. Я вас, сука, нінавіжу”. “Що сталося?” “Ти шо не знаєш? Ви кончені!” “Скажи мені словами, що не так!..” “Мені видали не ту РПС-ку”. “Чого?” “Бо ви зрадники, бл*дь”. І коли ми навчилися вже нарешті говорити, спочатку ми говоримо невдоволення, потім говоримо, що би ми хотіли би мати, і яким чином це вирішити, виявляється, що проблеми вобщє немає!”
Він наголошує: оточення не вміє читати думки і вгадувати проблеми, якщо ті не очевидні: “У нас був чувак, який не мав спальника, і він кіпішував. Я кажу: “А чого тебе немає спальника?” “Мені не видали його”. “А ти ходив на склад?” “Ні”.
У цей час до психолога підходить ще один побратим. Я пересідаю подалі, аби не заважати їм спілкуватися. Військовий чимось невдоволений, говорить гучно, і його експресивна промова несе ті самі інтонації та обороти, якими щойно оперував психолог. Це виявилось жодного разу не перебільшенням. За деякий час він виговорюється і йде заспокоєним.
Одне з найтяжчих зобов’язань Андрія – це спілкуватися з батьками полеглих. Він розповідає:
“У батьків багато запитань. Чому так сталося, яка була позиція. Дуже деталі їм важливі. І більшість людей не стягують цю тему, бо це тяжка тема. А в мене вже довід великий, я можу про це, наскільки це можливо, спокійно говорити. І… вони хочуть бачити фотографії окривавленого тіла, і це дуже страшно. У них дуже багато інтерпретацій, вони в голові формують набагато страшніші кадри. Така штука”.
Роботу військового психолога можна порівняти з першою домедичною допомогою на фронті. В цивільних умовах міста людині, на руці чи нозі якої кров, ніхто не стане накладати турнікет. Бо це боляче і небезпечно. У умовах фронту алгоритми спрощуються, діє правило: “бачиш кров – фігачиш турнікет”. Це може бути не ок для здоров’я, однак це рятує життя. У “польовій психології” подібний принцип. Людині необхідно повернути ефективність у максимально короткі терміни. Реверанси і прелюдії тут недоречні.
“Дааа, от тут я можу порівняти! – погоджується Козєй. – До цивільного психолога ти прийшла з проблемою, і він каже, ну, я бачу, що це десь ми за три місяці з тобою будемо справлятися, і от на четвертій сесії ми з тобою проговоримо… Тобто він знає, що в тебе є час, грубо кажучи, рік роботи… Тут такого немає. Та, тут треба турнікет і це боляче. Він кричить від болю, але ти це робиш. І іноді я кажу: “Я бачу проблему, давай з нею працювати. Довірся мені”.
Він відволікається на черговий телефонний дзвінок: “Диви, от як ти це зробиш, я не знаю. Мені треба номер ЄРДР. Ти знаєш, що це таке?”
Ідеться про рішення суду щодо дисциплінарного порушення одного з бійців. Порушення незначне, тож справа обійшлася штрафом. Але і ця подія тягне за собою низку бюрократичної тяганини.
“Да, тут пожорсткіше, – повертається він до розмови. – Іноді треба людині сказати щось, не то щоб крикнути, без насилля, але тупо звернути увагу на це, і це дуже сильно відрізняється від нормальної цивільної психології”.
Три стадії “після-перемоги”
Деякі травми, нанесені війною, можна буде пропрацьовувати по-повній лише коли загроза мине. Те саме стосується й так званої декомпресії.
“Ми не можемо релаксувати по-повній, – пояснює Андрій. – Тобто, ми робимо все, що стосується фізіології. Ми заставляємо спати, їсти, митися, пити багато води. Для того, аби механізм психологічний пов’язався із фізичним, і він от вирівнюється. Декомпресія – це тоді, коли ти маєш уже переходити в тотальній соціум і стати частиною цього соціуму. Навіть якщо він іде у відпустку, нам не можна з ним робити. Що таке декомпресія? Це робити із тебе “ласкового мальчіка”. А замовлення соціуму, щоб ми були ласкавими воїнами. “Любий враже, вмри будь ласка!..”. “Нє, ми жосткі ху*ятери!.. Вмири, сука! Нєнавіжу на*уй! Тж-тж-тж!.. Здохни!..” І ми таким ж виходимо в соціум. Соціум каже: “Бл*дь, нам очково”. А ми кажемо: “Да на*уй, ми такі!” І якщо ми зараз будемо всі “ласковими”, то ми втратимо цю всю штуку”.
Він пояснює – тут немає депресій, адже людей захльостує адреналін і норадреналін. Якщо бійцям сказати про те, що в Чернівецькій області не сортують сміття, або ж про проблему домашнього насильства, їм буде “по цимбалах”, хай би якою серйозною насправді не була проблема. Так само, тут майже немає політичних чвар.
