На галявині гучно. «У нас 300! Медика!» «Друже, ти як? Ти мене чуєш?» «Крию!» «Контакт зліва!»
Гранати вибухають тренувальні, стогони «поранених» трохи награні і змішані з дотепами штибу «Та помовч, ти ж без свідомості! Хоча нє, давай краще будеш в свідомості!». Однак усі алгоритми виконують максимально чітко і наближено до реалій. Donbas Frontliner відвідав тренування 15-го мобільного прикордонного загону «Сталевий кордон», одного з «Гвардії наступу», та поспілкувався з бійцями.
9 нових бригад Національної гвардії, Національної поліції та Державної прикордонної служби формуються під конкретну задачу: звільнення окупованих територій. Штурмові дії суттєво відрізняються від оборони, тож бійці проходять відповідний вишкіл. Ще одна характерна риса «Гвадрії наступу» – сюди потрапляють виключно з доброї волі.
«Ішли за командиром, захисником «Азовсталі»
«Сталевий кордон» – це формування з добровольців, – пояснює помічник начальника 15-го мобільного прикордонного загону, підполковник Іван Шевцов. – Досвід бойових дій показав, що добровольчі батальйони показують себе набагато краще, тому ми провели рекрутингову компанію і набрали саме добровольців. Це добровольці і з числа цивільного населення, і з числа військовослужбовців, які вже служили в інших підрозділах в Державній прикордонній службі. Кістяк загону складають бійці, які вже мають досвід бойових дій. Це захисники «Азовсталі», і військовослужбовці, які проходили службу і в Херсоні, і на Бахмуті. Тобто ті люди, які вже знають, що треба робити, знають, куди вони йдуть».
Якщо на початку формування підрозділу співвідношення досвідчених вояк та новачків було 50 на 50, то зараз цей показник становить приблизно 80 до 20 відсотків на користь досвідчених.
Підполковник уже 24 роки в Держприкордонслужбі. 24 лютого зустрів у Херсоні. Він згадує – напередодні, ще 22 лютого разом з журналістами ВВС перебував на Арабатській стрілці – там знімали сюжет.
Розповідає: «В першу чергу, сюди всі зійшли за командиром. Командир «Сталевого кордону» – це герой України, захисник «Азовсталі» Герой України полковник Валерій Падитель. Він був у полоні пів року, коли я дізнався, що він буде керувати «Сталевим кордоном», не вагаючись пішов сюди, тому що я вже з ним проходив службу, я знаю, яка це людина, і в принципі, спілкуючись з військовослужбовцями, багато хто пішов сюди саме через керівника».
Як і решта бригад «Гвардії наступу», цей загін був сформований за ініціативи МВС. Помічник начальника ділиться – це нестандартне для Державної прикордонної служби формування:
«Зазвичай у нас тільки лінійні прикордонні загони і є один мобільний прикордонний загін «Дозор». Це ціла бригада, велика, з різноманітним озброєнням. Ми маємо свою артилерію, аеророзвідку, підрозділи ПЗРК. Тобто це потужний бойовий підрозділ, який зараз готується до виконання бойових завдань по деокупації території України».
Окрім нових задач, до яких готують бійців, тут змінюють і підходи, намагаючись рівнятися на стандарти НАТО. За словами Шевцова, в Україні донедавна були актуальні підходи часів СРСР, коли задачу треба виконати було за будь-яку ціну.
«Зараз ми переходимо на зовсім інше мислення, інше бачення, і для нас саме головне – це збереження життя і здоров’я наших військовослужбовців, – говорить він. – На сьогоднішній день загін повністю укомплектований. Бійці пройшли підготовку за різними напрямками, і станом на сьогодні ми готові до виконання завдань».
Воїнів «Сталевого кордону» готують як іноземні інструктори, так і українські, що мають чималий бойовий досвід. Тут готують штурмовиків, снайперів, аеророзвідників і артилеристів. Ставку роблять і на такмед.
