Поки у телеефірах і на шпальтах передових видань тривають тривожні дискусії щодо ймовірності чергового вторгнення російських військ, біля можливого епіцентру подій панує дзенський спокій. У кращому випадку цими новинами не переймаються, у гіршому – про накопичення ворожих військ під кордоном не чули.
Селища Сизе і Болотене Станично-Луганського району Луганської області розташовані в топографічному куті між Росією і так званою “ЛНР”.
У Сизому навіть за даними Вікіпедії проживає всього 14 осіб, по факту ж – удвічі менше.
Тут несе варту окрема десантно-штурмова бригада ЗСУ. Найближчий “острівець цивілізації” – Станиця Луганська – за 20-30 км по бездоріжжю. Від окупованих територій та РФ наші землі відділяють водойми.
Край землі, кінець цивілізації. Мікросвіт, де всі – і військові, і цивільні – знають одне одного в обличчя, по іменах і діагнозах.
“Телебачення тільки російське. А тюнер поставити нікому – майстер боїться…”
У цих краях переважно триває затишшя. І його порушення сприймається значно більш болісно, ніж у тих регіонах, де бої тривають постійно.
Нещодавно у Болотене прилетіло декілька мін 122-го калібру, було пошкоджено три будівлі. Військові показують вирву від снаряду у лісовій посадці. Через те, що “прилетіло” в пісок, яма майже природно вписується в ландшафт.
“Сильний був обстріл, – бідкається баба Люба, мешканка села Болотене. – пару тижнів тому. 10 днів мене трусило, тіпало, я була на таблетках. Серце і все решта, хай йому грець! Але зараз минулося. Хата моя отам, так навіть до мене дрібні осколки долітали! Десь близько години тривало. Коли вщухло, я вилізла отак з хати, зирк – а вже темно було – і бачу, що щось горить…”
Горів сарай – детальніше про це розповіла пані Ольга із сусіднього Сизого. Вона соціальна працівниця гуманітарної місії “Проліска”, тож наслідки обстрілу їздила знімкувати на планшет.
“Побабахали, погралися, і припинили”, – емоційно переповідає події жінка. Розповідає, що пошкодили три будинки.
“Маслюка дім постраждав, Золкіних і Білоноженка. Вікна вибиті, стіни осколками пошкоджені, сарай у Білоноженка згорів майже весь – стіни тільки залишилися! Тепер треба буде відновлювати, кудись худобу дівати… Він сам живе. У нього корівка, і два бички, і баранів він трошки тримає. Тварини вціліли, добре, що вони у нього вільно паслися! Але їх дві доби не було, він їздив шукав їх”.
За словами пані Ольги, обстріли відбувалися і в першій половині дня, і ввечері.
“Почалося о пів на одинадцяту ранку. Ну години десь три… а потім тихо-тихо, далеко десь було. Потім зовсім вщухло. А в неділю десь годині о сьомій вечора. Десь години дві також. Ну, потім швидко все припинилося”, – пригадує жінка.
У селах живуть практично натуральним господарством. У всіх акуратно доглянуті городи, птиця, у багатьох худоба.
Телебачення ловить лише російські канали, для більшого вибору потрібна супутникова антена або ж тюнер Т2.
Але й це іноді не панацея. Подейкують, що ще влітку обіцяли встановити вишку в Попасній – тоді б українське телебачення добивало і на “ту сторону”. Однак поки це лише чутки.
“У всіх по-своєму… У мене проблема така – оце Т2 поламалося пів року тому. Ну, купила я нове – дали мені грошей, бо ж я нічого не отримую. Купила, а поставити немає кому, – скаржиться баба Люба. – Майстрові дзвонила пів року, він: «Я до вас не поїду! Я боюся, на*ер воно мені треба!» Ні, спершу він обіцяв… – від обурення Люба майже зривається на крик. – Блін! Тому нема у мене Т2. Ой, довго розказувати… це мої біди, проблеми…”
Жінці непереливки, адже попри вік 64 роки, вона не отримує пенсії.
