“Я не втрачав свідомість, я так хотів!.. – згадує Вадим, боєць 14-ої ОМБР ім. князя Романа Великого фатальний бій на Луганщині. – Такі болі сильні! Обезболу не було. Через 2 часа вкололи перший обезбол, у мене такі фантомні болі потім були…”
“Я практично “крякнув”, легеня була покоцана, я вже все… Дихать толком не можу… попрощався з життям, думав, аби тільки побачити сім’ю, Господи, дай іще раз на дружину подивитися, і на доньку”, – ділиться Руслан Тищенко, командир інженерно-саперного взводу 5 Слобожанської ОБр НГУ.
Вадим втретє після втрати ноги проїхався верхи. Руслан – вперше. Ми спілкуємося після тренування на стайні у Львівській області, де тримають коней-терапевтів. Коні допомагають швидше відновитися після тяжких поранень. Donbas Frontliner завітав до ГО “Федерація ветеранського та адаптивного кiнного спорту України”, поспілкувався з військовими, котрі проходять реабілітацію, з іпотерапевтами і звісно ж, з кіньми.
Перші кроки
Руслан сідає на коня без протеза. З зусиллями, на милицях забирається на спеціальні сходинки. “Ну, далі землі не впаду!” – жартує він, підтягується на руках і вмощується в сідлі. Кобила Болівія, скорочено – Булка, терпляче стоїть без жодного руху. На її подругу Раду вилізає Вадим. Він із протезом і вже не вперше, тож процес проходить дещо легше. Коні рушають повільним кроком. Хлопці керують самі, іпотерапевти ідуть поруч лише для підстраховки.
“Не пускай її на траву! – застерігають вони, коли Рада намагається звернути з дороги до соковитої зелені. – У неї одне на умі – поїсти! Потім не змусиш іти далі!”
Усі горбики і ямки кобили долають максимально делікатно. Ніби усвідомлюючи тимчасову вразливість сильних чоловіків, яких везуть на собі. Вершників супроводжують їхні рідні та волонтери. Дійшовши “оно до тої сосни”, процесія розвертається, і так само неквапно рушає назад. Кілька пар рук страхують наїзників, коли вони злізають із коней, однак ті дають собі раду. По завершенні їм дають заповнити анкети щодо вражень і самопочуття – це важливо для розуміння динаміки. Конячок частують скибками яблук, дають перепочити перед наступним заїздом.
“Давав присягу. Для мене це не пусті слова”
“А мені 25 років. Насолоджувався життям! – відповідає Вадим на питання, чим займався до того, як піти на війну. Ми ідемо з пекучого сонця всередину стайні, де можна заварити кави. – Дівчата, робота… був підприємцем часним, люди працювали на мене. Демонтаж заводу проводили. Вже назбирав собі на будинок, думав в тому році купляти будинок, а тут…”
Він жив на лівому березі Херсонщини, яка зараз тимчасово окупована. Шлях на фронт був тривалий: доводилося вибиратися через Крим, Росію, Естонію, Латвію, Литву, Польщу.
“4 з половиною тищі кілометрів, – говорить він. – В планах було пару тижнів відпочити, тому що я знав, що їду на війну, і уже типу можна назад і не повернутися. В Берліні погуляв тиждень, в Польщі трошки погуляв, і приїхав. Мав іти в Національну гвардію, тому що я служив в Нацгвардії, а воєнкомат сказав: болта тєбє, нам надо в ЗСУ… я уїжджав без воєнного квитка, інакше би не випустили, і прийшов стати на військовий облік, щоб на мене прислали відношення, і типу забрали в Національну гвардію…”
Однак ще перш ніж виїхати, він встиг “подвіжувати”. Виходив на мітинги проти окупації, де людей розганяли гумовими кулями, газом і світлошумовими гранатами. Згодом “гайки” почали закручувати міцніше. Людей заганяли в такі умови, що без паспорта РФ вони не мали жодних можливостей до існування: ані гуманітарної допомоги, ані зарплат чи пенсій.
