Текст: Олена Максименко; Фото: Данило Дубчак
Серед зраненої Салтівки в Харкові б’ється щире японське серце. Воно не питає, хто ти і звідки, лише що тобі сьогодні смакує. Це FuMi Caffe – заклад, де годують безкоштовно. Благодійне кафе започаткував Фумінорі Цучіко – 76-річний волонтер з Японії, який приїхав в Україну на початку повномасштабного вторгнення Росії.
“Якщо ви в кафе, то займайте чергу!” – кажуть люди на вулиці.
Годують тут з 11:30 до 15:00, однак черга формується вже за дві години до відкриття. На лавці горобцями повсідалися підлітки, трохи осторонь – літні люди.
Кафе існує на благодійні кошти друзів і земляків Фумі. Всередині багато українських і японських прапорів, на стінах – подяки і фото. Зокрема, фото Фумінорі Цучіко з президентом Володимиром Зеленським.
“О так! – жваво відповідає японський волонтер на запитання, чи подобається йому в Україні. – Я живу в Харкові два роки. О, я не повернуся до Японії”.
Приїхавши сюди, він “спалив мости” – продав своє житло, а гроші вклав у допомогу людям. Фумі спілкується сумішшю англійської і української, і в певний момент стає ясно, що наших питань він не розуміє вповні. Просто вивчив декілька фактів про себе, які можуть цікавити медійників, і озвучує їх.
На кухні пораються двоє кухарок – Марина та Олена. В рукавичках і шапочках, усе приладдя буквально блищить – санітарні норми тут шанують.
“До тисячі, буває, і більше, – говорить Марина про кількість людей, яких годують за день. – Сьогодні у нас гречаний суп, рис, пшенична каша, перловка з м’ясом, курка”.
Вона розповідає – Фумі приходить сюди щодня: “Без вихідних, без прохідних, лікарняних…”
Мовний бар’єр заважає хіба медійникам, місцеві ж давно пристосувалися – десь повивчали слова з мови одне одного, десь вдаються до гугл-транслейта, десь знаходять порозуміння “на пальцях”.
Більшість гостей – місцеві, однак не бракує й переселенців з більш гарячих Куп’янська та Вовчанська.
“Кожну суботу у нас “дитячий день”, – розповідає Марина. – Іграшки, пакуночки з солодощами: яблучко, мандаринка, цукерки, печенюшка. Фасуємо в кульки, і дітки приходять. Сік, йогурт – що є, то і даємо”.
Меню складається зазвичай із того, що наразі є в доступі. Блюдами японської кухні Фумі нових друзів не частував, надає перевагу українській. Марина зі сміхом розповідає, що він обожнює борщ та картоплю, натомість суші не любить, рибу не вживає: “Він там, мабуть, вже наївся японської їжі, тепер їсть українську”.
Борщ тут готують, справді, особливий. Відвідувачі, які чекають на свою чергу поїсти, неохоче розповідають про себе, однак не шкодують слів, аби похвалити кухню:
“Борщ дуже смачний завжди готують, – говорить гостя закладу. – Я за борщем. Гороховий суп – перше дуже смачне готують”.
Хвалять і рівень обслуговування, мовляв, і чистота, і привітний персонал.
Хтось приходить зі своїм посудом забирає їжу додому, хтось обідає в кафе.
Одна людина не може врятувати світ, зцілити всіх поранених або ж зупинити війну. Однак може допомогти бодай частині тих, хто в скруті. Наприклад, нагодувати свіжим гарячим обідом. Як той маленький равлик, що повзе на вершину Фудзі.