«Ми виділяємо час виключно для практики, тому що досвід показує, що 90% військовослужбовців гинуть не через отримання поранення, а через не-отримання своєчасної домедичної допомоги, – пояснює підполковник. – По штурмовикам окремо різні напрямки. Це і штурм окопів, штурмові дії в населених пунктах, розмінування місцевості. Робота в парах, в групах, пересування по місцевості. Інструктори, які до нас прийшли з зони бойових дій, вони знають, що необхідно військовослужбовцю для того, щоб врятувати своє життя, і вони передають свій досвід».
Наглядач маяка в епіцентрі історичних подій
Бійці займають кругову оборону; перебігають двійками; штурмують окопи; пересуваються повзком, стаючи невидимими у високій траві; витягають поранених; запускають дрони тощо. У боях, хай і тренувальних, вони значно більш завзяті, аніж у розмовах – перед камерою трохи соромляться.
Олег Федорович із тих, хто новині про потоплений крейсер «Москва» радів точно більше за інших. Для нього ця історія стала особистою. Він був наглядачем вогню маяка на острові Зміїний, сьогодні ж він начальник відділення прикордонної служби.
«Підійшов крейсер «Москва» около 5 ранку, і почав наших прикордонників лякати, погрожувати, предлагав перейти на їх сторону, – згадує він початок повномасштабного вторгнення. – Дивлячись на дії прикордонників, я для себе вирішив, що маю піти тільки в прикордонну службу. Тому що все в один момент змінилося, і я бачив, як сміливо поводили себе наші прикордони».
Він був свідком історичного посилання «руского корабля», бачив, як сміливців брали в полон. Цивільних на острові було тільки двоє, їм дозволили вийти.
«І я через місяць був у воєнкоматі і попросився до прикордонної служби, – згадує чоловік. – І тепер я тут. У бойових діях я не був. 17-й прикордонний загін – це Ізмаїльський. Там ми охороняли державний кордон. І за бажанням вирішив у «Сталевий кордон», спробувати себе. Пройшов курси командирів відділення в учбовому центрі, опановую сейчас вогневу тактику, інженерну. Як командиру відділення, приходиться спілкуватися з людьми, налагодити контакт».
Наразі острів Зміїний під контролем українців, однак маяк повністю знищено. Прикордонник зазначає – навіть під час Другої світової маяк уцілів, а от навали росіян не пережив. «Будемо відновлювати!» – додає він.
«Привид» і екс-помічник судді
Станіслав пішов до війська з початком повномасштабного вторгнення. У минулому – юрист, помічник судді. Мав зовсім крихту часу до пенсії та власну справу: виготовляв дитячі майданчики. Признається: коли він побачив звірства окупантів, питання родини відійшло на другий план. На першому постало питання збереження держави: «Як ми будемо жити і що залишемо своїм дітям»
Спершу воював у Бучі у складі ТРО, з липня долучився до лав прикордонної служби, в складі 94-го прикордонного.
«Залучався зону бойових, це Вугледарський напрямок, напрямок Бахмуту. Потім відповідно після ротації повернувся на базу, тільки побачивши рекламу загону, один з перших з 94-го подав документи на перевід до 15-го мобільного загону», – говорить він.
За його словами, кожен в загоні має свою зону відповідальності, і є «асом» в своїй сфері. Як і решта, він пройшов допідготовку, курси підвищення кваліфікації.
«Ну, практично всі сфери, які нам потрібні будуть для того, щоб мої діти спокійно йшли в садочок, і не тільки мої, зараз ці знання я стараюсь передати», – говорить Станілав.
Він також наголошує на важливості домедичної допомоги, а однією з найпоширеніших помилок новачків визначає неправильно накладений турнікет.
«Потім у нас моменти взаємодії, коли всі всіх знають, але взаємодія відсутня, – перераховує він наріжні камені, з якими довелося зіткнутися. – Це ми все ліквідовуємо на самому початку. Вплоть до того, що визначаються двойки. Вони, якщо перевести на жарт, це пара, яка ходить постійно. Двойка, тройка, четвірка. Люди знають один про одно все, і це вже є підрозділ, який може виконувати задачу».