“Привозять свою гуманітарку, знімають, що немає їсти, ну там пів року в окупації, нічого не працює… і вони знімають – “вони нас так люблять!” – розповідає Вадим. – Не пускають ні одну українську гуманітарну допомогу. Обстрелюють Нову Каховку, і кажуть, що це тіпа Україна. А по направленню видно, що це не через Дніпро. Зараз наші на одной стороні Дніпра, і ті на другій. Багато людей страждає, дуже багатьох вивозять, і дітей повивозили в Крим, якоби в санаторії, потім казали батькам – приїжджайте, забирайте. Вони приїжджали, і вже не випускали. Зараз я знаю, що вони дають на кожну людину, щоб заселяти Росію, півтора мільйони рублєй, щоб вони купували там будинки і жили. Тіпа як переселення. Жива робоча сила – прав нема, нічо нема… щось не так сказав – забрали на подвали, питають і током, і вбивають, і все що хочеш там роблять”.
Проукраїнських активістів у місті тримають у підвалах приміщення поліції.
Військовий говорить: “Давав присягу, для мене це не пусті слова. Багато хто переметнувся на російську сторону. Була ситуація, дитину збила машина. Другий місяць окупації, приїжджає російська тіпа міліція, поліція – хто там у них. І виходить – один із них мій однокласник, а другий – з ким я принімал присягу, служив в Національній гвардії України. Це в перші тижні вони перевзулись, однокласник і сослуживєц… Всьо, флаг Росії, уже людей щімят, показують, хто був в АТО – всіх порозстрілювали – прям в будинки заходили групи… геноцид”.
Друг Вадима на підвал потрапляв двічі – за обісцяний ворожий блокпост. Розповідав – кожен день виводили в коридор, забивали бітами. Після цього люди лежали по годині-дві. “Туалет” – одне на всіх відро. Спали по черзі через брак місця.
“2 кабеля в розетку, і в жопу засунули, включали отак от! – переповідає військовий. – Ну, це його питали так 2 рази. 30 днів держали в подвалах, били, питали. І потім іще заставляли тіпа на реформи ходити. Якщо не підеш, то буде жопа на подвалах…”
Людям в окупації погрожують. Залякують, що коли повернуться українці, з них жорстко “спитають” за “співпрацю” з окупантами.
По поверненні в Україну Вадим пройшов навчання і поїхав на Харківський напрям.
“Коли ногу відрізали, думав, ніколи не сяду верхи”
“Ага, кава!” – радіє Руслан, заходячи в стайню. Готує трунок і собі.
Вадим розповідає, як заходив у звільнені населені пункти Слобожанщини. Руслан і собі ділиться спогадами: “Ми село коли освобождали, заходиш, і люди тебе обіймають, цілують… у самого аж сльози виступають!.. І ти що є їсти, сухпай – просто отдаєш тупо… воєнному можна не жрать!”
“Вона тобі і яічєк, і порошков… – зворушено згадує Вадим. – Нате, хлопці, поїжте!”
Руслан згадує, як в Чугуєві не розірвався снаряд “Граду”. Він із побратимом підійшов глянути, чи можна його знешкодити. Але це було неможливо: “Давай за ріг зайдемо!” – сказав він тоді. – Зайшли – яяяяк луснуло!.. А воно у дворах, 5-поверхівки. Ну, ніхріна ж не чуємо, вдвох білі в цій хріні. Я кажу: “Слав, тікати треба!.. Зараз місцеві нас уб’ють!..” А люди – хліб виносять, воду… миють нам морди! “Спасибі!..” Та я кажу: “За що спасибі?! За те, що не вийшло, жахнуло?!” На щастя, тоді ніхто не постраждав.
Трапляється й прикрий досвід взаємодії з населенням. Руслан згадує, як вогонь по них корегував місцевий, що засів на горищі. Або як “небайдужі” селяни закопали окопи, які підготували для себе нацгвадрійці.
“А нащо?” – не розуміє Вадим.
“Хороше питання, – відказує Руслан. – Давай я тобі це саме питання поставлю. Там (де були окопи) села немає! Закопали, розумієш? Ми зайшли вночі, звідти хотіли просто під ранок трохи далі вилізти і наставити мін”.
Руслан втратив ногу 8 червня, при установці інженерно-загороджувальних споруд. Потрапив під танковий вогонь. Він служив все життя, і якби не війна, то 10 лютого цього року мав би вийти на пенсію. На війні з 2014 року.
“Ми не панки, ми не урки, ми придурки із “бандурки”! – цитує він зі сміхом. “Бандурка” – народна назва Харківського національного університету внутрішніх справ. – В міліції 5 з половиною, потім ВВ, потім стала Нацгвардія. Юристом став, ну, жодного дня за спеціальністю не працював”.
