Авторка: Єва Фомичева. Фото: Єва Фомичева, Нікіта Грива
– Я це називаю рухом тисячі та однієї ноги, – жартує Катерина, в компанії якої допиваємо нашу ранкову каву. Хлопці та дівчата привітно зустрічають пацієнтів, переважно, військових, які втратили кінцівки внаслідок важких поранень, а нині протезуються та навчаються заново ходити тут – в центрі «Без обмежень».
Старша пані на рецепції пригощає цукерками і просить не соромитися звертатися, коли щось потрібно. В холі хтось очікує на майстра, аби починати роботу над виготовленням протезу, хтось прийшов на корекцію, а хтось вже відточує навички ходьби. Катя кличе за собою до виробничих приміщень, аби розповісти і показати, як починається робота над тим, щоб невдовзі ще один захисник ступив на тверду землю обома ногами.
Перший етап – зліпок. Потрапляємо до невеликої кімнати, де з пацієнтом вже працює майстер Михайло, він колишній військовий. На війні чоловік втратив ногу і нині має протез, що теж виготовили у «Без обмежень». Він розповідає, що після відновлення повернувся до війська, брав участь у боях на Київщині, та згодом все ж змінив професію. Новій справі – протезуванню – навчався за кордоном, зокрема у США та Німеччині.
Спершу куксу обгортають плівкою, щоб гіпс не лип до шкіри, і зліпок можна було комфортно зняти. Далі протезист промацує ділянку ноги та робить розмітку маркером, щоб виокремити всі чутливі місця, кісточки, вигини; переносить ескіз у зошит. Після цього накладає гіпсові бинти, відтворюючи форму кукси.
Пацієнт Михайла – Олександр із позивним «Вовк». Ми спілкуємося згодом, вже за цигаркою. За його плечима довга історія служби. До війни чоловік був спецпризначенцем, а після початку російської агресії на сході України у 2014 році потрапив у Амвросіївський район Донеччини, зокрема пройшов Іловайськ. Після закінчення контракту у 2016 році, вступив до лав добровольчого батальйону, який виконував завдання у Широкиному біля Маріуполя, а за півроку став морським піхотинцем.
– Мені сподобалося, як вони (морська піхота – ред.) воюють, тож я пішов до них на контракт.
Після звільнення з 36-ї окремої бригади морської піхоти у 2019 році, Олександр долучився до добровольчого підрозділу «Ведмеді».
У переддень повномасштабного вторгнення рф в Україну чоловік поїхав до Миколаєва.
– Коли почалася повномасштабна, я одразу у свою частину пішов – в морську піхоту. Там потрапив у розвідроту, а згодом, коли все стабілізувалося і нас розкидали по підрозділах, пішов на командира саперного відділення.
Олександр згадує, як 24 лютого 2022 року російська армія атакувала Миколаїв: автобус, в якому був чоловік, ледве не перекинуло кілька разів вибуховою хвилею.
Роком пізніше, 3 лютого 2023-го, під час виконання завдань в районі Водяного на Донеччині військовий отримав поранення внаслідок детонації мінно-вибухового пристрою. Відтоді він побував у багатьох госпіталях та пережив кілька операцій. Лише після цього розпочався тривалий шлях відновлення.
– Мрія у всіх одна – щоб скоріше закінчилася війна. Я повернуся, буду далі розміновувати. І грати на барабанах…
Згадуючи про музику, Олександр всміхається. Цією справою він займається з дитинства, але через війну мав великі перерви у творчості.
– Я здебільшого граю в церкві. Але, дякувати Богу, дякуючи пані Оксані Білозір, виступив на благодійному концерті. Це була моя мрія з дитинства. Грав з Олександром Положинським. Також зустрівся з другом та хлопцями з гурту «Без обмежень».
Під час концерту сталася ще одна знакова подія з життя військового – освідчення коханій.