Юнак із позивним «Шило» ховає обличчя перед початком розмови. Він із тих, хто обрав службу у війську справою свого життя. Після 9 класу школи вступив у військовий ліцей, по тому в 2018 – в Національну академію.
«24 лютого почалась повномасштабна війна, після чого 3 березня нас досрочно випустили, – згадує він. – Потрапив у Харківський прикордонний загін, після чого брав участь в обороні Харкова, і також до 10 вересня, виходу до державного кордону».
«Смак» війни відчули одразу ж, як тільки приїхали – одразу потрапили під ракетний удар.
«Почалася кіліберда, ніхто не понімав, що проісходить, – згадує Шило. – І вийшло так, що окупаційні війська стояли недалеко від міста Дергачів, і на окружній Харькова М-20 Лісне. Стався перший контакт, він був недовгий, але запам’яталось добре».
По тому «двіжував» у складі легендарного партизанського загону «Привиди сірої зони», зараз на посаді замкомандира взводу.
«Після того, як Харківські області вийшли на кордони, подальшого продвіженія нашого вже не було, сиділи чисто в обороні, – пояснює він своє рішення приєднатися до цього загону. – Захотілися спробувати нових емоцій, і заповнюючи анкету, перевівся в «Сталевий кордон», в штурмову бригаду».
В рамках тренування допомагає інструкторам з медичної і тактичної підготовці, водночас і сам дізнавався чимало нового від інших інструкторів.
З летовища під Києвом до околиць летовища Донецького
Владислав працював у аеропорту «Бориспіль». Його цивільне життя закінчилося 24 лютого, як і закінчилася робота та авіасполучення з Україною. 27 числа він разом зі старшим братом пішов у військкомат записуватися добровольцем. Першим завданням стала оборона власне аеропорту, по якому було декілька прильотів. Потім служба в 24-му прикордонному загоні – несли варту на кордоні з Білоруссю, а в червні заїхали на Донецький напрямок. Це стало найтяжчим досвідом війни:
«Були в Георгіївці місяць, і потім два місяця ми поїхали в Авдіївку, рядишком десь возле Пісків. Перші дні були дуже жаркі, дуже багато було боїв таких пекельних. Ми відбивали дуже сильно, було артилерійські обстріли, дуже сильні, хорошо роботали їхні танки, дуже гарно. Потім я отримав контузію, місяць лікувався і потім повернувся до побратимів».
З цим напрямком пов’язаний і найважчий зі спогадів. Коли він прийшов на позицію, аби змінити побратимів, і дізнався, що вони загинули. Хлопці, з якими дружили уже 7 місяців.
У «Сталевий кордон» перевівся разом із братом. Тут виконує обов’язки медика та помічника РПГ-шника.
У рамках навчання, відвідав Великобританію. Там опановував і поглиблював навички з першої допомоги.
На його руці набитий пейзаж із горами. Він говорить – дві вершини символізують два бажання – стрибнути з парашутом та побувати за кордоном.
«Уже одне збулося, в Англію злітав, тепер з парашутом залишилось!» – тішиться хлопець.
Студенти, що замість диплому захищають країну
Іван прийшов до загону з-за студентської парти, щойно закінчивши Харківський політехнічний інститут, спеціальність хімічної інженерії та технології. Службу він поєднує з заочним навчанням на магістратурі.
«В цьому підрозділі майже з заснування, з лютого місяця, – розповідає він. – Я навідник ПТРК, такі як NLAW, «Джавелін», «Фагот», «Метис». Проходили навчання про спеціальності, зараз загальна тактика, вогнева підготовка тактична медицина. Беремо участь в житті підрозділу так би мовити».
Іван родом із Ніжина, і між навчанням і службою встиг поволонтерити, допомагаючи ТРО-шникам на блокпостах.