Кінним спортом ніколи в житті не займався, однак у дитинстві пас коней.
“Коли ногу відрізали, я вирішив, що вже ніколи не сяду (верхи), – признається він. – І оце от перший раз, і було дуже цікаво!.. Вийде чи не вийде. У мене взагалі нема ноги. І пів жопи нема теж. А ця нога поламана… я не знав, зможу, не зможу… Страшно було. Ну не страшно, не було впевненості”.
Запевняє, що буде приїздити ще, адже коні точно кращі за людей.
“Сидиш під обстрілами, не думаєш, що останешся живий”
Руслан переконаний, що зі з його травмою служби його спишуть. Друзі пропонують викладати саперну та мінно-вибухову справу у Академії Нацгвардії. Однак він поки не може себе переламати:
“Ну як можна викладати вибухову справу без ноги?! Це кожному курсанту треба пояснювати, що я не підірвався на міні?! Готуєш сапера, і викладач без ноги?! Я не можу так!.. Я ніколи на жодній міні би не підірвався!” Його перериває гучне іржання коня.
Волонтерки переконують, що треба дати собі час на роздуми. Адже фахівець такого рівня міг би дати потужну підготовку новобранцям.
“Моя група – вся кваліфікована, у жодному не сумніваюся, – веде далі він. – У мене шикарні детектори були”.
“Ну от дивись, я на міні підірвався, хоч я знаю нормально про міни все, – говорить Вадим. – Виходимо вночі, під обстрілами, 50 метрів від позиції, отака от дорога просто… Ідемо там, 2 колони, швидким кроком, і всьо… дерево лежить. Я отак от … ну нічо не видно, не те що… Типу повертаюся в сторону – фуууух – всьо розлетілося! Просто асфальт, траса іде! Дерево – збите упало. Я просто так повернувся, і нас одразу 3 людини…”
“Отак, – показує він. – Я носком наступив, отак одорвало”.
Хлопці наперебій діляться спогадами. Визнають, що в певний момент страху не лишається зовсім.
“Та, сидиш під обстрілами, не думаєш, що ти останешся живий, і уже просто сидиш там, куриш, п’єш чайочок, і знаєш, що воно падає 20, 30, 50 метрів…” – згадує Вадим.
Обоє визнають, що під час затяжних обстрілів бажано мати запас води. В таких випадках хочеться пити.
“Мені як ногу відірвало, одразу оце кровіщща, все… – говорить Вадим. – Я так ніколи в житті не потів. З мене вода аж лилась з потом! І води отак води півтораху – ковть-ковть-ковть!”
“Мене як в швидкій везли – парамедики – я їх називаю “щурі”, – згадує в свою чергу Руслан. – “Познімай наколінники, вони йому більше не знадобляться”.
Коли Вадимові відірвало ногу, він уже вертався до “мотолиги”, якою мали би повернутися до місця відпочинку. Попереду майоріли душ, вечеря і перепочинок.
“Мене з-під Луганська везли в Харків – не дуже далеко… – згадує він. – В пів на шосту – ногу мені відірвало, а в пів на першу чи пів на другу я на операційний стіл ліг. (довго мовчить – ред.). Я собі декілька турнікетів намотав, поступово, думаю, щоб не так ногу відрізали – перший аж сюди, потім іще один сюди, думаю, якщо вже буде довге врем’я, один стягну сюда… І один више коліна … а потом якось я згорнув до кучі, замотав, перебинтував…”
Це все під щільним обстрілом “Градами”, тож допомогти міг тільки собі сам. Усі побратими горнулися до землі, усі були поранені.
“Я ж тоже з поля виповзав… і доповз до паркану того… Чую: “Сапер, сапер!.. Живий!” – згадує Руслан. – “Та ідіть ви н**уй, чого ви волаєте?!” Обстріл, звісно. Ну правда потім хлопці витягли. Сам собі (перев’язав ногу)! Завжди у кожного сапера 4 турнікети!”
“Обмежено-придатний”
Вадим хвалиться протезом, на якому навіть набитий шеврон. Це учбовий, він 2 тижні як вчиться на ньому ходити. Вже випробував його в горах та на риболовлі. Зараз хлопці перебувають у реабілітаційному центрі тут, на Львівщині. Руслан згадує – нещодавно місцеві категорично відмовилися з них брати гроші: “В чани з Дімоном залізли, напарилися, вранці взагалі – голова не моя! А я іще зайшов, вода прохолодна – дві таких колоди хороших підсунув… Ага… ледь бульйон сам із себе не зварив! В гори заїхали, чани – скільки? “А, ви військові – не візьмемо з вас грошей!” “500 гривень хоч візьміть!” “Нєєє! Купайтеся, скільки треба…” Напевно з 8 вечора до 1 ночі плюхкались.”
