У березні 2022 року, у селі Ягідне на Чернігівщині росіяни примусово утримували 367 людей у підвалі школи. Серед них були малолітні діти та пенсіонери. 11 людей загинули. Вийти з підвалу до найближчого туалету можна було лише під наглядом російських військових.
На протилежному боці села, який з’єднувала пряма стежка вулиці, продовж тих самих 27 днів, у своєму підвалі намагалася вижити сімейна пара. Вони були відрізані від спілкування із сусідами, а хтось навіть сказав, що господар будинку помер. Там 27 днів у погребі, поміж купи картоплі та банок із компотами, вони слухали українське радіо, а іноді і виходили доїти корову.
Кажуть, коли світ переживає жахливі трагедії — природа віддячує, буяє цвітом і дарує плоди. Навіть якщо це вигадка, то у Валентини Федорівни із села Ягідного є цьому підтвердження. У її сирому погребі один на інший складені ящики з яблуками, які жінка і досі не може роздати.
Валентині Федорівні 74 роки. Разом зі своїм чоловіком вона живе у Ягідному майже половину свого життя. Жінка приїхала з Казахстану, куди її батька комуністи вислали з Чернігівської губернії після “розкуркулення”. До самої пенсії працювала ветеринаром. Тепер тримає домашню худобу — корову, свиней, кіз, а також сад обабіч дороги, яке проходить поруч із селом.
Яблуневому саду жінки вже 21 рік. Він великий та доглянутий, а збоку Валентина Федорівна висадила декілька грядок полуниці. Ще два роки тому вона самостійно обрізала гілки своїх яблунь, але тепер цим займається її чоловік.
— Я раніше лазила, тепер дід обрізає, а я ним командую яку гілку обрізати. А він у відповідь кричить: “Яку? Яку?”. Ще не білила, побілю і буде красиво. Коли війна почалася, то дві гілки на абрикосі зламали. — згадує жінка.
Валентина Федорівна розповідає, що вибухи з Чернігова, до якого трохи менш як 20 кілометрів, вона чула вже 24 лютого.
— Бахкало, бахкало. Бачу всі в селі бігають в погріб, а ми в хаті сидимо. Кажу діду: “Ну, як я піду в той погріб, ну як я буду в погребі сидіть?”. Потім числа п’ятого березня десь знову як бабахкає, як бабахкає. Страшне. Тоді бачу на городі у людей горить щось.
Згодом, жінка побачила поруч із їхнім двором дві військові машини. Хто то був, вона не одразу зрозуміла. Чоловік відповів, що то тероборона. Але Валентина Федорівна помітила на їхніх рукавах червоні пов’язки і говорили солдати не українською.
Почекавши якийсь час російські військові зайшли у двір до подружжя.
— Я відійшла від вікна, а він як шарахне з автомата. У пластикове вікно. Ми тільки з дідом назбирали на ті вікна, може рік збирали, щоб поставити їх. Місяць пройшов, як поставили.
Разом зі склом з вікон, на землю повалились і жінчині квіти, які вона старанно доглядала на своєму підвіконні. Побачивши це — господарка будинку спочатку сховалась у ванній кімнаті. А тоді побігла до чоловіка, який саме топив піч.
— Вітька, — кажу. — вікно побили. А він мовчить. У мене дід трохи лякливий, не такий як я.
Росіяни зайшли до будинку Валентини Федорівни та її чоловіка. Забруднили чоботями застелені коврові доріжки. Жінка і досі не може їх відіпрати, а тому скрутила їх поклала у вітальні.
— Вони зайшли і питають: “Є погріб? Йдіть у погріб.” Ми й пішли.
Валентина Федорівна готувалась до війни. Окрім закруток — компоту, грибів та овочевих салатів, які зазвичай роблять у селах на зиму — жінка насушила сумку сухарів. Окрім цього, зібрала в одну сумку свої документи, гроші, які зняла з останньої пенсії, валянки, воду та сало. Ще взяла одяг та ковдру. Із цим клунком вони з чоловіком і пішли до погреба.
— А потім питають: “Горілка є? А ми з дідом хором ніби піонери: “Немає”. А у нас же стоять пляшки в буфеті. То нам з дідом на смерть. То вони те і взяли. Але якось я заходжу в хату, дивлюся: на одному кріслі одна коробка з горілкою, на іншому — інша. Я думаю заберу зараз. А дід каже: “Не чіпай”. Я кажу: “Та пішов ти”. То він ту горілку і попив, поки ми в погребі сиділи. Як бахкало, то він просив налити. Ааа, кажу, падлюка, як казала брати, ти казав не треба. — тепер зі сміхом на вустах згадує Валентина Федорівна.
Поки подружжя жило у підвалі, вони мали два шляхи комунікації із зовнішнім світом. Перший — через свою корову Берегиню. Вона тоді вже була тільна і жінка переживала, щоб телятко не пропало. Тому її треба було доїти вранці та ввечері. Коли Валентина Федорівна виходила до Берегині і закривала двері погреба — їх прострілював снайпер, який, як каже жінка, сидів на даху сусіднього будинку. Проходячи декілька метрів до сараю і зачиняючи його, постріл повторювався.
— Доїти треба було. А що її доїти, як вони спалили нам скирду із соломою. А те, що було на горищі, те ми і скормили. Кормили її морквою, яблуками, буряком. Так вона до того худа зробилася. І коли бахкало, вона так здригалася. У неї усе в крові було.
А ще у жінки було радіо. Вона взяла його з собою у погреб. Мала декілька батарейок. Поки одні вставляла у приймач — інші ховала у чоботи, щоб просохли. Потім змінювала. Так Валентина Федорівна знала новини. Чула і про те, що відбувається у сусідніх селах, і про події у Чернігові.
— А як дізналися, що росіяни пішли? — питаю.
— Як пішли, тихо стало. — каже жінка.
— Там не важко було дізнатися. — додає її чоловік.
— Я кажу, подивись, тихо аж страшно. І вийти боїмося і тихо. Кажу, не стріляються, так ще гірше наче.
— Страшно, їй Богу, страшно. Я бабі кажу, хоч хропи, щоб хоч якийсь звук був.
— Тоді чи дід, чи я вийшли слухати. Сюди вилізла, виглядаю, дивлюсь – там машина розбита, там хата згоріла. Бачу когось на дорозі, він мене побачив і тікає. Тоді сусід мені каже: “Валя, не бійся. Вже немає їх. Вже нас з погріба звільнили”.
Зараз Валентина Федорівна та її чоловік майструють свій будинок. Частину стіни, яку зруйнували росіяни під час обстрілів, їм допомогли відновити волонтери. Корову Берегиню продали, бо вона вже не змогла б мати телят. Замість неї у господарів маленька безрога коза та козеня, а ще велике рожеве порося. На Великдень жінка напекла пасок і виставила їх в кімнаті, там, де минулої весни були вибиті вікна.
Текст: Тетяна Безрук / Фото: Данило Дубчак
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)