«Така смішна історія, що мене ще в 10-му класі військоматі призначили як пригодний до служби в прикордонній службі, – розповідає Іван. – Було цікаво, а тут випала добровільна можливість за власним бажанням вибрати посаду, загін, де ти хочеш навчатися. Тому і пішов в «Столевий кордон». Чому саме на ПТРК? Я думаю, що це вибирали з моїх особистих навиків, тому що працював до цього ще на Нівелірі, коли був на підробітках влітку. Також статура моя і так далі. Позволяє таскати ПТРК. Це тяжкі речі, насправді».
Хлопець високий і крупний, і побратими звертаються до нього «По» – за іменем головного героя «Панди кунг-фу».
З війни на нього чекають батьки, сестра, друзі, а також викладачі з університету. Він признається – бути повністю готовим до війни неможливо, однак якби був наказ, здолав би мандраж і пішов просто зараз.
Наймолодшого героя ми записуємо під дзижчання дрону. «Афоні» всього 19 років, він студент, а прийшов сюди ще у свої 18. Оскільки за законом мобілізують лише з 25-ти років, Афоня їздив по різних військкоматах, і зміг мобілізуватися аж із 3-ої спроби.
«Мені відмовляли, говорили, що ще дуже молодий, сиди вдома, навчайся, – говорить він. – Ну, я вважаю, що це мій долг. І так само всі хлопці, які тут знаходяться. Я не один такий молодий».
Афоня навчається на телекомунікації та радіотехніці. Його відповідальність тут – протидія безпілотним літальним апаратом, і також робота оператора. Він переконаний: дрони – це потужна допомога розвідці, адже всю інформацію піхоті можна надавати з відстані кілька кілометрів.
Попри юний вік, хлопець встиг попрацювати в офісі у ІТ. Саме на цивільній роботі до нього «приклеївся» його позивний.
«Навчалися літати дронами, багатьма видами, також їх збивати, глушити, щоб ворог не зміг до нас підібратися, – перераховує хлопець навички, які довелося опанувати. – Також навчалися стріляти з усіх видів зброї, навчалися бігати, фізична підготовка у нас була, підготовка по стрільбах, підготовка по маскуванню. Найскладніше вчитися літати на дронові, бо на ньому тоже, скажем так, не зразу вийде. Нужно вчитися маневрувати, передавати інформацію, координати».
Шеврон із силуетом «Чужого» на броніку – подарунок від брата, котрий служить в поліції.
«Він також брав участь у бойових діях, на деокупації Харкова вони були, – з гордістю говорить хлопець. – І у мене і батько воює, і я так сказать, пішов по їхнім стопам».
Виконавши «місію», хлопці знімають броніки і каски, жадібно ковтають воду, курять, займають чергу з мисками за кашею з тушняком. В якомусь умовному «завтра» на них чекають бої і задачі геть не тренувального характеру. Від успіху виконання яких залежить не лише життя кожного з них, а й, без перебільшення, існування держави Україна. Однак поки вони насолоджуються хвилинами перепочинку і обідом у затінку літнього лісу.
«Зараз ми усі, усі силові структури – і Збройної сили України, і Міністерство внутрішніх справ, Державна прикордонна служба в тому числі, виконуємо одну головну задачу, – говорить Іван Шевцов. – Ми боронимо нашу державу. Задача у всіх одна – це звільнити нашу територію, вийти на кордони 91-го року. Всі, хто підписав контракт, всі, хто військовослужбовець, всі роблять одну справу. Під час бойових дій Державна прикордонна служба переходить в бойовий режим і працює на рівні з іншими підрозділами Збройних сил України. А ми, наша задача – це підготовка бійців і в найближчому майбутньому контрнаступ і звільнення окупованих територій».
Ми жартуємо на прощання, що наступний репортаж про цих самих хлопців ми знімемо вже у звільненому ними населеному пункті. Дуже хочеться вірити, що так і буде. І що маяк на острові Зміїний знову вказуватиме шлях.
Текст: Олена Максименко
Фото: Данило Дубчак, Єва Фомичева, Олена Максименко