Текст: Ольга Куршевська; Фото: Данило Дубчак
Під мінометними та артилерійськими обстрілами їздити на роботу та повертатися додому доводиться співробітникам одного з найбільших у Європі підприємств з виробництва безшовних труб, розташованого у Нікополі. Через війну робочий день став важчим – зміни довелося подовжити. Втім, більшість працівників заводу тримаються своїх місць і не мають наміру залишати рідне місто.
Лінія фронту проходить лише у 5 кілометрах від Нікополя, Дніпропетровської області. Тому прильоти мін та снарядів стали буденною реальністю. Але місто не просто живе, а й продовжує працювати, підтримуючи економіку України. Звісно, це було б неможливим без людей, які попри всі обставини не хочуть ставати переселенцями.
Не виїжджати з Нікополя, 57-річна Раїса Ванічкіна вирішила, бо не хотіла залишати завод, на якому працює шліфувальницею вже 9 років.
«Фізично стало набагато важче, доводиться 12 годин проводити на ногах. Ніч можемо не спати через обстріли, а зранку все одно потрібно йти на роботу. Важко, але діватись нікуди, все одно працювати треба, як би там не було. Завод залишити не можу, це все життя тут пройшло. Кинути все і уїхати не хочеться. Перерва всього півгодини, важко працювати у нічні зміни з 19 до 7 ранку. Сил немає, нерви на межі. Скоріше б вже хотілось перемоги», – розповідає жінка.
Заради зменшення кількості переміщень співробітників керівництво компанії вирішило збільшити тривалість робочих змін на заводі з 8 годин до 12. Адже бували випадки, коли транспорт під час розвозки персоналу потрапляв під обстріли. Одного разу в автобусі вибухом вибило вікна. На щастя, люди не постраждали. Тож довелося обирати між безпекою працівників та додатковим навантаженням.
Втім, уламки мін та снарядів неодноразово прилітали на саму територію підприємства «Centravis». У деяких приміщеннях вибило вікна, пошкодило дахи і стіни. Був випадок, коли на території підприємства через приліт поранило охоронця. Тому у виробничих цехах є велике укриття, але мінометний обстріл іноді відбувається швидше, ніж вмикається сигнал тривоги. Через це на заводі обладнали мішками з піском додаткові індивідуальні укриття поруч з робочими місцями.
Підприємство під час війни залишається для багатьох працівників символом стабільності. Поки завод працює, у них є робота та надії на завтрашній день. Нині тут задіяні понад 1200 співробітників, але завод все ж відчуває брак кадрів: близько 130 працівників виїхали з міста, відкритого ворожим обстрілам, ще 136 робочих стали до лав Збройних сил України. Де це можливо, чоловіків, які пішли воювати, замінили жінки. Але таким чином вдалося закрити не всі ділянки виробничого процесу.
“Тут мій дім, а дома завжди краще”
На початку повномасштабного вторгнення 35-річна Марина Лісовська разом із 9-річною дитиною виїхала до Польщі. Але вже через місяць жінка повернулася в місто і до своєї роботи фабрикатора, якій віддала 9 років.
«Пробули в Польщі трошечки і вернулися. Тут родина, тут робота. Чоловік служить, дитина у мене. Тут мій дім, а дома завжди краще. Прийняла для себе рішення, що буду тут до кінця”, — каже Марина.
Серед молоді також є ті, хто не хочуть залишати рідне місто і бачать своє майбутнє саме у Нікополі. Так, 20-річний Климентій Рац працює на заводі лише 2 місяці. Він каже, що робота подобається і навіть 12-годинні зміни тому не перепона.
«Я тут народився, виріс і планую тут працювати. Нікуди не виїжджав і не збираюся, буду залишатися до останнього. Мені не страшно. Коли починається обстріл, у нас є правила безпеки – ми одразу йдемо в укриття», — розповідає хлопець.
Звісно, не всі можуть зберігати такий спокій. Якщо обстріли посиляться, все ж доведеться виїжджати з міста, вважає машиністка крану 38-річна Ірина Науменко. Вона на підприємстві вже 10-й рік. На «Centravis» працює і її чоловік, а раніше заводу віддали роки життя її батьки. Тому залишати рідний дім у Нікополі жінка не має жодного бажання, до цього можуть змусити лише крайні обставини, зауважує вона.
«На роботу страшно добиратися, як обстріли — дрони літають, а особливо там, де я їду на роботу, там дуже багато і дронів, і арта дістає. Район такий, що постійно обстрілюють. Я потрапляла під обстріл. Страшно, коли десь поблизу прилітає, ми ідемо в бомбосховище і там сидимо, поки не дадуть відбій. Так і працюємо. Якщо постійно стріляють, десь годину-дві можемо сидіть. Можуть стрельнути, через 20 хвилин дадуть відбій і йдемо працювати», – каже Ірина.
Тим часом деякі співробітники заводу переїхали до Ужгорода та стали працювати на заводі «Centravis», що там розгорнули після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Саме завдяки кваліфікованим робітникам з Нікополя, за інформацією від керівництва компанії, вдалося налагодити виробничий процес на Закарпатті, адже місцеві жителі не особливо охоче йшли працювати на завод.
Підприємство «Centravis» у Нікополі з початку повномасштабного вторгнення пережило численні артилерійські обстріли, відключення електроенергії, повну зупинку виробництва на початку війни. Та найбільшим викликом став підрив росіянами Каховської ГЕС. Ця катастрофа повністю зупинила постачання води для виробництва. Завод повноцінно запрацював лише через два місяці, коли нарешті вдалося збудувати нову систему водопостачання.
Зараз перед компанією, як і перед багатьма іншими українськими підприємствами, стоїть низка викликів: загострення ситуації на лінії фронту, посилення обстрілів та подальша мобілізація працівників. Але, попри всі складнощі, завод з виробництва безшовних труб продовжує працювати, поставляючи свою продукцію у 70 країн світу.