Стає зимно, тож повертаємося всередину. Катя проводжає нас за скляні двері, за якими чути звук фрезерного верстату, гупання молотків, а в ніс кидається різкий запах клеїв, шпаклівки, повислого у повітрі гіпсового пилу.
– Це крило протезистів, тут вони працюють над моделями, над гільзою – те, з чого починається сам протез, – пояснює дівчина. – Ось, власне, зліпок. Це індивідуальна моделька і вона заливається гіпсом.
Під час виготовленні моделі в нагоді стає замальовка, яку робили на попередньому етапі, адже потрібно врахувати всі особливості пацієнта.
– Я вважаю, що це дуже творча робота. Трохи немов робота скульптора. Тому наші майстри дуже творчі. Це треба бачити! Все вони вручну обробляють. Це максимально треба відчувати.
Водночас, підкреслює Катя, в такій роботі надважливе розуміння анатомії.
Досвідчений технік Всеволод пояснює студентці біоінженерного факультету, яку також звуть Катериною, нюанси роботи з моделлю культиприймача. Дівчина прагне опанувати професію протезиста, тож переймає досвід у майстрів «Без обмежень». Такій ініціативі тут раді, адже протезистів в Україні бракує, а з війною навантаження на галузь зросло.
– Що ми отримали в цьому приміщенні? Ми отримали готову оброблену модельку, яка повністю відтворює всі моменти, які треба обійти чи, навпаки, виділити. Далі ми маємо цю модельку заламінувати.
Створення приймальної гільзи відбувається за технологією шаруватих пластиків. Це означає, що, залежно від випадку, нашаровуються матеріали, фіксуються та заливаються акриловою смолою. На розсуд майстра для міцності виробу використовують також карбон, який розігрівають у печі та натягують на модель.
Наступне – це кропіткий етап обробки, адже поки що умовний чорновик гільзи грубо вирізаний та має залишки гіпсу.
Ми пірнаємо в окреме приміщення, де встановлені два великих точильних станки, а на столі — різноманіття шарошок (фрез). Всеволод надягає захисні окуляри та стає до роботи і не зупиняється допоки модель не набуде потрібного вигляду.
Отримавши готову гільзу, з модулів та решти елементів майстри збирають єдину конструкцію.
– Протез називається модульним. Чому? Тому що у нас є окремі модулі: це гільза, куди вставляється ніжка, це колінний модуль і стопа. Є також зʼєднувальні елементи. Але це треба теж сформувати будову. Ми не можемо зробити гільзу, аби як приліпити, і це буде окей. Ні, це також анатомічно вибудовується і збирається у майстрів на робочих місцях. Власне, саме тут ми збираємо до купи наш протез.
Окремою родзинкою виробу може стати колір гільзи або навіть візерунок.
– Вони можуть бути різного кольору, декоровані. Звісно, ми це робимо в постійну гільзу людині. А тренуємось на звичайних. Там менше йде шарів і матеріалу, тобто вона піддається коригуванню. Постійну ми вже робимо красиву, цікаву, за бажанням людини.
Для декорування гільзи використовують будь-яку тканину, підійде навіть футболка з улюбленим принтом. Її використовують в якості останнього шару та ламінують.
– Варіантів безліч, бо й пацієнтів безліч, – підсумовує Катя та показує кілька яскравих екземплярів.
Також широким є вибір кріплень та засобів фіксації гільзи протеза на нозі. Це індивідуальний процес. До прикладу, коли у людини вже сформована кукса, але ще є коливання обʼємів, майстри створюють протез таким чином, щоб мати можливість фіксувати його, орієнтуючись на поточний стан.
Більш складними є протези стегна. Відповідно і майстрів, які вміють їх виконувати, менше. Найчастіше, в таких виробах використовують вакуумні клапани.
– Встановлюється клапан, випускається повітря, гільза щільно прилипає до ніжки, тоді людині комфортніше з протезом вправлятися, бо він її краще відчуває, – пояснює принцип роботи Катя.