“Бо замало стажу! Бо я пахала без трудової, жертва перебудови б**дської! – гірко сміється вона. – Ой бляха муха!.. Бувало, допомагали якісь фонди. Зараз уже ніхто нічого. Тепер, оскільки я головна потерпіла, приїздить із Києва іноді капелан Віктор Миколайович Радченко зі своїми «божественними». Ось він мені допомагає. Привозить продукти, те-се… Із дровами допомагає – ту зиму і попередню… А так би хана…”
Окрім себе, пані Любі доводиться годувати хворого брата, в якого нікого, крім неї, немає.
“Він… як сказати… на голову хворий. Уже 15-й рік. Була в нього жінка, але не знаю, де ділася. Ну, він там з дровами допомагає… але ж його годувати треба! Ніхіра не соображає, а жерти просить!. Ой… кошмар! Та, навіщо воно вам треба!” – махає рукою жінка.
ПРО НАКОПИЧЕННЯ ВІЙСЬК НА КОРДОНІ ЖІНКА НЕ ЗНАЄ: “ЧЕСНО КАЖУЧИ, В ПОЛІТИЦІ Я НЕ ДУЖЕ!”
Задумливо рахує вголос односельчан. За її підрахунками, у Болотеному живе 14 людей. Дітей немає.
У сусідньому Сизому нараховують всього семеро душ.
“Де краще – тут чи в Луганську? А хто його зна…”
Місцеві раді увазі та нагоді поспілкуватися. Бабушка Валя з Сизого говорить колоритним суржиком і активно жестикулює, згадуючи обстріл: “Не зрозуміти, чи свої своїх стріляють, чи хто! Воно оказуєца… і в Болотінкє там згоріло, і окна повильотували в людей, і всьо на свєтє! У нас, слава Богу, обійшлося. Воно якось отак от… – розводить руками. – То як оні перший раз бахнули, оні ім отвєтку дали, і ті замовчали! Нічого не зрозуміло – чи свої своїх розбивають, чи що…”
У Сизому інфраструктура у стилі “мінімалізм”. Двічі на тиждень приїжджає магазин, двічі на місяць – “соціальна маршрутка“, що безкоштовно возить людей до Станиці Луганської. Там вони отримують пенсії і закуповуються. Медична допомога також там – у випадку чого, викликають “швидку” зі Станиці.
Із джерелами інформації – та сама біда, що й у Болотеному.
“Росія-1″, і більше ніяких каналів! Маленький такий телевізор! Нічого в мене немає (тюнера Т2). Антена кімнатна, вона погано бере. Оце і дивлюся один канал. То «Мужскоє-Женскоє», то «Пусть говорят»…” – розповідає пані Валя.
Про ризик наступу вона не чула. Більше переймається тим, що був закритий КПВВ (через карантинні обмеження), і тим, що зараз там зробили “стрічку, як у аеропорту” (Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України встановило нові модулі з інтерскопами та комфортним простором для очікування).
“Ну, слава Богу, хоч щось зробили!” – сміється співрозмовниця.
На окупованих територіях залишається її родина.
“Мама в мене тут все життя прожила, я ж тут народилася. Потім роботи не стало – я поїхала в місто працювати. Ну а потім мама старенька стала, і я приїхала її доглядати. Оце вже п’ять років, як її немає, і я тут так і застрягла! А це може раз на місяці три-чотири поїду в місто, провідаю своїх, там у мене чоловік і дочка живуть. В Луганську, ага”, – пояснює Валентина.
“Де краще? А хто його зна! Я звикла тут, я і народилася тут. От хоч і там я довго прожила, майже 40 років, а все одно тягне в своє селище!..”
“Нам би, щоб все це пошвидше закінчилося! Але воно не закінчиться ніколи…”
Навколишні землі рясно заміновані, безпечним є лише один напрямок. Минулого року тут була сильна пожежа – про це нагадують обвуглені кістяки соснового лісу. Нещастя стало джерелом дрів. Тут “у тренді” триколісні велосипеди з причепами, якими люди їздять по дрова.
І майже всі мають зв’язки по той бік КПВВ.
