Текст: Єва Фомичева. Фото: Нікіта Грива, Єва Фомичева
У модульному містечку Бородянки живуть понад три сотні людей, які втратили житло через російські обстріли та бомбардування на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Раніше незнайомці, а тепер сусіди, часто друзі, разом налагоджують побут, зустрічають свята, а вечорами мріють знову мати власну затишну оселю. Розповідаючи про свій побут сьогодні, жителі модульного містечка мимоволі повертаються у спогадах до страшних днів.
Селище у Бучанському районі Київщини сильно постраждало. У лютому 2022-го саме тут ворог намагався прокласти собі шлях до столиці України. У перші дні березня авіація загарбників скинула бомби на 8 багатоповерхівок по вулиці Центральній, тоді під завалами загинули понад 40 людей. Ворог нещадно атакував Бородянку з РСЗВ та артилерії. Ворожа бронетехніка, йдучи крізь населений пункт, навмання стріляла по цивільних будинках.
Зараз, через майже два роки, селище продовжує оговтуватися. Потрощені будинки знесено частково, в тих, що були пошкоджені не критично, залатані ще не всі рани. Багато що у Бородянці досі нагадує про зловісні лютий та березень 2022-го. Особливо, бетонні скелети, що колись слугували затишними оселями. Один з них – «будинок на кругу», як його звуть місцеві.
Немає куди повертатися
Люба – вчителька однієї зі шкіл Бородянки і колись жителька саме пʼятиповерхівки «на кругу». Частина будинку, де була її квартира, вщент зруйнована внаслідок влучання авіабомби. У підвалі загинули люди, серед яких і колишня учениця Люби.
Доля вберегла вчительку. Вона не була вдома, бо поралася на своїй земельній ділянці. Про те, що російська бомба знищила її квартиру, дізналася з телефонного дзвінка.
«Я навіть не відчула, що десь щось упало. Але за декілька хвилин мені зателефонувала сестра і сказала, що будинку вже нема. Тобі вже нема куди вертатись», – пригадує вона.
Без домівки лишилися й батьки Люби. Наступної ночі усі разом залишилися в однокімнатній квартирі сестри. Згодом перебралися до куми, чий будинок на околиці Бородянки. Звідти час від часу їздили в селище велосипедами.
«Їздила, не хотіла сидіти. Знаєте, сліз не було. Просто відчуття якесь таке. Не могла сприйняти те, що ти лишився просто без житла і без нічого», – каже Люба.
Під час одного з таких виїздів Люба застала на подвірʼї одного з будинків страшну картину – вкрите рядном мертве тіло. Далі – було ще одне.
«Молодий чоловік у такій яскравий футболці, просто лежав на руці. Я так зрозуміла, що був снайпер. Він їх просто знищував. У нас в Бородянці є ще місце, де капличка. І там сидів снайпер. Це нам пощастило, що нас просто не зняли. Цей момент врізався в пам’ять», – розповідає вчителька.
Пізніше вона дізналася, що перехожих, ймовірно, розстрілював російський снайпер.
З жахом жінка згадує і про те як російські літаки бомбардували Бородянку:
«Ми (Люба та її знайомий – ред.) йшли дорогою і летіли ці літаки. Три рази скидали бомби, і ми просто падали на землю. І знаєте таке відчуття… бомбу кидають, і ти не знаєш, де. Не знаєш, тут вони її кинуть, ззаду, попереду».
Родині вдалося покинути Бородянку в останній день перед тим, як селище опинилося під повною окупацією, і виїзд став неможливим. Подолавши всі російські блокпости, вони дісталися українських військових.
Після звільнення Київщини Люба повернулася. Спершу жила у кімнаті в сарайчику на своїй ділянці, але усвідомлюючи, що наближається холодна пора, вирішила написати заяву та оселитися в модульному містечку. Тут вона святкуватиме вже другий Новий рік. Минулої зими під час блекаутів було складною: у будиночках все завʼязано на електриці, є й генератор, але пального бракувало. На щастя, наразі електропостачання стабільне.