“Прекрасно! – коментує Вадим заняття з кіньми. – Розслабляєшся, відпочиваєш. Ну перший раз – як щось нове, я не їздив до війни. Я завжди мріяв поїздити. В дитинстві на бику катався. І то, вони такі буйні… а тут класно, тут можна гуляти. Я більше люблю мотоцикли, ніж машини, ну але на коні краще навіть, чим на мотоциклі. Це було третє заняття. Перше я по іподрому так виїхав трошки. Потім вчився друге заняття уже керуванню – ходив по кругу, ну сам уже. “Восьмьорочки”, направо, наліво… щоб зрозуміти принцип дії, як керувати конем, як рушати, як тормозити, як злазити… Треба познайомитись з твариною спочатку, щоб якась у тебе довіра була, і в неї до тебе, щоб не боявся. Вони такі няшні – погладив, почухав, яблуками покормив, задобрив і все!”
Вдома залюбки завів би собі коняку. Однак по-перше це дорого, по-друге навіть попри ампутацію він лишатиметься в армії:
“У мене написано в ВЛК “тяжке поранення”, ну при цьому я пригоден до військової служби. Я обмежено-придатний, буду служити”.
Поки ми спілкуємося, Рада і Болівія возять інших військових. Більшість мають ампутацію ноги, один втратив руку. У якості “бонусу” катають дружин і сина одного з вояк. Спільними зусиллями витягають на вулицю два столики. Миттю з’являються канапки, закрутки, солодощі, чай у термосі та окріп для кави. Перекус за дружніми розмовами і жартами. Один із військових нарікає, що хотів би продовжувати заняття, однак мусить повертатися на Чернігівщину. Йому радять тамтешніх конярів, із котрими можна буде займатися далі.
“Фактично кінь стає твоїми ногами”
“Ця ідея насправді не нова. Вона виникла майже 100 років тому. Наскільки я знаю, ще практика була після Першої Світової, військові їздили верхи, відновлювались після поранень”, – розповідає Олександра Хандогіна, психологиня, іпотерапевтка, заступниця голови Федерації ветеранського та адаптивного кінного спорту. Олександра – хазяйка Ради й Болівії. Окрім коней живих, вона любить коней “залізних” – власне, на мотоциклі вона і приїхала на стайню.
Почала вона допомагати військовим разом із чоловіком у 2018 році. Василь Ірха в 2017 повернувся з фронту, де отримав інвалідність (кардіологія).
“Тоді ми працювали переважно по психологічній реабілітації, по ПТСР – був такий запит, – згадує Олександра. – Чоловік приводив своїх побратимів для початку, ми бачили, що це працює. – Потім ми з Полтави переїхали у Львів, і тут відпрацьовували теж. Навіть було фінансування з міського бюджету. Але після 24 лютого, це вже інша війна і інші запити. Зараз ми маємо справу не тільки з психологічною, а і з фізичною реабілітацією, тому що багато людей після поранень, зокрема після ампутацій. Тут трошки інша задача”.
Василь попри проблеми зі здоров’ям повернувся на фронт. Зараз Федерація не отримує жодного фінансування та, за словами Саші, робота триває завдяки тому, що чоловікові вчасно платять бойові.
Такі коні потребують особливої підготовки. Іпотерапевтка розповідає: “Терапевтичний кінь – це не просто кінь. Звичайно, можна взяти коня в селі десь, катати, і це теж буде мати певний вплив, це краще, ніж нічого. Але якщо говорити про серйозну реабілітацію, тут вимоги до коня, кінь має сам вміти рухатись правильно. Я обираю коней, таких як Болівія, це кобила верхової породи. І має базову підготовку за напрямком “виїздка”, і це дуже круто насправді. Вона вміє правильно ходити, вона має хороший екстер’єр. Людина після поранення, після ампутації, треба по-новому знайомитись зі своїм тілом. І по-новому вчитись тримати баланс. І саме верхова їзда дуже класно в цьому допомагає. Допомагає підготуватись до протезування, тому що певні м’язи працюють, які будуть потрібні потім, на протезах. Тобто тут іще фізична компонента. Ну і психологічна теж. На милицях дуже незручно ходити – я знаю, я ходила!.. В візку теж їздити не дуже легко. А кінь фактично стає твоїми ногами. Коли ти сідаєш верхи, тобі знову доступні кілька кілометрів кінної прогулянки безвідносно до твоєї інвалідності”.
