Донбас. Травень. Нарешті тепло. Але загалом ситуація виглядає незмінною. Запеклі бої на усіх ділянках фронту – Куп’янськ, Кремінна, Вугледар, Бахмут, Торецьк, Нью-Йорк (невелике містечко поблизу Горлівки). Десь українські військові мають успіх і просування на незначні відстані, десь навпаки – атакує та просувається російська армія.
На слуху у всіх Бахмут, адже нещодавно українські війська успішно атакували на північ від міста, відбивши до двох кілометрів території, і зайняли стратегічні висоти. Є невеликі просування і на південь від міста. Але у самому Бахмуті територія, контрольована українським військом, поступово скорочується і фактично складає один квартал багатоповерхівок.
Багато чуток і про можливий великий контрнаступ. Останнім часом багато наданої заходом техніки йде на схід та південь. Де вона зараз і коли її буде залучено – невідомо. Президент Зеленський каже, що на підготовку дійсно ефективної військової операції потрібен ще час та додаткова зброя.
На самому Донбасі все фактично без змін. Кожні кілька годин і вдень, і вночі лунають повітряні тривоги. Майже щодня прилітають ракети – у Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку, Костянтинівку, Торецьк, по інших населених пунктах.
Досить часто ці ракети влучають явно не по військових об’єктах та базах. Наприклад, 12-го травня о 1:20 ночі ракета впала і вибухнула на подвір’ї приватного будинку на околиці Краматорська.
У будинку спали пʼятеро дітей. Вибуховою хвилею їх позносило з ліжок. На щастя, фізично ніхто сильно не постраждав. Психологічно – сильно. Діти, та й дорослі перенесли неабиякий стрес.
Б’ють росіяни й по цивільній інфраструктурі – заправки, електричні підстанції, лікарні.
Слідів цих обстрілів багато у прифронтових містах. Щось вже давнє і поросло бур’яном, щось геть свіже.
Українські військові теж не мовчать. Часто чути потужні постріли ракетних систем неподалік Слов’янська. Ймовірно, це РСЗВ HIMARS. Після них у небі лишається характерний слід.
У самих містах та селах багато військових, військових автівок, волонтерів, медичних машин. Втім, хоч до передових лише декілька десятків кілометрів, життя тут повертається майже до «нормального», наскільки це можливо в таких умовах. Працюють магазини, кафе, кав’ярні. Звісно, не всі, але достатньо, аби задовольнити потреби і місцевих, і здебільшого військових, які знаходяться у тилу. Досить велика кількість цивільних людей, які поїхали на початку вторгнення, зараз повернулися. Причини різні, але є дві основні: по-перше, тут своє рідне майно – квартира, будинок, а по-друге, немає грошей винаймати житло та виживати у інших регіонах або за кордоном.
Впродовж останнього тижня я тричі був у військових на передових позиціях. Ситуація там контрольована, але кількість обстрілів стабільно дуже велика. Не схоже, що українська чи російська армії наразі мають «снарядний голод», свідченням тому виступають постійні звуки вибухів навколо – і «приходів» (розриви російських снарядів), і «виходів» (звуки пострілу української артилерії).
Масштаби цих дуелей вражають. На Луганщині ми їхали вночі з вимкненими фарами до передової майже годину крізь соснови ліс з дуже поганою ґрунтовою дорогою. З інтервалом у кілька сотень метрів у лісі бачили цілі галявини, утворені розбитими артилерією деревами.
Війна у цьому лісі має свою специфіку, пояснили бійці, з якими я спілкувався на передовій. Через пісоĸ тут непросто копати окопи, адже він осипається. Тому одна з основних можливостей убезпечити себе – маскування, аби не потрапити на камеру російським дронам.
Або ж швидкий рух, аби у ворога не було можливості швидко навести артилерію. Ну, і звісно, робота власної (української) артилерії, яка намагається дістати російську. Як і навпаки. Смертельна «гра» артилерій тут триває цілодобово.
Ми приїхали до розрахунку грізного 120-мм міномету 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Вони знаходилися усього за 800 метрів від російської лінії оборони. Основна функція – підтримка піхоти. По рації приходить наказ з координатами цілей. Бійці вибігають з бліндажа, знімають гілля з замаскованого міномета, стрілять, маскують назад та ховаються у замаскованому бліндажі. На передовій вони знаходяться декілька днів. Потім їх міняє інший розрахунок і вони певний час відпочивають у тилу.
«Найбільший позитив, коли командир та піхотинці з «нуля» (крайні окопи перед ворогом) хвалять і дякують за твою роботу», – каже Віталій. Йому 24 роки. В армію пішов ще до повномасштабного вторгнення, бо хотів спробувати «як це». Його батько та багато друзів воювали у 2014-2015 роках.
«Найважче – втрачати побратимів», – каже він. І всі військові навколо з сумом кивають головами. Всі вони вже мають цей досвід – втрачати друзів.
З дозвілля тут – поговорити, почитати, та карти. Мобільного зв’язку немає. Та й не можна вмикати телефон. По його активності ворожі дрони можуть визначити локацію та навести артудар.
Побут – складний. Зимою доводилося сидіти у морозі.
«Зараз легше, бо хоч тепло – каже Віталій, – а от зимою складно. Холодно». Розпалювати буржуйку і якось грітися у бліндажу не можна. Ті самі ворожі дрони, але вже оснащені тепловізійними камерами, легко засікають таку ціль. І знову ж таки – артудар.
Міномет не «працював» у той ранок. Росіяни обстріляли передову запальними зарядами (за словами бійців, фосфорними) і до густого ранкового туману додався їдкий дим палаючої соснової хвої. У цій імлі ворог був непомітним і з землі, і з повітря для дронів.
Командир, який помітно нервував через нашу присутність, попросив задля нашої безпеки не перебувати довго на позиції. Враховуючи звуки періодичних розривів, які гулко лунали у тиші лісу навколо, ми погодилися.
День був сонячний і зручний для розвідки дронами. Дорогою назад ми ще неодноразово чули вибухи «виходів» та «приходів».
Зрештою, заїхали в тил – і потяглися зруйновані під час наступу росіян, а згодом осіннього контрнаступу України, села та міста.
Подекуди, не дивлячись на мінну небезпеку, навіть із засадженим городом.
Андрій Дубчак. Донбас. Травень 2023.