Жінка повернулася до роботи вчительки, часто проводить заняття онлайн, або ж учні приходять до неї. Адже через часті тривоги проводити уроки в школі майже неможливо – доводиться більшість часу ховатися в укритті, скаржиться вона.
«Жити дуже складно. Не знаю, де беремо сили. Стараюсь себе повністю загрузити, по повній програмі. До мене кожного дня, кожну годину – діти на заняття, ось зараз знов прийде дитина. І так допізна», – розповідає Люба.
Вона зізнається, що виснажена постійною паперовою тяганиною: багато документів втрачено, житло зруйноване, а спадщина «висить у повітрі», бо, за словами жінки, ще «немає розпорядження, як чинити із тією частиною, якої насправді немає», тобто знищена окупантами.
Ми тут народились
Наталя мешкала в девʼятиповерхівці навпроти Будинку культури в центрі Бородянки. Днями саме закінчилося його знесення, а зараз будівельна техніка розбирає залишки завалів.
Жінка розповідає, що евакуюватися вирішила, коли поблизу почали падати снаряди. Вже їдучи Житомирською трасою, згадує, бачили багато спалених та розстріляних автівок.
Спершу дісталися Лужан на Буковині, де її та інших біженців поселили у старому ресторані, який переобладнали під хостел.
«Матрац біля матраца стелили. І це все з дітьми, а якраз коронавірус був. Люди з’їжджаються з усім цим, кашляють усі, тож ми вирішили вберегти дітей і шукали місце поменше», – розповідає Наталя.
Згодом вона разом із близькими перебралася до хатини у селі Кельменці, що поблизу кордону з Молдовою. Разом там мешкало 24 людини.
«Але ми були щасливі, що нас прихистили і ми не на вулиці з дітьми», – згадує Наталя.
Внаслідок російських бомбардувань втратили житло й обидві доньки жінки. Попри все Наталя каже, що вирішила повертатися, бо в Бородянці народилася, тож серце тяжіє додому.
Нині вона другий рік мешкає в модульному містечку. Коли буде відновлено її будинок – невідомо, терміни вже кілька разів переносили. Втім Наталя не втрачає оптимізму, бадьоро наводить лад на кухні та частує нас гарячим чаєм.
Про евакуацію та музику
Олександр евакуювався з Бородянки після жахливої ночі бомбардувань.
«Сіли в машину, там було розбите скло. Було 15 місць, а забрали нас 25. Хотіли їхати трасою на Загальці, потім дивимось – там танк. Водій різко праворуч кермо рванув, і там вже БТР стояв і танки ворожі», – згадує Олександр.
Зрештою, бородянці виїхали спершу до Пісківки, далі – до Житомира.
«Ми їхали лісом і прийшло сповіщення про повітряну тривогу. Боже, всі з того автобуса в ліс. Одна дівчина всіх заспокоїла, що тихенько-тихенько… Так потрохи ми доїхали в Житомир, де переночували і нас добре нагодували», – розповідає чоловік.
Кінцевою точкою на шляху порятунку став Львів, куди люди дісталися вже потягом. Доки був на заході України, Олександр ходив до воєнкомату та намагався мобілізуватися, однак йому відмовили через стан здоровʼя.
«Мені дуже подякували, але… Мабуть, так Бог велів. Я, звісно, хотів Україні багато користі зробити».
Через півроку чоловік вирішив повернутися додому і вже 31 серпня 2022 року оселився в одній із секцій модульного містечка у Бородянці. Зараз він бадьоро розповідає свою історію, поміж тим наспівуючи мелодію Володимира Івасюка. Олександр з дитинства захоплюється музикою, грає на електрогітарі. От і зараз просить зачекати трохи допоки принесе інструмент та підсилювач. Якісь 5 хвилин, і ми слухаємо Got My Mind Set on You та All My Loving.
То ж громада модульного містечка обʼєднанана не лише однією бідою, а спільною надією – повернутися до повноцінного мирного життя, де кожен без остраху може втілювати свої таланти в роботі та у хоббі, де у кожного є власний дім чи квартира в яких зростатимуть нащадки.