Текст: Вікторія Калімбет; Фото: Надія Карпова
«Той, хто знає, навіщо жити, може витримати будь-яке як», – цитує Фрідріха Ніцше капелан 5-ої ОШБр Дмитро Мирошніченко. Військовий капелан – людина, яка на фронті та в тилу нагадує військовим, «навіщо».
Капелан або військовий священник – представник духовенства, покликаний підтримувати моральний дух військовослужбовців та задовольняти їхні релігійні потреби. Як священник, він проводить богослужіння, молиться за бійців та сповідує їх. Як капелан, виконує також частину функцій психолога – вислуховує та підтримує.
Мета – обʼєднувати
У Збройних Силах України нині служить близько 350 капеланів. Це священники різних конфесій: православні, католики, протестанти, мусульмани. Вони слугують допомагають всім бійцям незалежно від віросповідання. Саме тому, як наголошує капелан Дмитро Мирошніченко, капеланство – це «крута місія».
“Класно бути військовим капеланом. Мета нашої служби не в місіонерстві, тобто ми не маємо розповсюджувати релігію, а навпаки в об’єднанні людей різних поглядів. Не дивлячись на те, що я священник ПЦУ, я знаходжу спільну думку і з буддистами, і атеїстами, і язичниками. Ми не розділяємо, не нав’язуємо, а навпаки намагаємося об’єднати”, – каже отець Дмитро.
Капелан розповідає, що наразі приїздить до підрозділів за потреби: освятити хрестики, іконки, поспілкуватися з бійцями, помолитися та провести службу. Деколи доводиться спілкуватися з «відмовниками» – тобто військовими, які відмовилися виконувати бойову задачу. Хоча, як зазначає Дмитро, такі ситуації трапляються нечасто.
“Може виникнути думка, що хтось сміливий, а хтось – ні. Це не так. Кожен, хто йде в бій, переступає через страх. А хтось не зможе переступити. Може десять разів піти, а на одинадцятий зламається”, – розповідає капелан і додає: після кожного поранення військовим дедалі важче повертатися в бій.
Отець Дмитро зізнається, на запитання, як підтримувати моральний дух і мотивувати бійців, простої відповіді немає. В таких ситуаціях каже бійцям те, що мотивує його самого.
“Якщо рухне фронт, то у нас буде та сама Буча і той самий Ірпінь ще багато-багато в яких населених пунктах. І ви нікуди не втечете. Ви все одно будете воювати, тільки тоді у складі російської армії, – каже капелан і додає риторичне, – Якщо не ми, то хто?”
Від солдата до капелана
Раз за разом переборювати свій страх і знаходити в собі сили повертатися в бій священник Дмитро Мирошніченко навчився на власному досвіді. Свій шлях до капеланства він починав солдатом у складі батальйону «Айдар».
Історик за освітою, харків’янин, Дмитро розповідає: над тим, щоб піти на фронт, замислювався ще до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. За його словами, в істориків, які знають, скільки насправді триває війна Росії проти України, загострене відчуття справедливості. Багато з них пішли воювати. В тому числі і він сам.
У перші дні великої війни він вистояв чергу до ТЦК, звідки вирушив на навчання, а пізніше потрапив до 53-ої бригади. Дмитро розповідає, що хотів доєднатися до одного з перших в Україні добровольчих батальйонів: «Азов», «Айдар», «Донбас», або «Правий сектор». Тому, коли йому як новобранцю запропонували перейти до «Айдару», він не вагався.
Від початку 2022 року Дмитро був помічником кулеметника, гранатометника, старшим стрільцем, а потім головним сержантом. Служив зокрема під Вугледаром і Кліщіївкою. Тепер досвід бойових дій допомагає капелану завоювати довіру бійців.
“У деяких капеланів, дійсно, є комплекси, що вони не бували на «передку». Мені легше поговорити з військовослужбовцем, бо я багато разів міг не дожити до цього моменту”, – каже священник.
«Психологічна допомога»
За словами капелана, інколи коли від їхньої кулі гине ворог, деякі українські військові переживають потрясіння та відчувають провину. Священник їм пояснює, що ліквідація окупанта на полі бою не є вбивством ані з точки зору закону, ані з перспективи християнської релігії.
“Одна з десяти заповідей – «не вбий» – стосується тих людей, кого ми називаємо вбивцями і судимо за вбивство. Солдат та злочинець мають семантично зовсім різні значення. Військовий є військовий, а вбивця є вбивця”, – підсумовує капелан.
Але людська психіка сприймає це інакше. У таких випадках Дмитро намагається надати допомогу вже не як капелан, а як психолог.