Серед тих, хто проходить іпотерапію, є і “візочники”, і люди, що втратили 2 ноги. Олександра припускає, що за рік реабілітацію пройшло близько 150-ти військових. На конях, призначених для терапії, не катають туристів, адже такий кінь має певні обмеження по навантаженню. Після роботи з людьми їм треба більше часу на відновлення, аніж звичайним коням, тож Рада і Булка працюють виключно в терапії. Зараз вони задіяні лише по вихідних, однак у найближчих планах – взяти ще один день тижня.
“Важливо не лише водити коня, а й вести наукову діяльність”
Одна з причин, чому така потужна робота відбувається виключно на волонтерських засадах – недостатня дослідженість теми.
“Якби була підтримка держави, було би класно, – переконана Хандогіна. – Якщо б це був визнаний вид реабілітації. І я зараз проводжу дослідження, щоб показати саме вплив. У мене купа папірців, анкет, тестів. Ну, по ПТСР я можу сказать, що коли ми працювали ще в Полтаві, досліджували, позитивна динаміка була у 70%. Уже після перших занять ми спостерігали у дуже багатьох покращення сну. Часто це проблема, ветерани не сплять. Якщо організм не відпочиває, є проблеми зі сном, це тягне за собою все решту”.
Краща ситуація з дослідженнями щодо впливу коней на дітей з особливими освітніми потребами – саме з ними Саша працювала до війни. Однак дослідниця переконана – іпотерапію не можна розглядати як окрему реабілітацію, цей метод найбільш ефективний в комплексі з іншими. Сама вона робила публікації про іпотерапію, однак нарікає – цього замало:
“Тому що треба не просто водити коня за мотузку, а треба іще вести наукову діяльність. Я завжди колегам кажу, що хлопці, ви працюєте?.. Будь ласка, фіксуйте свої результати, публікуйте! Нам всім буде простіше і краще працювати, якщо буде багато наукових статей, досліджень. Тоді це уже буде більш-менш масово, буде, про що говорити. А так – одна-дві стайні, що робить наукові роботи?..”
Кобила фирчить, ніби розділяючи обурення хазяйки.
“Коли приходиш на іпотерапію, перше, про що треба запитати в інструктора, яка у нього освіта, – говорить вона. – У нас як це поставлено? О, курси іпотерапії пройшов, бумажку получив, гроші відбашляв, і все, за 2 тижні став іпотерапевтом. Має бути фахова освіта. Курси – це чудово, кожен має право їх пройти. Але це не дає права працювати. Психологічна – якщо ми працюємо в психологічній реабілітації, спеціальна педагогіка – якщо ми працюємо з дітьми з особливими потребами. Фізична реабілітація – може бути. Звичайно, соціальна робота. Залежить від того, який у нас напрямок роботи… у мене дві освіти – спеціального педагога, тобто по дітях із особливими потребами, і клінічна психологія – якраз магістерську пишу”.
Щонеділі приїжджає приблизно 50 на 50 новачків, і тих, хто повертається. Олександра переконана – навіть одне заняття має сенс і вплив. Але для відчутного ефекту варто пройти курс – від 4-ох до 8-ми занять.
“Зараз я хочу вивести оптимальну схему, порівняти, подивитись – як ми працюємо, скільки часу, які заняття, яка кількість занять, скільки разів на тиждень, – ділиться вона. – Повістка по дітях – все уже відпрацьовано. По військовим зараз ми думаємо, як буде краще”.
У деяких військових після занять виникає бажання приєднатися до команди і допомагати відновлюватися іншим. Поки Федерація діяла в Полтаві, дехто з них починав працювати з дітьми із особливими потребами – як помічники інструкторів.
“Ми проводили змагання в 18-му році для дітей з інвалідністю, і у нас ветерани вели супровід дітей, – згадує вона. – То класний досвід, насправді! Або як “рівний рівному”. У мене чоловік сам ветеран. І він зі своїми ж і працював. Доведено, що цей принцип працює”.