У колінному модулі техніки Центру здебільшого використовують гідравлічний вузол. Кажуть, що людина, яка опанувала його, буде максимально добре вправлятися з будь-яким. Техніки це порівнюють з автомобілями на механіці та на автоматі.
Після того, як протез зібрано, майстер вирушає до пацієнта на примірку. У команді з фізіо- та ерготерапевтом, перевіряють, щоб будова була правильною і не порушувалися фізіологічні процеси. Після цього поступово навчають людину ступати перші кроки.
– Ми постояли, походили, визначили моменти, де нам незручно, скоригували гільзу до потрібного і займаємось у залі – вже відточуємо ходу.
Сьогодні на свій тренувальний протез очікує Іван, до «Без обмежень» чоловік приїхав зі своєю найбільшою підтримкою – дружиною Оксаною.
Іван отримав важкі поранення внаслідок мінометного удару, коли виконував бойові завдання на Луганщині як снайпер. В нього були зламані ключиці, ребра, пробита легеня, сильно пошкоджені рука та нога. Тому шанси трималися на нитці.
– Я лежав і думав, що все, кінець, кров хлеще, потихеньку йду.
Побратим намагався тримати бійця у свідомості:
– Він мене стукнув і давай розказувати «Братан, все буде, все збудеться». Потім другий раз: «Братан, та мать його так, я з тобою поїду…».
Півтора кілометри під вибухами до евакуаційного авто, а далі дорогою, яка прострілюється ворогом. Чоловік пригадує, що на тому напрямку машина, яка жила три дні, вважалася фартовою.
– Це моя героїня, – всміхається Іван до коханої. – Вона постійно була поруч.
Оксана розповідає: чоловік провів 35 днів у реанімації в дуже важкому стані. Врятувати ногу не вдалося, бо клітини не приживалися і це ставило під загрозу життя.
Сьогоднішню примірку протеза пара називає певним відродженням, а Іван не приховує радості.
– З усім впораємось. Головне, щоб Україна була Україною, люди – українці, перемога була за нами. Хлопці – це відважні люди, вони всі герої, які там знаходяться. Ті люди що допомагають – це неймовірні люди. Наша Україна – вона вільна просто. Отаким чином вона вільна і кожен тут має свою думку, свою силу, свою вдячність за життя у цій країні.
Сьогодні Іван вчиться надягати протез, вставати, потроху ходити. Майстер кілька разів корегує конструкцію. Поки що навантаження невелике, адже усе налагоджується поступово.
Процес навчання завжди індивідуальний і залежить від того, чи має людина супутні хвороби та ускладнення. Якщо все добре, то потрібно, в середньому, близько тижня, щоб пацієнт впевнено себе відчув на протезі і його могли «відпустити у світ». Надалі протезовані хлопці та дівчата приходять до Центру, аби відпрацьовувати та вдосконалювати навички.
Згодом, коли кукса вже сформована, а людина звикла і почувається у протезі комфортно, можна розраховувати на заміну тренувального виробу на постійний. На виготовлення будь-якого з них потрібно близько тижня, однак часто вдається впоратися і швидше.
Центр «Без обмежень» виготовляє протези для військових та цивільних за державною програмою. Для перших бюджет розширено втричі, що дозволяє замовляти більш модернізовані запчастини. Крім того, така програма покриває технічне обслуговування протезів, корекції тощо.
– Я стараюся хлопцям допомогти, направляю, орієнтую, бо людина, яка отримала травму, їй ці папери і документи не дуже цікаві. Ми можемо допомагати людям і нам це приємно, – каже Катя.
Ще певний час ми спілкуємося про будні Центру та реабілітацію, згодом мусимо рушати далі. Наостанок зупиняємося біля стіни, де військові залишають на памʼять свої шеврони. Десантники, морпіхи, нацгвардійці, усі вони отримали фізичні травми, та не втратили сили свого духу. Хтось відновлюється та на протезах повертається в стрій, хтось обирає цивільне життя. Вони не лише пристосовуються до нових реалій, але й впевнено крокують вперед.