Від моменту, коли через вибух дворічна донька зникає під завалом і думається про найгірше, до першого крику «Мама!», минає ціла вічність. Хоча по факту, всього кілька хвилин.
Ті, хто вижив після удару по Драмтеатру і тижнів у блокаді в Маріуполі, будуть відновлюватися ще довго. Хоча на перший погляд, зараз у них все гаразд. Діти гасають по кімнатах тимчасового прихистку у Львові, хтось грає в комп’ютерні ігри, хтось складає пазли. «О, а сфоткай Богдана!.. А сфоткай Настю! А покажи, що вийшло!» – на людину з камерою вони реагують цілком безпосередньо. Дорослі організовують побут та спілкуються з журналістами. На розкладній сушці висить випраний одяг, у паперових стаканчиках стигне кава. Тут також трапляються сирени, але принаймні немає вибухів. Поруч волонтери, готові надати будь-яку допомогу. Люди посміхаються.
«Були могили на клумбах, тіла у дворах»
Дмитро і Вікторія тут уже майже тиждень із старшим сином Артемом і молодшою Настею. Коли почалося вторгнення, Дмитро був у Польщі на заробітках. Він перетнув кордон 22 лютого. 16 березня, коли стався авіаудар по Драмтеатру, чоловік був на нічній зміні і не знав, що сталося. Тим паче не знав, що там ховалася його дружина з дітьми.
«Я приїхав у Маріуполь, – згадує він. – Дістався я туди з допомогою волонтерів із Запоріжжя. Місто, з якого я виїжджав, зовсім іншим було. Це був жах. 80% міста було знищено. До театру я не дістався, тому що мої рідні на той момент були у зовсім іншому сховищі. Вони звідти вибралися після вибуху».
Волонтери висадили його біля ТРЦ «Порт-Сіті» і поїхали по своїх справах, домовившись про зустріч. Дмитро мав дві години на пошук і евакуацію родини. Він розповідає:
«Було небезпечно, в місті тривали обстріли. І от той сховок, де знаходилися мої рідні, у ста метрах від того сховку стріляли. Було дуже страшно, але все одно я йшов за ними, і їх там не знайшов. Я йшов пішки від Новоселівки. У дворах будинків багатоповерхівки були трупи. Були могили на клумбах, біля будинків».
Зв’язку з дружиною не було з 2 березня. Місто було повністю знеструмлене. Координуватися доводилось через подругу дружини, чоловік якої служить у війську і володіє оперативною ситуацією. Подрузі вдавалося пересуватися містом і зрідка ловити зв’язок. Через неї та її чоловіка Дмитро дізнавався, де знаходиться його сім’я.
Віка з дітьми дісталися театру 5 березня. Вони очікували, що звідти буде проводитися евакуація. Однак її скасували, і люди лишилися.
На момент вибуху доньку накрило камінням. «От цей момент – я не можу це передати…» – говорить чоловік.
Під час розмови донька і син по черзі підбігають до батька. Настя вилізає до нього на руки.
«Зараз трохи відійшли, – говорить він про стан дітей. – Синові легше пояснити, що відбулося, що це війна. Ну а донька, вона вночі погано спить. Зараз набагато краще, ніж було у перші дні. Їй два роки, їй не пояснити, психолог з нею не попрацює… Але коли вона бачить, що ми всі разом, вона набагато краще спати стала в порівнянні з тим, що було в перший день».
У Львові у дівчинки виявили пневмонію, підхоплену у холодному сховищі. Обстеження і ліки забезпечили медики Червоного Хреста.
«Я розуміла, що можливо доньки вже немає»
Віка розламує шоколадку і пропонує дітям – своїм і всім іншим. Ті не відмовляються. Маленька Настя теж не пасе задніх, і рясно вимащує в шоколаді лице і долоні.
«Коли це все відбулося, ми були на другому поверсі Драмтеатру, у своїй кімнаті, – розповідає жінка. – На момент вибуху з нами був ще один хлопчик, чужий. І відбувся вибух. Хлопчики почали кричати – я їх чула. Була дуже погана видимість, неможливо було дихати, але ти розумієш, що потрібно знайти дітей. І перша думка про те, що не чутно було маленьку дитину, дівчинку не було чутно, і я розуміла, що можливо, її вже немає. Це було дуже страшно. І коли я вже за декілька хвилин почула «Мамочка!..», я зрозуміла, що вона жива, і почала її на слух її знаходити, де, в якій стороні вона має бути. І розкопала її».
