Текст: Діана Делюрман; Фото: Яків Ляшенко
Харків – одне з українських міст, де поруч із пошкодженими війною пам’ятками архітектури бачиш афіші концертів та виставок. Попри різноманітну зброю, що росіяни цілодобово застосовують проти міста, – ракети, КАБи та БпЛА, тут вирує культурне життя. За 30 кілометрів від кордону з Росією продовжують жити митці, які бережуть спадщину та творять нову воєнну культуру. Це було б неможливим без зацікавленої аудиторії харків’ян, яка прагне рефлексії та підтримки у цей час.
На початку весни 2022 року, коли Харків регулярно обстрілювали крилатими ракетами та “Градами”, жителям міста було не до культури. Харківський поет Іван Сенін пригадує, що митці, які залишилися у Харкові в ті перші тижні весь час волонтерили, моніторили новини та прислухалися до звуків навколо.
За три тижні, коли у місті адаптувалися до російських атак, знайомі Сеніну митці домовилися зустрітися у підвальній студії звукозапису, щоб обмінятися новинами та, зрештою, “бахнути” концерт. Згодом у це місце почали стягуватися усі знайомі між собою діячі культури, журналісти, волонтери та військові.
Культура — не система Patriot, але також важлива у війні
Так у Харкові починали давати концерти в укриттях, а на початку травня узагалі влаштували цілий фестиваль у “Єрмілов центрі”, де лайнап складали провідні музиканти Харкова та й України загалом – “Жадан і Собаки”, Святослав Вакарчук, ТНМК та інші.
“Це було небезпечно. Якби прилетіло саме туди, було б друге Розстріляне відродження”, – гірко жартує Сенін. Однак, за словами Івана, такими діями митці ніби показували середній палець сусіду і проголошували, що Харків вистоїть.
Для Івана показовим відбитком того періоду є пісня “Метро” “Жадана і Собак”. 1 квітня 2022 року харківські митці проводили концерт в метро, тож познайомилися з дітьми, які вже призвичаїлися жити між двома перехідними станціями. Діти показували їм, як облаштувалися, розповідали, хто за що відповідальний, — тобто у всьому показували вражаючу зібраність. Звідти, на погляд Сеніна, пішов задум пісні “Метро” і зокрема ці рядки:
“Злі і веселі діти харківських підвалів
Діти, що живуть у глибинах метрополітену”.
У цьому тексті немає жалю і страху, навіть не звучить слово війна. Та він, на думку Сеніна, є надзвичайно сильним і влучним. Таких прикладів багато, бо на тлі війни чимало літераторів і музикантів писали щодня. Втім деякі митці зізнавалися, що у них відняло мову.
Сам Іван Сенін у 2022 році писав вірші у найпіковіші моменти. Перший за час повномасштабної війни текст він написав у другий тиждень, після того, як протягом двох годин над Харковом літали російські винищувачі.
“Я сидів у коридорі. З кожним літаком будівлю теліпало. І ти такий: “Стоп. Я виріс у такому самому будинку, на такому самому четвертому поверсі. Будівля не може так робити, фізика так не працює!”. Цей вірш я не вважаю найкращим, але він про ті емоції”, – розповідає Іван.
Сенін стверджує, що більшість харківських митців почали створювати виключно українською мовою. Тепер музиканти принципово відмовляються виконувати свої старі російськомовні хіти, пояснюючи, що ці пісні залишилися у малороському минулому.
Виявилось, що у цей важкий час мистецтво потрібне і самим харків’янам: задля терапії, підтримки та підняття бойового духу.
“Культура – це не система Patriot, NLAW або Javelin, але це також важливий аспект боротьби”, – каже Сенін.
Так само і для українських військових на фронті чи реабілітації. Харківські митці, за словами Сеніна, ще з 2014 року їздили до бійців, але з повномасштабною війною ці поїздки перетворювалися на цілі гастролі.
“Коли на початку повномасштабки ми приїжджали до бійців під Харків, вони слухали з широко розплющеними очима кожне слово. Кажеш “Слава Україні” і “Героям Слава” розноситься, неначе приліт за вікном, — з усмішкою пригадує Сенін. – З одного боку може здатися, ніби ти закидуєшся якимись пафосними словами, але якщо ти розумієш, як це слово донести до людей, то це дійсно може сильно їх підтримати”.
І сьогодні поет разом із колегами їздить з концертами до бійців. У реабілітаційному центрі для поранених військових їх чекають, жартуючи, що кожна середа — культурний день.
Харків’яни не відкладають життя на потім
З успішним контрнаступом восени 2022-го українська армія відсунула окупантів від самого Харкова, тож культурне життя міста почало розквітати у всіх доступних укриттях. Вже не прилітають “Гради”, але Росія продовжує тероризувати місто постійними атаками. Важче і через блекаути, спричинені прицільними ударами росіян по енергетичній інфраструктурі. Це складні умови, але харків’яни не можуть відкладати життя на потім.
