Авторка: Тетяна Новаківська. Фото: Данило Дубчак
«Я навчився не озиратись на крики «Пірат» і не реагувати на гидливі погляди на вулиці», – під час Антитерористичної операції на сході Україні Родіон був важко поранений: крупнокаліберна розривна куля влучила в голову. На щастя, вона загальмувала об прицільну планку і розірвалась на дотику до обличчя, таким чином не вбивши Родіона, але спричинила клінічну смерть, втрату правого ока, кому та повну тимчасову втрату зору.
З того часу пройшло майже 8 років, зараз Родіон працює юристом Лінії підримки у Veteran Hub та допомагає іншим людям повертатися з війни.
Він зустрічається з нами у свій вихідний, щоб розповісти про зміни, які відбуваються з людиною під час війни та у сприйнятті себе після поранення.
«З одного боку, служба забирає спокій. Найбанальніше, ти вже не реагуєш на петарди і салюти легким роздратуванням – вони викликають в тебе страх і дуже сильний дискомфорт. З іншого, ти стаєш більш дисциплінованим і взваженим».
Ще в армії вчишся спілкуватись з різними людьми, бо у цивільному житті ми переважно самі обираємо «бульбашку», натомість у війську такого вибору немає. Твоїми побратимами та посестрами стають люди з різними бекґраунами: з вищою освітою, без неї, в когось кримінальне минуле, – все так перемішано, але ти мусиш навчитися комунікувати з усіма у підрозділі, бо від цього залежить атмосфера в підрозділі і це безпосередньо впливатиме на його подальше існування.
«Нашу роту я жартома називав ротою сімейного типу», – згадує Родіон.
«Це не те, щоби гартування, – каже він про військову службу, – але ти призвичаюєшся до того, що потрібно уникати конфліктів, вчишся розуміти інших людей. Змінюються пріоритети і цінності, як от, ставлення до матеріального. У мене є друзі зі Сходу, які втратили все за одну хвилину, за мить: прилетіло і все.
А ще ти дуже починаєш цінувати друзів. Бо відчуття побратимства стає тією опорою, на яку ти можеш спиратися незважаючи ні на що».
Повернення
«Як тільки мої мама та сестра дізнались про поранення, то буквально весь час були зі мною. Але це сталось неодразу».
До цього з Родіоном були його побратими: поранені дівчина і хлопець з підрозділу днями сиділи біля його ліжка.
Про втрату ока Родіон дізнався не одразу.
«Спочатку я був повністю сліпий. Потім почав трошки бачити лівим, а про праве, лікарі, можливо, намагаючись вберегти мене від стресу, казали: «Ти типу лікуйся, з правим око все складно, будем дивитись». І вийшло так, що одна лікарка, мабуть, не знала чи повідомляли мені, чи ні, випадково обмовилася, що його немає, коли я її про це питав. Ну, для мене це був удар днів на три».
Він каже, що змиритися з втратою око йому було не дуже важко:
«Тут дуже просто, ти можеш заперечувати те, що з тобою сталося і що ти став іншим, що змінилися правила гри. Або можеш це прийняти, і тоді стане легше. Можу сказати за себе, я доволі швидко прийняв це. Знову ж таки, я люблю казати, що завжди може бути гірше. І в моєму випадку це так: обідно, досадно, ну ладно. У мене є інше око і воно бачить. Плюс, судячи з того, що казали лікарі, те, що ліве око бачить – це просто неймовірне досягнення їхньої майстерності. Тобто, мені було не те, щоб дуже важко звикнути до себе нового, але я відчув разючі відмінності в тому, як мене почали сприймати інші люди. Тобто, доки ти знаходишся в цій бульбашці медики, волонтери, військові, то, жодних змін у ставленні до себе не відчуваєш. А от коли винирюєш в цивільне життя, то… Треба розуміти, у мене права сторона обличчя була фактично повністю зі шрамів.
Вона і зараз така, але вже зарубцювалася, плюс я ходжу з пов’язкою, а тоді я ходив або з пластиром або взагалі без нічого. І воно не дуже апетитно виглядало, бо там наворочене м’ясо, там вшитий імплант, там протез. І це мало відбиток.