“До війни українське конярство працювало на російський ринок”
Катерина Щербина – інструкторка, соціальний працівник, голова Племінного комітету Українського об’єднання власників арабських коней, філії Асоціації Кіннозаводчиків України. Суддя міжнародної категорії з дистанційних кінних пробігів (Endurance), тренерка, курс-директор FEI. Фахівців такого рівня у світі всього кілька десятків. Тут вона разом із донькою Маргаритою, котра здобуває освіту ветеринара. Вони допомагають Олександрі, але мають також своїх коней у Києві і неподалік Моршина. В Моршині військові теж можуть пройти іпотерапію під їх наглядом.
“З кіньми треба бути тут і зараз, – говорить вона. – І все, що треба, робити тут і зараз. Хвалити або демонструвати своє невдоволення треба негайно, бо за секунду кінь вже не зрозуміє, що й до чого. Так само і з людьми. Позитивне та негативне підкріплення має бути негайно. Варіант “не на часі” – не варіант”.
Катерина робить “екскурс в історію” під час проходки з ветеранами. Розповідає: до війни українське конярство працювало здебільшого на російський ринок. Для покупця важливе походження коня, адже воно “відповідає” на 30% за його робочі якості. За часів СРСР було близько 20-ти студбуків – книг, у яких фіксувалося походження коней тієї чи іншої породи. Після краху Союзу в Україні лишилося лише 3 офіційних студбуки – Української Верхової породи, Новоолександрівської Ваговозної і Гуцульської. Решта залишилася в Росії.
“В 2008 році наші заводчики отримали право вести студбук по Англійській Чистокровній. Кількома роками пізніше почалася робота з Українською Спортивною породою. В 19-му році ми відокремилися від Росії з Арабською!.. Це був тривалий процес, дуже вартісний. Тому що, по-перше, не всіх беруть, по-друге, там членські внески, треба робити генетичні експертизи за ДНК-профілем і багато інших вимог. Близько 3000 гривень коштує своєчасне оформлення племінного паспорту на коня української спортивної або арабської породи – це ДНК за кордоном, у сертифікованій лабораторії ISAG – International Society of Animals Genetics, міжнародно визнаний бланк паспорту, тощо. В Україні ми не маємо таких лабораторій. На сьогодні в Україні 6 студбуків. Кілька років тому почали відокремлюватися рисаки. На якій вони стадії, я без поняття. І ми мали би в 2022 почати вести окремий студбук на частково арабських коней, в тому числі англо-арабів, але, ну… не так сталося, як гадалося. “Трошки” не до того”.
“Тихо-тихо!.. – застерігає вона вершника. – Вона вже хоче просто лягти тобі на руки! Бо їй там голова важка, думок багато…”
В 90-ті масово почали розпродавати кінні заводи, а коней вивозити фурами за кордон. Вона розповідає:
“Зараз в деяких європейських студбуках є коні, вивезені свого часу з України, які показали дуже класні результати. Їх внесли до тих студбуків, підтвердили походження, і ці коні або їхні нащадки тепер використовуються за кордоном, але мало хто згадує, де вони народилися. Це добре пояснюється – чисто бізнесовим, прагматичним інтересом. Коні – товар, його продають туди, де купують. Шкода лише, коли доводиться продавати племінне поголів’я”.
Конярство — витратний бізнес. Є відомий жарт: чи можна стати мільйонером, займаючись кіньми? Так, якщо до того ти був мільярдером. На корма одному коню донедавна ішло приблизно 2000 гривень на місяць. Однак зараз ціни суттєво підскочили. Крім корму кінь потребує вакцинації, дегельмінтизації, іноді вітамінів чи лікування. Тримати коня на стайні обходиться приблизно 10000 гривень. У цю суму входить харчування, прибирання, користування манежом та іншими будовами, а також випускання тварини на пасовище.
“Останнім часом часто зустрічаю наукові теорії, що коня було приручено, одомашнено саме тут, на території Україні, і що перші підрозділи військові були створені саме тут, – розповідає Катерина. – Це логічно, адже Україна має багато земель, придатних для пасовищ. Кінні заводи розташовуються подалі від цивілізації, щоб була можливість на випасі тримати коня. Коли він на випасі, майже нічого додаткового не треба робити. Він собі пішов, з’їв ту траву, яку захотів, випив ту воду, яку чи знайшов, чи ти йому привіз – ну коротше, це мінімальні видатки”.
