Текст: Олена Максименко; Фото: Данило Дубчак, Олена Максименко
Маленький Сашко дивиться на волонтерів, що спритно виносять із квартири речі, і зрештою починає плакати. За свої півтора року, та ще до появи на світ він устиг помандрувати більше, ніж дехто за все життя. Зараз на нього знову чекає переїзд із Охтирки на Сумщині в Харків, а звідти в Івано-Франківськ. Ольга, його мати, бігає по квартирі, намагається заспокоїти малого і знайти кота. Волонтери лишають їх самих і спускаються до машин.
Автівок дві: бус і легкове авто. На обох – логотип волонтерської ініціативи, що займається евакуацією – “Троянда на руці”. Таку назву волонтери обрали на честь першої пошукової місії у 2021 році. Тоді шукали дівчину, яка потонула у ставку. Коли знайшли, побачили на її руці татуювання квітки. Тож саме її пам’яті присвятили назву організації.
На бусі волонтери саме міняють пробите дорогою колесо. В салон вантажать речі – дитяче ліжечко, візок, велосипед, торби… Для евакуацій більш екстремальних там лежать бронежилети і каски. У легковушці їхатиме родина, яка відтепер матиме статус внутрішньо переміщених осіб.
Вимушені мандри до і після народження
За даними Міністерства соціальної політики, на даний момент в України тільки офіційно зареєстровано 4,9 мільйонів представників ВПО. З них 3,6 млн – особи, які перемістилися (чи повторно перемістилися) після початку повномасштабної війни. А 2,5 млн – люди, які перемістилися і не можуть повернутися додому. Їхній дім зруйновано, або ж він у зоні активних бойових дій чи в окупації.
Квартира Ольги здебільшого ціла, лише вікно розбите. Побиті також п’ятий поверх будинку та двері одного з під’їздів.Коли почалося повномасштабне вторгнення, Охтирка прийняла удар однією з перших – там точилися міські бої, місто постійно обстрілювали. Зараз там спокійніше. Однак те, що жінка пережила на початку 2022 року, лишило тяжкий відбиток. Вона більше не витримує життя біля кордону з РФ. Гупання дверей або ж повітряна кулька, що луснула – будь-який різкий звук вибиває з рівноваги; повітряні тривоги перетворюють життя на постійне очікування біди. Замість радіти тому, як росте малюк, Ольга мусить знову шукати прихистку.
“Так, кіт, нас, життя помотало!” – звертається вона до сірого улюбленця в переносці. Пройдисвіт знайшовся – під сидінням дитячого стільчика, куди, здавалося б, і вміститися не міг. Авто рушає.
Ольга родом із Вовчанська Харківської області. Після закінчення вишу лишилася в Харкові. Там їх із чоловіком застали перші “прильоти”. Спершу сиділи в підвалі, а коли прилетіло в будинок, зрозуміли, що треба виїжджати. Поїхали в Богодухів. За деякий час закінчились продукти, дістати не було можливості. Зрештою, Ольга з чоловіком поїхали до рідного Вовчанська, до батьків. Їхали польовими дорогами, поля – заміновані. Просто попереду вибухнуло авто.
“Я вагітна, я плачу, я молюся – у нас пробило колесо, ми ще машину поки штовхали… Дорога, яка раніше забирала півтори години, ми їхали з 8 ранку до 2 дня. Йшли, їхали, штовхали… Ідеш – техніка ця вся обгоріла… мені тяжко”, – згадує жінка.
Вовчанськ був окупований, тож вибиратися далі можливо було лише через Росію. Чоловік категорично відкинув таку можливість.
“Він сказав: “Я патріот, я нікуди не поїду, я ненавиджу русню, – згадує Ольга. – Я поїхав захищати Харків. А ти з бабусею та дідусем їдь подалі звідси”. Ми поїхали до родичів, в Москву – в мене була загроза зриву вагітності кілька разів. Буквально тиждень перевели подих, дзвонили по лікарнях, бігали по аналізах, щоб дитину не втратити… Як би цінично це не звучало… В Росії мені, м’яко кажучи, не сподобалась. Приїхали ми в Центр для біженців, у Литву. Зараз ми трохи почали звикати, тоді це був дуже шоковий стан. Багато плачу, криків…”
Вже в Литві народився Сашко. Ольга намагалася волонтерити. Переселенці плели сітки та робили окопні свічки. Однак малюк постійно потребував уваги, тож Ольга признається: більше намагалася морально підтримати дівчат-волонтерок, аніж принести практичну користь.
