Після підриву росіянами дамби Каховського водосховища, узбережжя Дніпра стало місцем екологічної катастрофи. Поки одну частину регіону затоплює, іншу добиває нестача води. Відразу після теракту почав стрімко падати рівень Дніпра вище по руслу річки, а відтак зміліли протоки, озера й заплави, які живляться від нього. Після Запоріжжя ми спустилися понад річкою до Дніпропетровщини. Як виживають прибережні громади Дніпра — у матеріалі Donbas Frontliner.
Від Запоріжжя прямуємо берегом Дніпра далі, на Дніпропетровщину. Дорога пролягає через Біленьке, село на межі двох областей. Ще кілька днів тому під мостом тут протікала річка. Тепер це потічок серед висохлого місячного пейзажу з брудною калюжею посередині, глибиною до коліна. У цій калюжі бовтається чоловік — виловлює останню рибину. «Та хоча б котику віддати», — дістає з кишені дві дрібні, а тим часом із нього стікають чорні, ніби мазут, потоки води.
На містку за цим спостерігає пара. Чоловік і жінка йдуть від Дніпра. На обмілілому березі збирали мушлі та ще живі мідії. Вода у річці відійшла, а молюски втекти не встигли, залишилися у піску. Тепер випустять їх у свій ставок. «Вчора хлопчина сусідський черепашку приніс. Знайшов тут ось, на березі, — чоловік показує на висохле русло. — Каже: «Візьмете?» Бо знає, що у мене ставок є. Забрав, ясно що, чого ж не забрати». Вода у Біленькому впала на три-чотири метри [станом на 10 червня]. Проте її ще можна дістати зі свердловин та колодязів.
Чим нижче спускаємося Дніпром, тим гірше у людей із водою. А також із обстрілами. У Вищетарасівку «прилітає», вважай, щоночі — надто близько до Енергодара. Води тут, як і у сусідній Червонодніпровці, немає. Глибина Дніпра у цьому місці була 12 метрів, а стала три. «Рашисти захочуть, то пішки перейдуть», — непокоїться місцева мешканка Ольга.
«Я вам так скажу: краще без води, ніж із Росією»
У більших містах узбережжя — як от Марганець та Нікополь — ситуація з водою контрольована. Для людей відкрили пункти роздачі води й більш-менш рівномірно розосередили їх районами. У Нікополі таких пунктів 24 [станом на 12 червня] і міська влада готує більше. Вони розташовані переважно на подвір’ї шкіл та дитсадків і працюють увесь день із 6 ранку до 9 вечора, далі — комендантська година.
На вигляд усе просто: дві великі пластикові ємності води на 1000 літрів із краниками. До них у порядку живої черги підходять люди і набирають воду в свої пляшки, бутлі й каністрі. Перед вживанням її треба прокип’ятити. Жорсткого ліміту поки немає, проте просять не брати більше 10 літрів на людину. За процесом стежать працівниці дитячих закладів: вони охороняють техніку уночі і дають сигнал далі, якщо вода у ємностях закінчується раніше. Зазвичай машини підвозять й дозаправляють їх що дві години.
— Оце перший раз прийшла. Звільнився бутель, то дай, думаю, наберу, — розповідає Валентина, вона живе у квартирі будинку поряд.
— А я оце вдруге сьогодні, о 8 ранку уже набирала, то ще нікого не було, — каже її сусідка Галина Семенівна. — Та погано без води, у нас восьмеро чоловік у квартирі, з них пʼятеро діти. Дуже-дуже важко, води багато треба. Нічого не садили, а так би й не знати, що з тим робити.
— А я квітів насадила. Але не поливала, не було чим. Слава богу, дощик пішов. То я ще й дощову воду зібрала, в туалеті використовую.
— А я вчора зібрала під дахами, а вона така чорнюча — ну, куди ж? Навіть у туалет противно зливати.
— То ти, мабуть, відразу збирала. А треба було почекати, поки протече, змиє пилюку.
Води у кранах немає з 10 червня. Міська влада попередила людей, що це може бути надовго і що потрібно мати хоча б триденний запас. Інформацію про пункти видачі води оновлюють у соцмережах. Черги на місцях поки невеликі — до 20 людей, але інколи збирається й до 50. Переважно люди старшого віку та сім’ї з дітьми. Обмінюються новинами й порадами.
— Складно у багатоквартирних будинках із каналізацією. Туди дуже багато води йде. Якщо заб’ється каналізація, то нам кінець буде, — каже Наталя.
— А запах який! — вигукує Галина Семенівна. — Я на третьому живу, на кухню виходиш і воно прямо туалетом чути.
— Я приспособилась: у бризкалку від миючого налила білизну і раз на день обробляю туалет, — ділиться Наталя.
— У нас надія на те, що відремонтують, що це тимчасові труднощі. Ми українці, ми духом не падаємо, — додає Галина Семенівна.
