Текст: Софія Челяк; Фото: Юрко Дячишин
У Львові фактично закінчився процес деколонізації: майже усі об’єкти у місті були декомунізовані до 2022 року, а після того було перейменовано понад 50 вулиць і демонтовано об’єкти, які містили радянську символіку. Основна хвиля декомунізації у місті відбулася ще на початку 90-их років минулого століття. Відтоді виросло покоління, яке виховане в іншій традиції, але цілком може досліджувати радянський спадок у музеях, і його зовсім не хвилює, що вулиця Миру була перейменована у вулицю Степана Бандери.
Frontliner розповідає як відбувався процес деколонізації, для чого музеєфікувати радянські пам’ятники та чи становить загрозу відмова від “нашої спільної історії”?
Деколонізація після 2022 року у Львові була доволі нудною: містяни не протестували проти перейменування, як було це в 1990-их. Іван Сварник, в той час член комісії з перейменування вулиць зазначав, що понад тридцять років тому через протести проросійських місцевих жителів не вдалося перейменувати частину вулиць, що були названі на честь російських діячів. Але з початком повномасштабного вторгнення такі дискусії не підіймалися.
Над перейменуванням працювала Львівська топонімічна комісія, до складу якої входили історики, культурологи, літературознавці. В роботі дотримувалися гендерного балансу серед запропонованих імен, щоб посилити видимість жінок. Крім того, члени комісії вирізняли діячів не лише національного масштабу, але і важливі постаті для міської історії: композитора Богдана Веселовського, поета Грицька Чубая, освітянки Марії Білецької, художниці та дисидентки Стефанії Шабатури, прикордонника, героя України Ігоря Дашка, письменника та військовослужбовця ЗСУ Юрія Руфа, письменника-фантаста Станіслава Лема, культурного менеджера Маркіяна Іващишина, з іншого боку, на честь національних діячів та діячок: письменниці, фотографки Софії Яблонської, актора Богдана Ступки, мецената Богдана Гаврилишина, на честь діячок Союзу Українок, художниці Марії Приймаченко.
У Львові залишили один топонім, що міг би виглядати колоніальним – вулицю Андрія Сахарова. Її вирішили не перейменовувати після звернення дисидентів та політичних в’язнів радянського союзу до мера Івано-Франківська у квітні 2022-го з проханням залишити де вулицю Сахарова.
Загалом в межах деколонізації було перейменовано 53 вулиці, та демонтовано 9 монументальних об’єктів, що були передані на баланс музею “Територія Терору”. Очікується демонтаж ще двох мозаїк: одна зі стін Львівського винзаводу на Погулянці, а також мозаїку з проспекту Чорновола.
Нині обговорюється ідея нового музею, куди згодом передадуть деколонізовані об’єкти, що зараз зберігаються в музеї, каже директорка “Музею Територія Терору” Ольга Гончар.
“Ми вважаємо, що важливо зберігати пам’ятники як свідків терору, – говорить Ольга Гончар, – щоб потім було предметно на чому показати, як діє пропаганда, що це був за час, як тоталітарна машина перетворювала людей та їхні біографії на пам’ятник. І зокрема вважаємо, що ця колекція є вакцинацією від тоталітаризму. Тому що коли ми бачимо, що це таке, ми повідомлені та захищені”, – зазначає Гончар.
Декомунізація 2014-2022
Після хвилі перейменувань 1990-их станом на 2014 рік у Львові було лише декілька вулиць, що підлягали декомунізації. Але розпочався демонтаж радянських монументів. Об’єкти, що мали мистецьке значення були передані в експозицію “Музею Територія Терору” – муніципальної інституції, завдання якої дослідити, осмислити та презентувати трагічні сторінки історії середини ХХ ст. у контексті викликів сучасності. Музей є прикладом меморіалізації суперечливої спадщини, яка лишилися після Другої світової війни та розпаду Радянського Союзу.
Зараз у музеї – 68 артефактів, 59 з них було передано для постійного чи тимчасового зберігання в період 2016-2021 років, 9 об’єктів було передано в музей під час третьої хвилі деколонізації у 2023 році. Як каже Ольга Гончар, більшість об’єктів з колекції було демонтовано після 2014 року, лише один пам’ятник Василю Пересаді був віднайдений на території ЖЕКу, з якого забирали пам’ятник Юрію Великановичу авторства Теодозії Бридж, львівської скульпторки-авангардистки.
“Перші монументи в музей почали приїжджати з 2017 року, а до 2023-го всі основні маркери радянської влади, місті Львові були демонтовані і переміщені в музей. Тобто в нас є все що стосується тоталітарних режимів радянської влади: Монумент слави, ансамбль Холму слави, космонавти. Об’єкти потрапляли до нас за декількома критеріями: найперше, це закон про декомунізацію, а також на демонтаж впливала аварійність об’єктів та перехід до приватної власності. Скажімо, після переходу в приватну власність заводу “Кінескоп”, до нас звернулися активісти, які боролися за збереження мозаїки – так вона потрапила у наш фонд”, – зауважує директорка “Території Терору”.