“Ми думали, що все… пів села згоріло, пів села лишилося, – згадує бабуся Валя. – Куточок оцей лишився. А то все там погоріло. Але там же ж військові стоять! Ну, міни – штук 7 чи 8 вибухнули… Пожежники туди вниз спускалися, щоб же ж пожежа сюди не йшла. Машина – попереду лопата така… проїхав – нічого! Машина слідом їхала – отак звернула! – отак, грамочку! – і підірвалася! Трохи постраждав хлопчик із ногою. От сюди нам хлопці дозволили ходити. Сюди можна, в цю сосну. А туди – ні. Ані тут, ані туди, ані на луг. Сказали – ваша тільки дорога. Нікуди зайвого кроку не робіть!”
Як і в сусідньому Болотеному, дітей тут немає. Донедавна був один хлопчик, але родина переїхала до міста. По сусідству жила жінка, що писала вірші і читала їх усім. Та нещодавно виїхала і вона.
“Як почалися обстріли, багато людей виїхали, – говорить бабушка Валя. І зізнається, що теж збирається виїздити. Куди? Туди, де рідні.
“Вік уже такий – 74 роки… до родини треба. І шкода, звичайно… Все життя тут прожила, і дитинство, і все. Іноді як згадаю…
НАМ БИ, ЩОБ ШВИДШЕ ЗАКІНЧИЛОСЯ.
Я іноді новини по радіо слухаю, моя думка – напевно, ніколи це не закінчиться. Жодного толку, жодних зрушень, нічого немає”.
Військові допомагають місцевим. Пригощають солодощами, рубають дрова. За потреби – наприклад, якщо піднімається цукор, – ті звертаються до військових медиків, аби не їхати до Станиці.
“Хлопці військові приходять – вам щось допомогти? – переповідає господиня. – Я кажу: «Хлопці, якщо ви будете допомагати бабці, то бабця як сяде, так і все – капці! Треба бабці рухатися!» Вони сміються!.. А що ж, треба рухатися!”
Росія звідси – за 2 кілометри навпростець. До війни ці місця були раєм для любителів полювання та риболовлі. Однак зараз риба і звірина у відносній безпеці – якщо не рахувати ризиків “прильоту”, то охочих їх з’їсти суттєво поменшало.
“В разі чого – в яму стрибнемо”
На наступному подвір’ї подружжя саме заганяє гусей, “щоб вони не курликали, бо дерибанять все на світі”.
Господиню також звати Валентина, її чоловіка – Георгій. Вони спілкуються чистою російською і соромляться фотографуватися – мовляв, виглядають не найкращим чином.
Кажуть, що “стріляли давно”, і вони не в курсі ані причин перестрілки, ані виду озброєння. І що в разі обстрілу не мають куди ховатися.
“У нас підвалу немає. У нас там, де вода качається, насос, я казала: у разі чого, в яму стрибнемо! – сміється жінка. – Тут самі студенти, як я кажу! Не пенсіонери, а студенти!”
Українські канали їхній телевізор також не показує – дарма, що є відповідна приставка. Про накопичення військ не чули.
“Мобільний інтернет іноді ловить. От вчора прямо так добре був! А потім пропадає. Антена, напевно… Сьогодні хвилина – щось дивишся, потім хоп – нема! А антена тут далеко, ми на самому відшибі”, – розповідає Валентина.
Взаємини з військовими тут також обмежуються темою дрів.
“Дрова ми возили, сонечко світило. І йдуть двоє хлопчисьок. І я питаю: «Хлопці, а яким ви спортом займаєтеся?!» Вони кажуть: «А який вас влаштовує?» Я кажу: «Сокиромахальний спорт!» – «Так що, цю купку дрів порубати? Без проблем!»” – розповідає жінка.
Тут також тішаться комфортному КПВВ, адже чоловік їздить до Луганська навідувати доньку.