— Так, мені треба, щоб закінчилося швидко. У мене син і в АТО був, тепер в ЗСУ, — каже Валентина, голос її тремтить, на очах рясно зʼявляються сльози. Жінка відвертається і швидко відходить, не попрощавшись.
12 червня — рівно 11 місяців, як російські війська обстрілюють Нікополь. Безсистемно, майже щодня, із напрямку Запорізької АЕС. За цей час 16 містян загинуло і 135 було поранено, більше 4000 будівель пошкоджено. Напередодні повномасштабного вторгнення тут жило 105 тисяч людей, тепер — менше половини. Проте багато людей повернулося після деокупації Херсона. І навіть зараз, після підриву росіянами дамби Каховського водосховища, люди чіпко тримаються за свою землю.
— Складно їхати кудись без грошей, дітей потрібно годувати. Ми своїх вивезли недалеко — у Кам’янське. Але дуже важко емоційно бути в іншому місці, коли тут у мене є все, а там все не моє, — говорить Олена. Вона працює у дитсадку і наглядає за пунктом видачі води.
— Останнім часом діти у дворі стали з’являтися, — підхоплює чоловік поряд. — Десь місяці два тому. Я думаю, що за звук такий незвичний, — а це діти на майданчику граються. А тепер як без води? Мабуть, знову виїжджати будуть.
— Я вам так скажу: краще без води, ніж із Росією, — долітає із сусідньої розмови.
Окрім обстрілів та нестачі води, третя велика загроза, яка у всіх на слуху, — Запорізька АЕС, небезпечна через обміління Дніпра. Люди хвилюються, обмінюються новинами з телевізора, інтернету й соцмереж, діляться теоріями й прогнозами.
«Атомна електростанція — наш сусід усе життя. І загроза ця — постійна, не тільки під час війни, — каже міський голова Олександр Саюк у відповідь на запитання про страхи людей. — Я не знаю, чи зроблять [теракт росіяни на ЗАЕС], чи не зроблять — від нас нічого не залежить. Контактів там не маємо, беремо інформацію від Енергоатому. Є план евакуації, будемо бачити. Ми вже до всякого звикли. До останнього не думав, що таке зроблять [підірвуть дамбу]. Це екологічна катастрофа. Але що вже казати? Уже нічому не дивуємося, бо знаємо, з якою країною маємо справу. Витримаємо».
Дорогою понад Дніпром відкривається дещо тривожний і гнітючий краєвид на Запорізьку атомну електростанцію: на протилежному березі — за 10 кілометрів по прямій — коси змілілої річки підходять впритул до енергоблоків.
Окупація, обстріли, мілина
Чим нижче спускаємося течією Дніпра, тим руйнівніша картина відкривається перед очима і тим складніше виживати людям у прибережних громадах. Частина дороги — від Набережного до Грушівки — пролягає прямо над річкою. Мабуть, це найкраще місце, щоб усвідомити масштаб катастрофи: змілілий берег тягнеться вже на сотні метрів. Місцеві кажуть, вода відійшла тут більше кілометра [станом на 12 червня].
Грушівка — село виноградників, майже за кожною хатою — невелика плантація. Люди вирощують його на продаж. Щоб нормально ріс і дав плоди, виноград треба зрошувати хоча б раз на тиждень, каже Юля. Система труб прокладена прямо з Дніпра — поливали, поки була вода, уже все. Зараз у селі немає ні технічної, ні питної води. Їх рятує колодязь і запас, який зробили, поки ще текла з крану. «Сказали, що будуть розвозити, але коли і як організують — не ясно. Це просто шок. Вранці [у день теракту] чоловік розбудив, він мені розповідає — а я не розумію. Ми знали, що таке може бути. Але знати й бачити — зовсім різне», — каже жінка.
Вона з чоловіком і дітьми приїхала сюди із Дудчан, села, трохи нижче течією Дніпра, яке було в окупації, а зараз живе під постійними обстрілами російських військ і без води. Розповідає: «Тут ні разу не прилітало. Люди сміються, кажуть, раніше Ленінське було — того й не прилітає. Було б Зеленське — вже би розбомбили. З того боку стріляють, там обстрілюють. Сиділи тут, як на острові».
У сім’ї троє неповнолітніх дітей. Грушівка — це вже їхня третя домівка від початку повномасштабного вторгнення й окупації Дудчан. «Вже більше року ми скитаємося, не хочемо виїжджати закордон. Не хо-че-мо. Ми хочемо додому, жити в Україні, — каже жінка. І, задумавшись, додає. — Але тепер я не знаю. Для дітей краще, якщо їх просто вивезти. Відразу думки про Енергодар. Що робити, куди тікати? Ще якісь надії трохи були, але після ГЕС це вже край».
Відразу за Грушівкою Мар’янське — останнє село на межі Херсонської області. Особливість Мар’янського — воно виросло по обидва боки глибокого заливу Дніпра. І коли вода з річки втікала, не вся риба вийшла за нею.