“Того, що ти в ці чвари входиш, коли ти не можеш порішати свої питання, – говорить Козєй. – У нас от “тут і зараз”, і мене це більш ніж влаштовує. І я поки що навіть не готовий сам особисто перейти в той нормальний світ, де ми можемо все-таки розділяти сміття і займатися проблемами домашнього насилля”.
Психологія зараз стає “модною”, і це породжує лавину псевдофахівців. Контекстна реклама Фейсбуку пропонує 2-місячні курси з психології (чомусь лише для жінок), по тому обіцяючи сертифікат міжнародного зразка. Примітка – базова освіта не важлива.
“Я цинічний став, то я посміхаюсь на це… – признається співрозмовник. – До того, як буде фахівець, нам треба усвідомити, що командири і соціум знають, для чого цей фахівець треба. Тобто у нас має бути спочатку попит, а потім пропозиція, а не пропозиція навпаки. Мені повезло. У мене дуже толковий командир, який воює з 2014 року. Він кадровий офіцер, він знає, нахера це треба. Він коли бачить проблему, іде її вирішувати. Він каже: “Козєй, фас на*уй! І і я побіг”. Але є командири, які кажуть: та це ху*ня, йди роби службове розслідування. І там, де немає в підрозділах психолога, це, скоріше всього, відсутнє замовлення командира. Дуже багато молодих психологів, які або випускаються в цьому році, або випустились минулий-позаминулий рік, у них є прагнення, у них немає ще навиків, але легше їм навчитися. От коли психолог цивільний проходить 2-місячні курси підвищення кваліфікації – о*уєнно, просто бомба! Коли психолог з 20 роками практики цивільного має перевчитися, це набагато важче. Але нас немає запиту навіть він держави”.
Він ділиться мріями на “після перемоги”: “Я поїду, два тижні побухаю. Сильно, бл*дь, побухаю!.. Потім відновлюся, вмиюсь і піду працювати знову ж таки, з ветеранами, з військовослужбовцями по поверненню. І тільки коли я вигорю знову, я одіну гавайську рубашку таку понтову, толщиною в палець цепочка в мене буде, може, не зі справжнього золота. От, якісь жовті башмаки, і буду десь на Копакабані пити кохве безалкогольне”.
Він прогнозує – після перемоги суспільство пройде 3 стадії. Ейфорія, агресія та депресія. І лише потім, за кращих розкладів, почнеться відновлення.
“З самого початку це будуть феєричні відчуття, дуже багато радості, дуже багато алкоголю, зізнання в коханні, вибачення… Після цього у нас буде агресія, ми будемо шукати зраду, винних. Мірятись. Да, хто більше воював, хто не воював, чого ти не воював. Знову ж таки, нас чекає повернення тих людей, які поїхали за кордон, і буде дуже жорстке несприйняття їх, це я би хотів би амортизувати. Потім буде депресія після цього всього…”
Він наводить приклад знецінення, коли про дівчину, вбрану в плаття, та з, боронь Боже, манікюром, дізнаються, що вона ветеранка. Імовірна реакція обивателів: “Б*ядь, що, де ти на*уй воювала, сосалка батальйонна!.. Ну ти подивись на себе!..”
На суспільство чекає своя депресія, на ветеранів – своя.
“І ветерани кажуть: “Суспільство, йди до мене, подивись на мою депресію”, – прогнозує фахівець. – Суспільство каже” “Ні, йди до нас”. І ми зможемо зустрітися тільки на майданчику переговорів. Коли вийдемо із своєї бульбашки, оцієї комфортної. У нас комплекс провини, синдром провини навіть, тобто набір комплексів. У суспільства буде то, що вони не пішли воювати, або особливо у донаторів, мені цікаво. Чувак донатить тисячу доларів і він каже – бля, я мало доначу. Чувак, який донатить 50 гривень йому норм! Каже: “Ні*уя собі, 50 гривень! Чого я ще і воювати маю!”. І їм треба буде вийти з цих всіх штук, зустрітися і прийняти один одного”.
Він переконаний – для цього важливо усвідомлювати свою роль в подальшому.
“Депресія – це така дуже комфортна бульбашка, коли ти ображений на когось або на себе, – веде він. – Ти не можеш нічого з цим зробити. І от саме діяльність, якась дія з цього виводить. Як це зробити? Нам треба всі дуже сильно усвідомити, як працює, що про психіку треба так же турбуватися, як про фізіологію. Для того, щоб зробити щось зі своїм станом, тобі треба признати цей стан. Ну, грубо кажучи, я не жирний, у мене немає ніяких проблем. Дайте мені більше пельменів, щоб я похудав. Оце от так виглядає депресія. І нам треба навчитися нарешті говорити. Бо ми не говоримо”.
Ейфорія – найкоротший етап, може тривати 2 тижні, максимум місяць. Агресія – місяць-два. Остання фаза найдовша, може розтягнутися до 3-х років.