Свого часу тут наробив шуму сусід Саша, який займався таким популярним народним промислом, як полювання на металобрухт. І так захопився, що виліз на лінію вогню. Георгій розповідає, зриваючись на сміх:
“Саша – шахтар! Кажу – тобі 75 років, а розуму – як у мушлі! Ти, б***, якого хріна зі своїм міношукачем попер туди?!. Він на ньому помішаний! А потім він розповідає… якщо він брехав, брешу і я! Ніби з гори снайпер, котрий стріляв, прийшов, і розповідає: «Я в тебе не сім разів стріляв, а три! І я стріляв, щоб ти зрозумів: стріляють – уходь! Я від вуха в пів метра з одного боку кулю, падла, і з другого, а третя – над головою! А ти говориш, уже сім!”
Господар із захватом розповідає про розкішні улови минулих часів:
“Пів години постояв – дві качки! Більше тобі не треба! Раніше тут було – взагалі! Тут стільки рибалок було, стільки людей їздило – море! А коли гриби починалися тут – автобусів!.. Люди їздили!..”
“А сьогодні в нас був магазин”
З двору пані Ольги із гавкотом вилітає одразу кілька псів. Однак вони виявляються приязними і комунікабельними. Як і господиня, що виходить за ними.
“А у нас сьогодні був магазин, сьогодні середа! – тішиться жінка. – Вона двічі на тиждень приїжджає – Лєна. Молодець, що вона до нас їздить, не кидає. Всі продукти привозить, кому що треба. Хлібчик, цукрик, маселко, печивко, цукерочки… У мене корова. Гуси в мене. Курі. Індик з індичкою. І от собаки. І дев’ять кицьок. Вони ж покотилися, поховалися, а я і не бачила! А в них уже очі відкриті… Ну, куди їх дівати, все, нехай живуть!.. Весело, одне слово, нам!”
На кухні, куди вона нас запрошує погрітися і покуштувати домашнього молока з печивом, ще один мешканець – їжак. Він зимує в картонному ящику. Тварину врятував чоловік від собак і забрав на реабілітацію.
“Рибку йому свіжу подавай, м’ясо йому давай! Печіночку! – коментує жінка смакові вподобання колючого гостя. – От маршрутка поїхала – привезла йому два кілограми кільки мороженої! Оце от корові запарюю каструлю, собакам варити ставлю! А там іще собака залишилася… ротація ж пройшла, і дівчинка залишилася. І привела трьох цуценят. У домі іншому. Ну, хлопчика я прилаштувала, а двох дівчат – ніхто ж не візьме! І ходжу годую. Мені шкода. Оце наварила своїм, і їм туди несу. І кота ще на додачу!..”
Її розповідь обриває телефонний дзвінок. Телефонують з роботи. Відповівши на дзвінок, вона представляє тварин:
“Кіт Прапор, кіт Максик. Кота так назвала доця. «Мамко, ми ж на квартирі живемо, нам хазяйка не дозволяє тримати кота, я тобі привезу на деякий час!» Цей «деякий час» – уже шість років! А от Чіта біла бігає – мамка, хай в тебе побуде, потім заберем! Корова пасеться – оно там! Сіна мало в цьому році накосили, купувати дорого… А пацани також проходять – «Хлопці, не проходьте мимо! Давайте на молочко!»”
Пані Ольга – чи єдина наша співрозмовниця, що дивиться українські канали. Хоча її телевізор на кухні явно знав кращі часи. Попри травмований вигляд, він працює.
“Ми для інтернету «болванку» повісили! – розповідає хазяйка. – По роботі мені потрібно. Ловить, усі канали! І по супутнику, і так показує! І Росію ловить…”
Господиня бідкається – незабаром приїдуть у гості діти з Харкова, а прибирання досі не зроблене. Намагається відігнати від столу собак – безуспішно. Прощаємося, дякуємо, і йдемо на позиції.
“На позиціях – як удома. Ворога зустріти готові”
Вояки частують кавою та проводять екскурсію. Переживають, аби боронь Боже не виклали фотки, де руки в кишенях чи не акуратно застібнута каска.
На позиції умови “люкс” – баня, столик і лавочки надворі, імпровізований спортивний майданчик. Окопи ретельно обшиті деревом.
“Лопата – друг солдата!” – жартують десантники.