Вікторія вважає, що їм пощастило, вони були у відносно безпечному місці, дарма, що на другому поверсі. У кімнаті, де вони перебували, нікого, окрім Насті, не зачепило, ніхто не був поранений чи сильно травмований.
«Безпечніше було бути в окремій кімнаті, – говорить вона. – Просто на першому поверсі їх немає. Були тільки на другому поверсі от гримерні і прожекторна студія звукозапису. Підвалів було два. Той, який з торцевої сторони, той, котрий під сценою… напевно, ті, які були під сценою, навряд вижили. Тому що сцену пробило. А ті, хто був з іншої частини, вони – я коли пробігала, бачила, що підвал був абсолютно цілим. Тобто там люди сто відсотків вижили».
Вона згадує – лік часу у підвалах втратили, тому не може пригадати, якого числа все відбувалося.
«Я коли дістала дівчинку з-під завалів, я її посадила на руки, і взяла обох хлопчиків за руки, і ми бігли по сходах донизу, – розповідає жінка. – Ми розуміли, що рятувальників не буде. Туди нікого не пускали – ані пожежників, ані МНС, це було просто небезпечно. Хлопчика того мабуть неусвідомлено врятувала… Його батьки були на самій сцені, куди прилетів снаряд, а хлопчик просто постукав до нас у кімнату, і мабуть його це врятувало. Що з хлопчиком далі – я не знаю. Я не знаю, чи його батьки живі… Коли йшла, віддала його охороні, я не могла його забрати. Я уявляю себе на місці його мами, не знаючи, де її дитина – та вона буде бігати по будівлі, шукати, розкопувати завали!.. Тому я прийняла рішення – залишила охороні».
По тому жінка з дітьми і з подругами взяли дітей, речі і побігли до іншого району, де жила мама подруги.
«Так, мабуть, це схоже на пекло було від самого початку, коли ти розумієш, що тобі немає чого дати дітям їсти, вони кричать, – говорить Вікторія. – Вони сплять на підлозі, їм дуже холодно. Темно, нерозуміння дітей, що взагалі відбувається – напевно це все відтоді почалося, і просто все накопичувалося, накопичувалося, і дійшло до того, що діти розуміли, що якщо якісь вибухи є, вони мають ховатися. Те, що ми вижили, це мабуть Божий промисел, диво. Або не диво, а задумка Бога, тому що ми не повинні були опинитися на другому поверсі, жити там. Я могла не вмовити свою дитину піднятися на другий поверх зі мною, як це багато разів було – я його спокійно залишала на першому поверсі. І мабуть те, що хлопчик, який до нас прийшов, він опинився з нами, значить, треба було Богові так, аби він також вижив, а не був зі своїми батьками».
Першу підтримку і допомогу родина отримала від волонтерів уже в Запоріжжі. Ліки, теплий і чистий одяг, адже після життя у підвалі усі речі були брудними.
У Львові родина планує трохи перепочити, владнати питання з документами і трохи розвіятися: «Плануємо сходити в зоопарк – нам сказали, тут неподалік є невеликий зоопарк, плануємо дітей відвести», – говорить Дмитро. Згодом він хоче вивезти родину до Польщі, адже там є робота і друзі, котрі готові допомогти.
Щоб, коли стане безпечно, повернутися до рідного міста і відновлювати його разом із усіма: «Ми все таки сподіваємося, що армія України поверне Маріуполь під свій контроль, ми плануємо туди повернутися, особливо коли Україна буде усе відновлювати. Сподіваюся, Євросоюз нам допоможе. Ми також будемо допомагати відновлювати. Ми хочемо жити в Україні, ми любимо цю країну, цю культуру!»
Давнє місто на Азовському узбережжі тільки-но встигло загоїти рани після обстрілів 2015, набувши образу сучасного і привабливого для туристів. За попередніми підрахунками станом на 27 березня у Маріуполі загинуло близько 5000 людей, серед них 210 дітей. За оцінками влади, у місті досі перебуває близько 160000 цивільних мешканців. На відновлення міста знадобиться щонайменше 10 мільярдів доларів.
Олена Максименко, Львів, квітень 2022 року