«Ми поїхали у залив на другий день, — а там купа риби. Вода зійшла, а калюжі полишалися. Риба не змогла перейти через бугор і піти за течією. Десь половину люди визбирли, але багато залишилося. Так шкода було дивитися: купа маленької боком лежить і шевелиться», — розповідає Юлін чоловік, поки вона показує відео з усипаного рибою берега.
Чотири дні потому там і досі видно мертву рибу. Аби місцеві її більше не збирали, Нацполіція виставила патруль. Якраз натрапляємо на нього. «Люди приходять, кажуть: «Та ми ж свиням, чого не даєте збирати?» Для них це безкоштовний корм для тварин. Коли ж пояснюєш, як це працює, що викликає хвороби, кажеш, зайдіть в інтернет, почитайте, тоді вже: «Да, ви праві», — розповідає правоохоронець. Додає, що Мар’янське — поки єдине місце в районі з масовим мором риби.
«Якби ж їх [росіян] вигнати з Каховки, то швидко вирішили б цю проблему. Поставити перемичку, підняти хоча б на метри два-три — і вже вона підійде сюди. Тут же мілко, от вода й відійшла далі», — пояснює Микола, технічний працівник місцевої насосної станції.
Чоловік веде до обмілілого берега, по всій ширині обрію, наскільки бачить око, видно коси, що вийшли з-під води. Вдалині — за 350 метрів від нас — посеред піску лежить заборник технічної води для села. «Уже днів п’ять не дотягує, — каже Микола. — Ми набрали запас, але невеликий, людям на три дні коровам дати. Вчора були тут, хотіли екскаватором розрити котлован, щоб насос кинути. Зробили мітку, а вранці встали — воно ще далі відійшло. Вчора отієї великої коси ще видно не було. Падає, падає і не зупиняється».
Місцеві кажуть, волонтери привезли воду, але дуже мало й усім не вистачило: «Завтра будуть роздавати по 5 літрів на людину. А на скільки часу ці 5 літрів — на день, два, місяць, — поки не ясно».
Микола з дружиною і сином також живе біля води, поряд із насосною станцією. Звідси йде його родовід, ще з прадідів.
— Гарна у вас тут земля, — говорю йому.
— Гарна. Коли вода була, — додає. — Мій батько пережив, як затоплювали. Я пережив, як пішло. Оце ж вам і земля. Вода пішла — земля кінчилась. Усе, що я посадив, пропаде й вигорить. Жінка ходить біля хати й плаче. Прожив життя, прохазяйнував, а тепер що? Кинути все й піти. У когось затопило й зруйновало у момент і вже мусить змиритися з фактом, що більше його [господарства] немає. А у мене все ніби й ціле, а теж не виживе без води.
До половини мешканців виїхали з Мар’янського під час масованих обстрілів росіян. Після деокупації Херсона сюди більше не «прилітає», але по ночах доноситься із сусідніх Осокорівки й Золотої Балки. Микола каже, що видно також «виходи» градів по той бік Дніпра.
Відразу за Мар’янським починається Херсонщина. Це та частина області, яку внаслідок теракту на Каховській дамбі не затопило, а осушило. Нововоронцовка — перше село з цього боку. В окупації воно не було, але сильно постраждало від обстрілів росіян. Місцеві розповідають, що зараз, коли вода відійшла від берега, там відкрилася величезна кількість снарядів. Доступ до берега перекритий, скрізь стоять попереджувальні таблички про мінування.
«Вони [росіяни] ж отак починали стріляти: спочатку в місто — жух-жух-жух — о, чуємо, вже пора тікати у підвал. Жух-жух-жух — і полетіло до води. Все, передишка, пішли обідать, бігом в магазин, за водою до джерельця, — розповідає Тетяна. Вона живе на другій від берега вулиці. — А якось я пішла по воду — і боже, як обстрілювали! Кинула ту тачку й ледве-ледве добігла додому, а сусіда вже убило».
Тетяна каже, це джерело рятувало їх тоді й рятує зараз. Раніше берег тут був пʼять-десять метрів, а тепер 120. Технічної води у трубах немає третій день. Питну обіцяють роздавати. «Сказали, 24 літри на людину. На скільки часу — не ясно, може, на місяць», — додає жінка.
Тетяна стоїть посеред городу. Тут у неї росте полуниця, помідори, огірки й баклажани, перчик і капуста. Поки що має чим поливати, бо зробила запас у єврокубі: «Сміюся, тому дала, тому не дала. Ну, сьогодні ще є, а завтра піду. Тачка, коляска — і вперед. Донька каже кудись їхать, але я нікуди не поїду. Не на західну, нікуди. Не хочу. То чуже, а своє — це своє, тут дім».
Текст: Альона Савчук / Фото: Андрій Дубчак