Себто, якщо я не носив окуляри а-ля авіатори, щоб закривати обличчя, то в метро в годину пік, навколо мене утворювалось пів метра мертвої зони. До мене люди не наближалися».
Після повномасштабного вторгнення ставлення людей змінилось:
«Принаймні виникає менше провокацій від пересічних гуляк на підпитку.
Тому що: «О, пірат пішов! – чи: О, ти шо, пірат?», – до 22-го року я чув регулярно. І реагував я на це відповідно до свого настрою: якщо в мене на роботі щось погане і мені треба на щось зірватися, то: «Ооо, добрий вечір». Якщо в мене все нормально, я просто ігнорував цих людей.
Після 22-го року я менше чую таких провокацій, я менше відчуваю цього зацікавлено-гидливого погляду. Коли людина дивиться, і видно, що їй неприємно, але при тому вона продовжує дивитися. Хоч це все одно і є. Ми от зараз з вами на Подолі. В мене робоче місце однієї з моїх робіт теж на Подолі. І інколи я іду не до метро «Контрактової», а можу, влітку, прогулятися до «Поштової площі» після роботи. І, звісно, що влітку, а тим паче п’ятниця, субота, неділя, є гуляки на підпитку. Завжди є хтось, хто бризне креатівом і спробує якось оригінально пожартувати. Мені певною мірою може бути простіше, бо я не дуже реагую на таке. Ну і давайте відверто – це не пов’язано з моєю зовнішністю, людина просто шукає до кого прикопатися».
Родіон згадує історію про Геловін і трохи сміється, хоча це радше саркастичний ніж щирий сміх: «Коли ти йдеш по місту, а до тебе підлітає якийсь чувак і каже: «Блін, де ти такий офігенний мейкап зробив?» А ти, от ну не знаєш чи сміятись, чи плакати, і як взагалі на це реагувати.
Дивні відчуття.
У нас є, оцей радянський спадок, що людину з інвалідністю сприймають як людину другого сорту. Давайте будемо відверті, по мені видно, що я інвалід – це приховати доволі складно. І те, як починають з тобою спілкуватися пересічні люди, в принципі, як до тебе починають ставитися – це дуже відчутна зміна. Я не хочу сказати, що я погана людина, але, мабуть, погана, тому що поки не пройшов через це сам, я не усвідомлював, наскільки в нас з цим погано.
Звичайно далеко не всі, я не кажу, що повально всі в Україні погано ставляться до осіб з інвалідністю внаслідок війни чи просто з інвалідністю. Але порівнюючи з тим, як до мене ставились раніше, зміна була дуже відчутна.
Романтичне життя
«Тоді мені було 22. Це майже 8 років тому відбувалось, і величезну роль у моїх змінах зіграло також моє дорослішання. Не можу сказати, що у мене одразу після війни виник бзік, що треба одружуватись, дітей настрогати і оце все. Я в якийсь період часу шукав просто цікаво провести час з приємною мені людиною. Нічого більше. І навіть не те, щоб хотів якісь серйозні стосунки. Хтось з моїх побратимів, навпаки, одразу такий: «Блін, я хочу сімʼю. Щоб знати, що в мене є моя маленька фортеця, куди повернутися».
Як би там не було, після повернення, не лише ти починаєш сприймати себе інакше, а й суспільство тебе і твою нову зовнішність та досвід:
«Є більш свідомі, більш адекватні люди, які можуть сказати: «Слухай, мені некомфортно з тим що з тобою». І це окей, на це неможливо образитись, тому що людина чесно сказала, що їй не ок з цим.
Але бували і доволі агресивні маніфести чи як це назвати. Я приходив в назначене місце на побачення, бачу пані, пані бачить мене, мовчки розвертається і йде. От просто, нічого не сказавши. Але навіть з цим можна навчитись жити. Я пропрацьовував це через сприйняття того, хто я є. Тобто, я знаю, що це не нещасний випадок, не якась там халатість чи недбалість. В мене бойове поранення і мені немає чого соромитися. Якщо ці люди вважають за можливе себе так вести, то це їхні проблеми і проблеми їхнього виховання. Це проблеми їхнього світосприйняття. За великим рахунком, щоб образити людину потрібно два акти. Один це, власне, спроба образити. Другий це образитись. Якщо я не ображаюся, воно все йде лісом».