А його тато тим часом долучився до війська. Він воював іще за доби АТО, одразу ж після строкової служби. Тоді, в юному віці, реалії війни далися йому складно, і він демобілізувався при першій нагоді. Коли почалася повномасштабна війна, спершу допомагав на барикадах у Харкові. Електрик за фахом, чоловік був затребуваним. Та отримав повістку. Певний час ніс службу в Охтирці – Ольга з Сашком приїхали туди пів року тому. Батько вперше побачив сина, коли тому було 11 місяців.
“Ми ще не ходимо, але ми вже не спимо! – згадує мати як непросто було з дитиною у дорозі. – Нас вже просто не посадиш і не покладеш. Зараз він може посидіти, постояти, його не треба постійно тримати на руках, можна хоч трохи передихнути”.
Родина могла бачитися і бути разом. Однак чоловіка перевели, на момент розмови він перебуває під Авдіївкою.
“Зв’язок там то є, то немає, – зітхає жінка. – Коли він два дні не виходить на зв’язок, у мене починається паніка…”
Місія – вивозити. В прямому і переносному сенсі
Волонтер, котрий веде автівку, Тигран Калустян підтримує Ольгу. Нервозність і тривога за дитину йому зрозумілі більше, ніж будь-кому. Чоловік пішов у волонтерство, а не на фронт, тому що він батько-одинак. Тож у ТЦК йому відмовили в можливості воювати, нагадавши, що за найгірших обставин його 6-річна Каріна може залишитися сиротою.
“Я вас розумію настільки! – говорить Тигран. – Коли Каріна була маленька, температура 37,5, і все, у мене все місто на вухах, всі швидкі обдзвонив, всіх лікарів, реанімацію викликав. Лікар каже: “Ти хворий?! Це нормально для дітей!” А у мене паніка, я не знаю, що робити! Зараз документики робимо, і в метро, в школу…”
Тигран працює в торгівлі. До того, як приєднався до “Троянди на руці” вивозив людей та розвозив гуманітарку сам. Першу евакуацію він здійснив 27 лютого 2022-го. Людей вивозили через поле. Ворог уже стояв на перехресті у передмісті Харкова.
“Я підпрацьовував у таксі, мені товариш подзвонив, – згадує волонтер. – Він знає, що мені, в принципі, без різниці куди їхати: покриття, дороги, все решта. Подзвонив, каже, що треба терміново вивезти сестру з бабусею. І поїхали вивозити. А потім люди побачили машину, дізналися, що вивозять… Почали номери роздавати, дзвонити, звертатися”.
Перший час Тигран вивозив евакуйованих своїм коштом. Тепер організація оплачує пальне, а всі звернення людей надходять через гарячу лінію.
“Навіть не згадаю, може, 100, може більше, – відповідає він на запитання про кількість врятованих. – Ми не тільки людей вивозимо. Тварин вивозимо, машини забираємо”.
Найкращим аргументом виїхати з гарячої точки слугують не слова переконання, а вибухи. Трапляється, що люди, які подають заявки на евакуацію, змінюють своє рішення, коли волонтерська команда вже приїхала. Якось трапилося, що мама з дітьми, що залишили заявку, на момент приїзд евакуаційної команди втекла у сусіднє село – аби уникнути незручної ситуації. Коли день видається тихим, і виникає оманливе відчуття, що загроза минула. А в момент, коли прильоти відновлюються, і люди мерщій стрибають у машини.
“Буває таке, що приїжджали, дідусь не згодився і залишився, – ділиться спогадами Тигран. – А потім все одно дзвонив, все одно виїхав. Один раз вивозили дідуся, йому не було куди подіти кицьок. Я у нього кота і кішку забрав. У мене вже кіт був. Кота я рудого знайшов, куди віддати, а кицьку лишили вдома – донька затребувала. Буває, приїжджаєш, а там куча меблів стоїть: “А де причеп?” Я кажу, дядя, який причеп? Я до тебе по полю приїхав!.. Здебільшого люди всі налякані, плачуть, дякують. Коли зустрічають рідних, теж сльози постійно”.