“Це їхня реакція на “Байрактар“, – коментує нещодавні обстріли пресофіцер Олександр на псевдо “Мурзілка”.
“Для них використання такої зброї – це як грім серед ясного неба. Вони знали, що ця зброя у нас є, де вона знаходиться, знали її можливості. І бачили практичне використання “Байрактарів” у війні з Нагірним Карабахом. Тоді все закінчилося за 44 дні. Але
ВОНИ НЕ ДУМАЛИ, ЩО У НАС ВИСТАЧИТЬ ЯЄЦЬ ВИКОРИСТАТИ “БАЙРАКТАРИ” ЗА ПРЯМИМ ПРИЗНАЧЕННЯМ.
Вони кричать «порушення, порушення». Порушення повітряного простору не було. Ми літали на нашій території, у нашому повітряному просторі – без порушення, перпендикулярно, грубо кажучи. Ми нікуди не заходили. А те, що ми дістали – це називається «можливості нашої зброї». Будемо чекати, коли цих «пташок» буде більше, ці «пташки» будуть закривати нас”.
Андрій з позивним “Дрон” запевняє, що тут все спокійно. Це його перший контракт і перша ротація, до того боєць працював за кордоном. Говорити з журналістами соромиться.
“З першого разу було трошки страшнувато, непривично. Зараз уже нормально – як вдома, можна сказати”, – коментує враження від служби.
У зоні їхньої відповідальності – шлагбаум “хенд-мейд”, який піднімають і опускають за потреби. Прокопані “нори” відводять від дороги вглиб посадки.
Бійці розповідають: за великим рахунком, починаючи з подій у Дебальцевому 2015 року, лінія розмежування суттєвих змін не зазнала, тож
ОБИДВІ СТОРОНИ ЗА ЦІ РОКИ ДОБРЕ ВИВЧИЛИ ВСІ ВОРОЖІ ПОЗИЦІЇ.
По той бік, на території РФ, також є укриття.
“Раніше були викопані фортифікаційні споруди, вони ще залишаються, – каже Олександр. – Її раз викопати – вистачає надовго! Тут чотири кілометри до кордону. Там у них є маленьке стрільбище, яке вони використовують, чутно буває. І на самій границі чутно бронетехніку, яка патрулює влітку. Було таке, що гелікоптер над річкою пролітав. Тому що річка Деркул і є самою границею. Ну, зараз гелікоптери не літають, але техніка – БРТ чи бронетранспортер – патрулює дуже часто”.
Тут, на відміну від цивільних, в курсі новин і загроз. Запевняють – готові гідно зустріти ворога.
“Якщо, не дай Бог, якась тривога, то всі люди, які на цьому опорному пункті, займають свої місця згідно з бойовим розрахунком. Ми – бойова позиція, яку займають у випадку тривоги. Воїни ведуть постійне спостереження. Ті позиції, що ми охороняємо, під нашим вогневим контролем”, – пояснює Олександр.
“Звичайно, чергові, які несуть службу у складі цих точок, доповідають про всю підозрілу, незвичайну активність. Наприклад, шум машини, крики чи п’яну стрілянину. Це все фіксується, і ми можемо робити висновки, що відбувається”, – запевняє пресофіцер.
Наголошує: зараз найголовніше – вміти і проводити інженерні роботи: “Вся робота – будуємо, копаємо. А воюємо – 1%”.
…А поки військові ведуть війну з окупантом, мешканці крихітних хуторів на краю світу борються за власне виживання. Відновлюють пошкоджені будинки й кошари, вгамовують хворі серця таблетками, доживають до пенсій і наступних маршруток “до цивілізації”.
І здебільшого не цікавляться політикою. Однак дуже добре знають режим роботи КПВВ.
Олена Максименко, Андрій Дубчак, Єва Фомичева з російсько-українського фронту, Луганська область, грудень 2021 року.
(Donbas Frontliner для Новинарня)
Підтримайте польову роботу Donbas Frontliner на Спільнокошті: https://biggggidea.com/project/donbas-frontliner-spilonosht/
Та обов’язково підписуйтесь на наші мережі: heylink.me/donbasfrontliner
 |  |  |