Авторка: Ольга Ковальова
Жити у Кураховому – означає жити поряд зі страхом. Близькість ворога тут не можна не помітити, проігнорувати, не реагувати на неї. Російська артилерія тримає у постійній напрузі. Пошкоджена кожна будівля міста. Але життя тут не спинилося, надія на перемогу та мир не зникла.
Місто розташоване у Покровському районі Донеччини, за 18 км від зруйнованої росіянами Мар’їнки, та майже за 25 км — від Вугледара. Через близькість до лінії зіткнення сюди долітають снаряди російської артилерії.
Через постійні обстріли в Кураховому пошкоджені школа, дитячі садочки, будівля міськради, приватні будинки та багатоповерхівки. Відповідно ускладнений доступ до освіти та медицини. Попри це, у місті все ж людно. Незважаючи ні на що, кафе та супермаркети працюють, пошта доставляє посилки. Життя тут складне, але воно триває.
Крім місцевих, у Кураховому живуть внутрішньо-переміщені особи. Зазвичай це ті, чий дім не так далеко, але з іншої сторони фронту, або ж — на самому «нулі», ймовірно вже знищений.
Чи вцілів її будинок, що залишився за лінією фронту, не знає і Тетяна. Їй довелося тікати від армії загарбників до Курахового разом зі 69-річною матір’ю.
«Перемістилися недалеко від дому, щоб знати, що там відбувається. Хочемо тримати руку на пульсі», — пояснює жінка.
Вона засмучена, адже сподівалася, що зможе жити в Кураховому спокійніше.
«Але і тут щохвилини чути обстріли», — говорить вона.
У Кураховому немає жодної вцілілої будівлі: усі частково пошкоджені чи повністю зруйновані. Замести скло, закрити вікна блоками ДСП – звична справа для українців, які живуть на прифронтових територіях.
Лінія фронту насувається, хоч і повільно. Втрату кожного метру української землі, який забирають окупанти, відчуває і Тетяна. Їй страшно, здається, наче війна наздоганяє.
Тим часом у Кураховому про страхи не говорять бійці 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, які роблять більше, ніж можуть, аби втримати оборону.
«Складно всім. Ми виконуємо свою роботу», – кажуть військовослужбовці.
Попри втому, хлопці повертаються з бойових позицій і за першої ж можливості відпрацьовують навички надання домедичної допомоги. Бойовий медик Денис із позивним «Ангел» моделює різні сценарії розвитку подій та вчить своїх побратимів правильно діяти у будь-яких можливих ситуаціях.
Під час розмов з військовими у повітрі стоїть легка напруга. Втома моральна підкріплена фізичною. Війна затянулась. Роки на фронті вимірюють «черговим Різдвом не вдома».
Західні аналітики порівнюють теперішню ситуацію на війні Росії проти України «з модернізованою версією Західного фронту Першої світової війни: чиста маса проти маси». Маючи на увазі, що в українців і в росіян однакові технологічні досягнення, тому прорив є ускладненим для кожної зі сторін.
Тим часом одним із ключових факторів на полі бою стали FPV-дрони. Ця технологія постійно прогресує і масштабується. Відносно недорогі БПЛА можуть виводити з ладу дорогу російську артилерію.
Під час розмов з військовими про FPV-дрони напруга спадає: у хлопців загоряються очі. Саме новаторський підхід та азарт мотивує операторів безпілотників 72-ї бригади постійно навчатися, оновлювати свої пристрої та шукати нові підходи до скидів.
Не відчувати пальці від холоду під час виконання бойових завдань — особливість роботи, до якої вже звикли оператори дронів. Вони завжди мусять перебувати просто неба, аби зберігати зв’язок з БПЛА, а також комунікувати з артилерією та іншими підрозділами.
Дрони можуть не тільки вражати ворожу техніку, а й знищувати живу силу противника, залітаючи у бліндажі та окопи. Загалом, протягом останніх дев’яти місяців, за інформацією The New York Times, кількість безпілотників FPV, використовуються у війні України та Росії, зросла щонайменше в 10 разів, а на деяких ділянках фронту втрат від них більше, ніж від артилерії.
Військові кажуть, що нині надважливо виграти перегони з Росією у розвитку технології FPV. Саме такі безпілотники на озброєнні української армії додають надії на те, щоб взяти гору у цій війні та повернути Курахове, як і решту міст України, до мирного життя.