Тому зараз у Харкові відбуваються події, що притягують у місто митців з інших регіонів та з-за кордону. Цього року, наприклад, відновлюються творчі резиденції у квартирі харківського лінгвіста Юрія Шевельова, у якій він жив до 1943 року, а також у помешканні журналіста Петра Лісового у знаменитому будинку “Слово”. У двох апартаментах протягом трьох тижнів живуть і працюють чеські та українські митці. Зокрема чеський журналіст Ондржей Кундра писав статтю, а драматургиня Любов Ільницька створювала нову п’єсу. Окрім того, резиденти зазвичай долучаються до публічних подій у Харкові.
Першого ж неофіційного резидента від початку повномасштабного вторгнення стіни квартири Шевельова прийняли у березні 2023 року. Тоді письменниця Вікторія Амеліна приїхала у Харків документувати воєнні злочини Росії. У липні того ж року вона загинула внаслідок російського обстрілу Краматорська.
Резиденціями опікується Харківський літературний музей, але це лише мала частина його роботи. Тетяна Ігошина, заступниця директорки Харківського літмузею, каже, що їхня організація у деякі вихідні навіть конкурує з іншими заходами. Вона також пригадує слова митців з інших міст, які, приїжджаючи у Харків, з подивом казали: “У вас тут більше культурного життя, аніж у Києві”.
За час повномасштабної війни Літмузей розпочав чимало проєктів. Серед них і музичний альбом SKOVORODANCE, у якому Сергій Жадан та Юрій Гуржи переосмислюють поетичну спадщину Григорія Сковороди. У рамках цього проєкту були живі концерти, тепер має відбутися випуск платівок.
Тетяна Ігошина розповідає, що навіть вчителі радо користуються цим продуктом. Вона згадує момент, коли у Літмузеї найбільше відчули цінність цього проєкту:
“Коли ми переглядали у соцмережах реакції на цей проєкт, наштовхнулись на сторінку школи, де виставили скриншот з онлайн-уроку. Ми побачили на ньому обкладинку SKOVORODANCE. З’ясувалось, що це була Бахмутська школа №10. Цього міста вже немає, але учні тримаються за таку собі онлайн-версію своєї школи. А вчителі знаходять у собі сили креативити”, – розповідає Ігошина.
Літературний музей також організував збір книг для дітей на деокупованих територіях Харківської області. Співробітниця музею Ольга Бондар, також волонтерка фонду “Доброчинець”, часто їздить із волонтерськими вантажами у прифронтові громади. Після звільнення Харківщини вона дізналася, що без світла та Інтернету місцеві діти хочуть читати, а бібліотеки знищені або розкрадені росіянами. Ольга написала список з імен та віку дітей, а також їхніх читацьких захоплень.
“Нас порадувала кількість людей та видавництв, які відгукнулися. Ольга Іванівна починає вести облік отриманих та надісланих книжок у тоннах. Але потреба у нових книгах і дотепер є”, – каже Тетяна.
У Літмузеї швидко формують та реалізовують плани. Їхня позиція однозначна: треба робити свою роботу, якщо є можливість.
“Ми не можемо сказати, що для Харкова кожен новий обстріл – це якась зміна ситуації. Ми завжди у цьому перебуваємо. Сидіти і чекати місяцями, коли у нас покращиться ситуація з електроенергією, ми також не можемо”, – пояснює Ігошина.
У цьогорічний Всесвітній день поезії команда Літмузею провела традиційні поетичні читання “На Драбині”. У Харкові – блекаути і транспортний колапс, але ані поети, ані слухачі не відмовилися від заходу.
“Просто вимкнена електроенергія – не привід відмовлятися від задуманого, – підкреслює Тетяна. – І справа ж у тому, що люди прийшли. Якщо у них є запит, ми маємо створювати умови, щоб продовжувалось життя і зберігалася бодай якась частинка нормальності”.
І справді, у 2022 році культурні діячі спостерігали підвищення цікавості до культури Харкова. Пік вже минув, але зараз є запит на поглиблення розуміння різних культурних явищ.
“У кризових періодах завжди підвищується запит на розуміння себе. Люди тягнуться до історичної експертизи, до того, ким ми є, яким містом є Харків, чому він продовжує жити”, – пояснює Тетяна.
Ігошина також підкреслює, що в аудиторії збільшився рівень відкритості:
“Зараз люди готові сприймати складну інформацію, не розкладаючи на біле та чорне, правих і винуватих. Готові говорити про культурні феномени у всій їхній складності”, – каже вона.
На тлі війни сучасну культуру деколи порівнюють із Розстріляним відродженням – українськими митцями, знищеними сталінським режимом сто років тому на піку творчого розквіту. Тетяна Ігошина воліла б не проводити таку аналогію.