“Як священник, на сповіді я питаю бійців: в чому ви согрішили, в чому бажаєте сповідатися. Коли згадують убивство, я кажу, що певне потрясіння – це нормально. Хоча за християнським вченням у захисті Батьківщини, захисті мирних та невинних людей немає гріха, навіть якщо щоб зупинити агресора доводиться його знищити. Закон божий і людська психіка – це різні речі. Це нормально, коли людина, яка застрелила іншого homo sapiens, переживає величезний стрес”, – пояснює священник.
Великдень на фронті
Цього разу тур капелана по підрозділах тривав кілька днів, він відбувався під час святкування Великодня. Вже на другий день Дмитро втратив лік служб, які встиг провести. Залишалися останні дві. На освячення чекали, традиційно, паски, м’ясо та яйця. Однак замість великодніх кошиків – тут каски.
Отець Дмитро змінив кітель на підрясник, єпитрахиль (довгу вишиту стрічку, що огинає шию), повісив великий срібний хрест. На столі, вбраному в український прапор, капелан розклав необхідні для служби атрибути.
“Деякі люди думають, що християни мають принести себе в жертву і не чинити опір загарбникам. Російське ІПСО каже, що ми маємо їм підкоритися. Це не так. Ви захищаєте країну, кожного з нас і справедливість. З нами Бог і перемога, – завершив капелан і запросив військових приєднатися до молитви”, звернувся священник до бійців і перейшов до молитви у якій попросив бога про силу для українських воїнів, а також про мудрість для лідерів Заходу, аби ті не припиняли підтримувати Україну.
Після богослужіння капелан пропонує бійцям сповідатися. “Душевна розмова з командиром – вона важлива, звісно. Але не все можна розказати командирові, не всі переживання можна розказати своїм побратимам. Є нюанси, з якими можуть допомогти тільки психологи або капелани. Таїнство сповіді багатьом хлопцям замінює відвідування психолога – багато людей зі стресом бореться саме в такий спосіб”, – ділиться думками військовий.
Оператор дрона 22-річний Дмитро Стула, оператор дрона в одному з підрозділів, приданих 5-ій ОШБр, каже, що великодня служба на фронті важлива. Проте не для всіх бійців це пов’язано з вірою. В умовах, коли нечасто вдається побачити своїх побратимів, Великдень є приводом зустрітися.
Великодній стіл для своїх побратимів організував 54-річний Петро Багринівський. Військовий згадує бойові завдання, які він виконував у Бахмуті – зізнається, тоді йому допомагала віра.
“Рік назад, у березні, у нас були тяжкі бої. По нас били градами. Ми не мали лопаток – я ножиком викопувався. І молився. Я не знаю, скільки разів говорив «Отче наш»… Другий раз мене боженька спас, коли я в місті Бахмуті був. Дуже сильно молився тоді”, – пригадує військовий не стримуючи сліз.
Праведна війна
Зараз, за словами капелана Дмитра Мирошніченка, особливо важкий час на фронті, тому підтримка військових є вкрай важливою.
“Чим гостріше бойові дії, тим більше навантаження вони відчувають. Я намагаюся використати будь-яку можливість з ними поговорити та їх підтримати, щоб вони знайшли в собі сили та отримали божу допомогу, щоб дати відсіч росіянам”, – говорить отець Дмитро.
Цю війну він називає праведною, тобто справедливою. Капелан добирає ці слова обережно, не так як російські клірики противагу росіянам, які оголосили війну проти України “священною”. З погляду теології, зауважує капелан, це РПЦ вчинила святотацтва спаплюжила слово “священний”.
“Українці, як були, так і залишаються мирною нацією. І український народ загалом хотів тільки “садок вишневий коло хати”, і щоб нас ніхто не чіпав. Це власне і робить цю війну настільки несправедливою, та робить настільки справедливою нашу оборону. Взагалі приємно жити і воювати, коли на твоєму боці правда”, – говорить священник.
Отець Дмитро каже, що як історик, звик дивитись на події в масштабі десятків та сотень років . З цього погляду, українцям лишається лише боротися, вважає він, бо саме нам випав шанс поставити крапку в історії вікових зазіхань московії на українські землі, українське минуле, українську культуру.
“А поразка української армії, ви знаєте, до чого призведе? Це призведе до того, що з нами зроблять так само, як росіяни зробили в “ДНР” та “ЛНР”. Тобто українських чоловіків мобілізують до лав вже російської армії. І ми підемо штурмувати, воювати туди, куди там Росія далі захоче. Я, може, жорстко скажу, але ті, хто в 1918 році вважав, що зможуть відсидітися вдома, змушені були у 1933 році вмирати від голоду. Ця війна торкнеться кожного”, – говорить капелан Дмитро Мирошніченко.