“Коні не винні нічого”
Окрема історія – виховання. На це іде кілька років. Лоша народжується з великим відсотком хрящового скелету, що остаточно кістяніє протягом аж 8-ми років. Тож вершника можна обережно саджати на коня від 3-х років, інакше тварину можна скалічити.
“Є велика різниця між тим, що роблять люди, і що насправді корисно, – пояснює фахівчиня. – Наприклад на іподромі коні приходять на випробування у півторарічному віці, починається підготовка до перегонів. То не означає, що кінь після цього лишається цілим. Скоріше навпаки, він після таких випробувань приходить уже інвалідом. У них іде потік – вони поспішають – призи, терміни, їм треба тих коней підготувати “кров із носу”. І врешті-решт по закінченню спортивної кар’єри – 4 роки, ми маємо уже глибокого інваліда. Людство робить дуже багато поганих речей насправді. Не усвідомлюючи чи не бажаючи усвідомити. І коли я своїм учням кажу, що кінь їм нічого не винен, більша частина робить круглі очі. Як це – “нічого не винен”? Я ж тут – “вінець творіння”! Ну, насправді, природа і творіння так не думають! Якщо читаєш книги тих, хто досяг олімпійських вершин, всі кажуть, що треба дати час на фізичну підготовку коня, не треба форсувати події”.
Ще одна з поширених помилок, якої припускаються люди – вони не беруть до уваги соціальні потреби коней. Для цих тварин колектив – питання життя і смерті, їх категорично не можна тримати поодинці. У деяких країнах це заборонено на законодавчому рівні.
Коні від народження не вміють нічого. Їх потрібно всього навчати. Працювати з малюком потрібно з перших днів:
“Ми привчаємо до рук, до того, що надягається щось на голову, що може прийти людина, щось покласти на спину, – пояснює Катерина. – Ну коротше, бавишся отак от з дитиною, щоб пояснити, що ти можеш брати ножки, колупатися в тих копитах. Чи можеш залізти в рот, подивитися, що там з зубами. Кінь має спокійно ставитися до таких речей. Коню регулярно треба вакцини колоти. Є коні, які не зважають на це взагалі. Є коні, які в обморок падають, бачачи цей шприц на кубік…”
“Чистий кайф”
Вона коментує, як їде Руслан на Болівії. Пояснює – чоловік тримається не зовсім рівно у сідлі – ще не пристосувався. Вперше людину з ампутацією садять на коня без протезу – аби людина сама себе збалансувала.
“Після ампутації людина по-новому балансує, ловить свою рівновагу, – говорить вона. – У коня своя. І ми ці дві біомеханічні системи намагаємося поєднати. При цьому людина має володіти власним тілом. Розслаблятися і напружуватися у потрібних місцях у потрібні моменти. На коні це опанувати виходить набагато швидше, ніж якщо на коня вони не сідають. На коні, якщо ти хочеш втриматися, ти мусиш розслабитися. Якщо ти будеш напружений, то буде важче набагато. До того ж, коли сідаєш верхи, збільшується кількість гормонів, зокрема адреналіну. І це впливає на загальний стан, стимулює серцево-судинну, дихальну систему і так дальше”.
Щербина міркує: про зв’язок фізичних і психічних аспектів почали говорити віднедавна. А це важливіше, аніж здається: “Якщо людина почувається фізично дискомфортно, вона не буде думати в іншу сторону, вона буде вирішувати питання дискомфорту тут і зараз. Це пов’язані речі, треба дати можливість людині розібратися з цим. Ми не лікуємо, як от в лікарні, що ти дав пігулку, поставив крапельницю, і попустило. Ні. Люди вчаться користуватися власним тілом наново. Шукають нові сенси в житті. Коні з цим допомагають найкраще”.
З війною колеги-конярі виживають, як можуть. Одна виїхала в Німеччину на заробітки, щоб утримувати стайню в Україні, а чоловік доглядає коней вдома. Інша – утримує своїх коней, доглядаючи чужих у Данії. Таких історій безліч. Сама Катерина мусила продати племінну кобилу після повномасштабного вторгнення. Зараз заробляє зокрема тим, що тренує охочих на чужій стайні.
“Які враження?” – озвучує Вадим вголос питання з анкети, яку заповнює після заняття. Намагається підібрати правильні слова. Зрештою підсумовує: “Кайф. Чистий кайф!”
Текст та фото: Олена Максименко
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)