“Таке порівняння – лише констатація трагедії. Вона здається мені безпросвітною, бо якщо ми знаємо, що відбувалося з ними, то, очевидно, це чекає і на нас. Це позбавляє нас будь-якої перспективи”, – застерігає Тетяна.
Команда Літмузею працює і над тим, щоб усі зацікавлені у темі Розстріляного відродження зрозуміли не тільки, чому воно “Розстріляне”, але й чому воно “відродження”, тобто більше дізналися про значення та високий рівень тієї літератури. Тетяна пропонує шукати у собі сили до збереження та проговорювання цієї спадщини, до аналізу глибшого, аніж просто констатації трагедії.
“Лише констатація не дає можливості шукати шляхи виходу із цієї трагедії”, – зауважує Ігошина.
Втрачені задуми та мрії
Культура живе попри вперті спроби Росії її знищити. Найболючішими виявляються втрати митців, разом із якими гинуть їхні задуми та мрії. Цілеспрямованість вбивств доводить страшна історія дитячого письменника Володимира Вакуленка, життя якого забрали росіяни під час окупації Ізюмщини.
На Алеї Слави у Харкові завжди сильний вітер, тож в унісон гомонять сотні українських стягів. Серед них – прапор з написом “Патрік”. Могилу харківського митця Антона Дербілова з позивним “Патрік” його дружина Катерина відвідує щотижня. Вона кладе на землю туристичний килимок, сідає навпроти хреста, оповитого квітами, і проводить час зі своїм коханим та другом.
“Тут я відчуваю себе серед своїх”, — пояснює жінка.
Скульптор і музикант Антон Дербілов хотів стати на захист України ще 2014 року, але тоді троє його доньок були зовсім маленькими. Тож у 2022 році чоловік пішов захищати свій дім та велику сім’ю. У ці дні рік тому він поліг під час виконання бойового завдання біля Кремінної на Луганщині, незадовго до того, як мав би повернутися у Харків.
“Ми чекали на його повернення. Але не за таких обставин”, — згадує Катерина.
Антон зовсім не був мілітарною людиною. Вивчивши скульптуру у художньому ліцеї й потім в академії, він брався за усеможливу творчість і відмовлявся займатися будь-чим, окрім мистецтва. Зовсім випадково Дербілов долучився до харківського бенду “Alcohol Ukulele”, коли просто попросив свого знайомого з цього гурту навчити грати на укулеле. Разом з Катериною танцював фламенко, займався живописом та графікою, а також співав.
Його справжньою любов’ю у мистецтві була мініатюрна скульптура, яку створював разом з Катериною. Мініатюри постатей української історії та фентезі героїв Антон називав своїми другими дітьми.
Дербілов втілював твори у пластиці, а Катерина їх довершувала, обробляючи й розписуючи. Це ніколи не було механічною роботою. Навіть якщо вони робили копії фігур, кожна з них була неповторна. Використовували різні матеріали: олово, бронзу і ливарну смолу. Скульптури Дербілових експонувалися і за кордоном, а повномасштабна війна завадила їм провести виставку у рідному Харкові. Вони створили власну студію Sirko Toys, а пізніше хотіли відкрити ливарню, аби бути автономними від усіх.
“Він зробив хобі своєю роботою. Антона Дербілова у спільноті скульпторів знали усі. І він був найкращим у напрямі мініатюри”, – каже Катерина.
У родині Дербілових усі займаються мистецтвом. Найстарша донька Аня грає у відомому харківському гурті “Rohata Zhaba”, і для нього ж створює художнє оформлення. Середня донька Оксана закінчила художнє училище, а молодша Софія вчиться і також малює.
На фронті Антон нічого не створював. Катерина поділяла його почуття: повномасштабна війна, за її словами, перекрила канал творчості. Коли їй все-таки треба було щось доробити, це було через силу.
“Творчість — це все ж таки про прекрасне. Для нас було важливо, що саме ми емоційно вкладаємо у це. Не було бажання, щоб виходило на світ та залишалося у житті те, що ми тоді мали всередині”, — згадує жінка.
Антон же мріяв про час, коли зможе повернутися до творчості. Тому, зідзвонюючись із дружиною, він до найменших дрібниць обговорював мрії та плани на творчість. У них був план не на одне життя: найбільше мріяли про мандри й про будиночок у центрі Харкова, де б відкрили кав’ярню і виставкову залу історичних мініатюр.
“Думали, сядемо в автівку, завантажимо весь матеріал і зробимо великий тур по нашій країні та світу. Потім ще раз”, – з посмішкою згадує Дербілова.
Після загибелі коханого чоловіка життя Катерини стало на паузу. Втім, жінка запевняє:
“Далі буде. У нас є один незакінчений набір мініатюр, розпочатий Антоном, і я повинна дати йому життя”.
На Алеї Слави Катерина показує ще одну могилу. Тут поховали Антонового друга Дмитра Єгоренкова, з яким він разом грав у харківському гурті “Alcohol Ukulele”. У музиканта на фронті не витримало здоров’я.