“Бульбашки” підтримки
Його “рецепти самозбереження” прості і дієві: “У мене обов’язково йде, як правило, сон. Це золоте правило, мені треба спати. Якщо я бачу, що в мене безсонна ніч, щось сталося вночі, я не сплю, я потім викрою собі годину, 2-3, щоб поспати, і вся моя бульбашка, яка тут обітає, вони про це знають. Як правило, я нормально харчуюсь і я роблю якісь соціальні штуки. У мене є декілька людей із цивільного життя, на жаль, теж волонтери, вони, слава Богу, хоч цивільні. Вони ніколи не воювали, не служили, на війні не були. Максимум, приїжджали кудись в Краматорськ, давали дрони чи щось. Я з ними стараюсь раз-два на тиждень спілкуватися для того, щоб зрозуміти, наскільки я ще адекватний, чи мене не бісить всьо. Для мене важливо знати, що я щось можу. Люди, з якими я безпосередньо контактую, це мій психолог, мої два командири, тобто моя бульбашка “внутрішня”, ми знаємо, у нас є оця функція, мені треба побути одному, ніхто на мене не нависає, мені треба виговорися, мені треба викричатись. І ми це все ніби пройшли, оцю всю штуку, яка нас підтримує. І в мене є ще “друге коло”, “друга лінія”. Це моя бульбашка із попереднього ветеранського життя. Куча людей, які служать в інших підрозділах. В них приблизно такі ж самі проблеми, але ми можемо понити, поскиглити один одному, похвалитися”.
Він зауважує – важливо, аби “бульбашка” могла підтримати не лише у скрутні моменти, але і в миті тріумфу. Також раз на місяць від намагається виїжджати “з зони війни” до Дніпра чи Харкова на день-два – відлежатися, переключитися.
“Відпустки я ще не мав, але в мене був поганий досвід, коли треба було їхати в Польщу, типу назбирати грошей на безпілотники. Коли мені підписав Залужний цю тему, в цей час мій підрозділ заходив у Бахмут, – згадує Андрій. – Весь Бахмут – це моя велика провина, і це було дуже неефективна поїздка, дуже жахлива. Був тяжкий період, я дуже боявся бути неприйнятним, бо поки мої пацани були в Бахмуті, я був в Польщі. І я приїхав, і вони були всі дуже щасливі мене бачити, і знали, чому я туди їздив”.
У підрозділі є три пари “батько-син”. Старші мають неабиякий авторитет. Козінчук признається:
“І я дуже боявся якогось кумівства, що, типу, сини будуть на привілеях. Сини воюють, як і всі. Один із цих синів був тяжко поранений в Бахмуті. І батька не був у претензії, чого це ви мого сина, типу, у Бахмут заганали. Він все усвідомлює, він дуже любить свого сина. І це дуже круто. Вони піклуються один про одного дуже сильно”.
Він ділиться – у підрозділі сімейні стосунки: “Ми і сваримо один одного як сім’я. Але любимо один одного як сім’я”.
У своєму попередньому підрозділі він звик до щирості. Коли бачить, що хтось щось класно зробив, може підійти і сказати: “Люблю тебе, брат!” У цьому ж підрозділі спершу це сприймалося в штики: “Б*ядь, що за пі*арство, сука?!” Я говорю: “Ні, я тебе люблю як чоловік, це правда. Але я люблю то, що ти робиш, ну це класно!..” “Я не звик так!” Дуже багато хто із сіл, із маленьких міст, і проявляти свої почуття позитивні, ну це трохи неприродньо… “Тому що ми, сука, должни бути жосткіми, бл*дь! Я пошол воєвать, сука!” Мене це так харить! Але… Вони вже звикли до цього. Інколи кажуть “взаємно”.
“Ти ніколи не мішаєш, – каже він до чергового побратима, який підходить із якимсь проханням. – Як я тебе люблю, Чєл, сладка булочка! Мамина черешня!.. А! Помніш, що я записую всьо?! За*бав, блядь. Морожено візьми з холодильника, поїж”.
Він розповідає про свого побратима, другого психолога, в якого позивний “Сінька”. Всі думають про схильність до міцних напоїв, однак псевдо походить від прізвища “Синєльник”. Спиртного же він не вживає взагалі. Одного разу побратим пішов купувати елітний алкоголь на подарунок.
“Для тих високопоставлених осіб, які допомогли визволити наших полонених, – пояснює Козєй. – І він пішов майже в цивільному одязі, але в футболці, на якій позивний на спині. Він каже, мені треба алкоголь. “Ну ви не військовий?” Він каже, ні, я не військовий, нічого. Він купує алкоголь, повертається, і це продавець бачить, що він “Сінька”. Ті, типу, ї*аааать!.. Каже: “Ти серйозно думаєш, що я оцю елітну фігню буду щас бухати?” Це було так прикольно”.
Він каже: на нас чекає велика робота із тим, щоб визнавати свої проблеми. Не ототожнювати їх ані з собою, ані з чинною чи попередньою владою (буває й таке). Просити і приймати допомогу. Достатньо спати і їсти. Адже прості речі найскладніші. Але вони рятують.
Текст: Олена Максименко
Фото: Андрій Дубчак, Олена Максименко / Відео: Андрій Дубчак