«А ще я використовував будь-які можливі способи з кимось познайомитись. Маю зізнатися, я їх використовував і до моєї військової кар’єри. Не цурався використовувати як дейтинг застосунки, так і, Боже, були ще в соціальних мережах групи для знайомств, але це дуже погана ідея, якшо шо. І на вулиці знайомився. Я швидко собі вирішив, що якщо буду розраховувати суто на свою зовнішність, шансів у мене не дуже багато. Тому мені потрібно почати розмовляти, що там, блиснути своїм IQ, чи ще чимось, харізмой там. І от дейтинг застосунки, все ж таки дають певний карт-бланш. Тому що ти маєш оцей люфт по часу, поки людина усвідомить, що я на всіх фотографіях з пов’язочкою на оці і з чим це пов’язано. А я вже такий харізматичний і цікавий. Оп.
Знайомитись вживу може бути складніше. Бо людині може бути некомфортно чи неприємно. Я не звинувачую, не засуджую, але мені хотілося б, щоб в нас люди якось адекватніше сприймали це. З іншого боку, терези такі: я знав, на які ризики я йшов. І я не хочу нікому навʼязувати, що їм має подобатись. Не подобається? Окей.
Може бути навпаки, коли люди виявляють аж надто великий інтерес. Особливо в барах, якщо пані на підпитку, то починає проявляти специфічну і навʼязливу цікавість.
Це не тільки жінок стосується, просто хлопці не знайомляться з романтичною метою, але можуть запитати: «А шо в тебе з обличчям?»
Знову ж таки, я розумію, що обставини трохи змінилися і враховую це, коли знайомлюся з новими людьми.
Наприклад, у мене є золоте правило, коли я знайомлюся з людиною через інтернет і якщо ми поспілкуємось добу, то я обов’язково прямо скажу, що в мене немає ока. Я отримав поранення. Якщо це проблема, без образ, просто зараз дякую за увагу, дякую за приділений час, ми ставимо крапку. Якщо все ок, чудово. Якщо не знаєш, окей, я просто маю попередити. Словами через рот. Людина може подумати, що це якийсь мій прикол, і потім для неї це буде певний шок і незручності. Я маю цьому запобігти. Те, що вже було чітко проговорено, це вже якось дає можливість орієнтуватися.
І знову ж таки, це потребує певної внутрішньої дисципліни, щоб прийняти і розуміти, коли тобі відмовлятимуть. Якщо тобі кажуть: «Ой ні, чувак, я так не можу», – то треба себе трошки стримати. Ну, скажімо так, через раціональне, а не емоціями, більше сприймати, бо, з іншого боку, це чесна відповідь. Чи буде краще, якщо людина буде обманювати і скаже, наприклад, я не хочу з тобою зустрічатися, бо в тебе око блакитне? Хай чесно скаже, бо в тебе одне око, а не блакитне. Нехай буде правда і всім буде від цього краще. Мені потрібно розуміти: людина не хоче зустрічатись зі мною через мою зовнішність чи просто через те, що я неприємна людина? Тобто, якщо це пов’язано з моєю поведінкою чи з моїми жартами тупими, я принаймні хоча б розумію, що я можу з цим щось зробити. Але якщо це пов’язано з оком, я просто не буду витрачати свій час. Бо я можу дуже сильно тужитись, а воно не виросте назад».
Розрив
Питання про розрив між цивільними і військовими напрошується саме собою, особливо зараз, коли деякі військові пішли на контрактну службу ще до вторгнення, і зараз воюють другий чи третій рік. Родіон думає, що інакше бути не може:
«Ви знаєте, я думаю, що воно і має так бути. Питання в тому, як ми з цим поводимося. Тобто я розумію, і це нормально для більшості цивільних людей, не розуміти цю систему координат і не розуміти цю систему сприйняття. Бо колишніх військовослужбовців не буває. Колишніх військовослужбовців, якщо ми кажемо не про срочку, а саме про бойові дії, то ви їх можете вирізнити в кафешці по тому як вони займають стільці.
Проблеми виникають лише тоді, на мою думку, коли цивільні не слухають військових у тих питаннях, де військові шарять. Коли, іноді цивільне населення забуває, що в нас воєнний стан. Коли воно починає ставити приватні інтереси вище, ніж національну безпеку».