Вивозять здебільшого літніх людей. Ця евакуація перша, де Тигранові випало везти дитину. Для роботи з евакуацією потрібні не лише відмінні водійські вміння та знання місцевості (під час повітряних тривог, котрі на Харківщині майже не вщухають, навігація не працює). Важливо ще мати добрі комунікаційні навички. Тигран визнає: люди часом трапляються дивні:
“Бабусі, дідусі до останнього чекають, поки всіх свиней поріжуть, корів, курей, щоб потім затарити машину повністю, якось щось розпродавати. До останнього сидять в сподіванні на те, що з ними нічого не відбудеться. Був випадок, ми поїхали забирати жінку, у неї син загинув напередодні. Снаряд прилетів прямо в машину, і син заживо згорів. Тільки тоді вона вже з дочкою вирішила виїжджати”.
Частіше за все, евакуйовані люди виїжджають до рідних, що живуть в безпечніших місцях. Зрідка трапляється, що селяться у гуртожиток, запропонований місцевою владою.
Тигран розмірковує – найкраще, що можуть зробити мешканці “сірої зони”, це виїхати та полегшити роботу військовим, яким присутність цивільних заважає працювати в повну силу.
Тигран признається, що він не дивився новин, і був одним із тих, хто не вірив і не чекав вторгнення. Навпаки, він вважав, що от-от вщухнуть бойові дії на Донеччині і Луганщині. Ще 23 лютого 2022-го він зустрічався з товаришем із Росії, котрий привіз бензин. Той чоловік розповів, що на кордоні – скупчення військ і техніки, і це явно не просто так. Коли почалося вторгнення Тигран вивіз доньку і тепер уже колишню дружину в Дніпро, а сам повернувся боронити Харків.
“У нас в місті ні поліції, ні СБУ, ні прокуратури, нікого не було! У нас були тільки хто? Тероборона. Я потрапив під обстріл на Клочківській, у мене було три “300-их” в машині, “Шкода” вся була в дірках! Тобто своїми силами! Ну, смішно – ті їдуть на “Тиграх” з автоматами, а ми з ножиками. В перші дні назбирали гранат, пістолетів. Чого тільки не траплялося! Із чоловіків у моєму оточенні ніхто ж не розумів, що це ось так, раз, секунда, і тебе немає. Це було як комп’ютерна гра. І їду, у мене пів машини зброї. І я знаю, що поліція, якби навіть зупинила, вони б мені ще кілька автоматів дали! І тільки це все і врятувало, Харків у тому числі! Це тому, що духовиті пацани! Оцей дух і спинив це!” – згадує чоловік події перших днів лютого.
Іноді Тигран вивозить поранених і контужених військових. А вільний від роботи і волонтерства час проводить із донькою. Катаються разом на велосипедах у парку, гуляють. Тигран розлучився з жінкою більше року тому. Вона не була дівчинці біологічною матір’ю, однак Каріна сприймала її саме як матір. Перший час плакала, просилася до мами. Тож Тигран, аби розважити доньку, брав її з собою в безпечні мандрівки:
“Треба людей вивезти до Львова. Я кажу: “Я вас везу безкоштовно, але я їду з дочкою”. Пару-трійку днів покатались – Ужгород, Мукачево, гірські річки… Їй звісно, це цікаво, гори, все. У гостинці заселитися, там прикольно, басейн… Діти швидко адаптуються до всього. Вона вже їздить за кермом, тільки до педалі не дістає. Їй ще шести років немає! Вона кайфує! Їй ляльки взагалі не цікаві, їй ось машина, тато, велосипед, і поїхали!”
Якось в гості до Тиграна приїхали родичі, які виїхали в Європу, то страшенно злякалися вибухів і побігли ховатися в коридор. Каріна, котрій на той момент було 4,5, їх заспокоювала, мовляв, не варто переживати, це далеко.
Тигран переконаний – щоб діти у містах менше відчували війну, виробництва мають працювати, дороги – лагодитися, паркани – фарбуватися.
“Інакше зовсім мрачно буде!” – погоджується Ольга. Вона каже, що поживши за кордоном, почала більше цінувати своє, і більше нікуди виїжджати з України не хоче:
“Український народ… які ж ми молодці! От реально! Народ у нас чудовий, зовсім не лінивий. І я сподіваюся, що всі українці рано чи пізно “нагуляються”, повернуться додому і принесуть все найкраще… і застосуємо цей досвід, відбудуємо всю країну, побіжимо барикади розбирати, все ремонтувати… Зараз, ніби, є можливість поїхати за кордон, отримати там ПМЖ. Асимілюватися, вивчити мову і все таке. Але я, виявляється, патріотка ще більша, аніж я думала!”