Однією з наймасштабніших пам’яток радянського монументального мистецтва в колекції музею, є металеві фрагменти Монумент бойової слави радянських збройних сил. Центр ансамблю становила скульптурна група, що складалася з алегоричних фігур радянського воїна і «Батьківщини-матері». «Батьківщина-мати» приймає присягу вірності воїна і символічно благословляє його меч. Ольга Гончар вважає: дуже важливо, що в момент, коли ці монументи потрапляють в музей, вони вже не стоять на постаментах. Натомість вони на одному рівні з відвідувачами, і свідчать про те, яка влада їх поставила, до чого, хто зображений, яка історія цих людей. З іншого боку, вони оповідають сучасні незвичайні історії демонтажу.
Декомунізація 90-их
14 вересня 1990 року сесія Львівської міської ради видала ухвалу про знесення пам’ятника Леніну. У ній йшлося:
“Констатуючи повний крах теорії ленінізму, застосування якої в практиці державного будівництва привело до знищення мільйонів невинних людей, зокрема і на Західній Україні, враховуючи невідповідність стильового виконання та розміщення пам’ятника Леніну архітектурному ансамблю площі перед театром Опери та Балету імені Івана Франка і, опираючись на волю переважної частини виборців, які вимагають усунення пам’ятника Леніну, з центральної частини міста в особистих зверненнях і листах, колективних вимогах і ухвалах трудових колективів..”.
Попри те, що це не було перше знесення пам’ятника Леніну на території України, знаковою ця подія не стала саме тому, що це було перше офіційне знесення на території України. З іншого боку, якщо аналізувати текст ухвали, тозрозуміло, що демонтаж відбувся через тиск громадянського суспільства. За матеріалами львовознавця Петра Радковця, близько 50 тисяч львів’ян прийшли подивитися на демонтаж пам’ятника.
Історик, релігієзнавець в’язень радянських концтаборів Мирослав Маринович згадує:
“В пам’яті зафіксувалася картина, як я стою в масі людей і спостерігаю. В натовпі люди голосно кричали від задоволення. У мене страху тоді не було, і думаю, що в тих, хто кричав, навіть якщо і був страх, то вони його притлумили”.
Пам’ятник Леніну було споруджено на постаменті пам’ятника Гітлеру, і під час демонтажу в постаменті були знайдені надгробні плити-мацеви з єврейських могил. Доля цих могильних плит невідома. Згідно з постановою міської ради, для пам’ятника Леніну повинні були знайти нове місце, але після настання Незалежності, за словами Петра Радковця, “бронзову фігуру пізніше розплавили і використали для спорудження у Львові пам’ятника Жертвам комуністичних злочинів”, що був встановлений на площі Шашкевича біля колишньої «Тюрми на Лонцького» на місці декомунізованого пам’ятника радянському письменнику Юрію Миколайчуку.
За перші три роки декомунізації, у Львові було перейменовано близько 550 вулиць, відбувався процес демонтажу радянської символіки та перейменування підприємств. За словами заступниці начальника управління культури Львівської міськради Оксани Стельмах, процес тоді відбувався набагато швидше, адже об’єкти перейменувань чи демонтажу на ще не були в приватній власності, а перереєстрація загалом відбувалася по всій країні. За спогадами члена комісії з перейменування вулиць у 1990-их Івана Сварника, найдовше ухвалювалося рішення з перейменування вулиці Миру на вулицю Степана Бандери.
“Коли надійшла перша пропозиція, то В’ячеслав Чорновіл сказав, що це питання ще не на часі й «Київ нас не зрозуміє». Тож вулиця Степана Бандери з’явилася лише через два роки”, – каже Сварник.
Коли росіяни вдруге окупували Галичину, то разом з новою хвилею репресій у 1946 році перейменували близько 500 вулиць. Водночас з тисячами арештів відбувалися вшанування Пушкіна, який, до речі, пропагував шовінізм і геноцидну імперську політику, хоч у його часи таких визначень не було.
Постійне візуальне перебування в просторі з іменами імперців послаблює резистентність та впливає на їхню впізнаваність. Через десятки років виростуть покоління, які стверджуватимуть, що це “наша історія” так само як і молоді люди, які не можуть уявити, що вулиці Личаківська, Клепарівська, Замарстинівська, Городоцька, Любінська, Катедральна, Руська, Староєврейська під час радянської окупації називалися по-іншому. Тим часом стало чітко зрозуміло, що там, де є вулиця Леніна чи Лермонтова або вже стоять російські танки, або планують туди вдертися..