“Тут дорога “птуриться”, треба прискоритися!” – застерігає прес-офіцер. Реальність його слів підтверджують обгорілі кістяки автівок та “градина”, що стирчить просто посеред дороги. Асфальт тут і без зусиль ворога добряче “втомлений” – автівка натужно шкребе пузом по вибоїнах. Прискоритися за таких умов – той іще виклик.
На в’їзді в Нью-Йорк – свіжий “прильот” ракетою. Військові та представники ДСНС прибирають уламки будинку і скло з проїжджої частини.
Після виходу українських військ із Бахмута ворог зосередив увагу на Часовому Яру, Торецьку й Нью-Йорку. Всі ці міста потроху перетворюються на такі собі “філіали Бахмута”. По Нью-Йорку й околицях б’ють із тимчасово окупованої Горлівки – силует міста стає добре видимим саме на небезпечних ділянках дороги. Однак військові запевняють – тепер противник опинився в тому кільці, у який прагнув загнати українських захисників. Вони переконані: вичавити непроханих гостей і повернути скалічене місто буде нескладно. Значно легше, аніж його відновити…
Donbas Frontliner провів робочий день із мінометниками 24-ої ОМБр імені короля Данила, зафіксував процес підготовки до роботи та власне роботу, і поспілкувався з бійцями бригади.
Імпортні овочі, що шкодять здоров’ю окупантів
Перед роботою міномета один із військових завзято хреститься. “Постріл!” – лунає попереджувальна команда, і за нею слідує власне постріл. З незвички оглушує, руки рефлекторно смикаються, а з ними і камера. Мінометник гостинно простягає свою каску з навушниками – в них працювати стає значно легше. Самі ж вони реагують на постріли приблизно як на пісню цвіркуна.
“Так ми готуємо міну, – розпочинає імпровізовану “екскурсію” Юрій із псевдо “Тихий”. – Поступила команда “до бою”. Так, сказано на чотирьох порохах. Закладаємо чотири пороха. Раз. Два. Три. Чотири. Так, міна вже в бойовому положенні”.
Порохами називають напів кільця, що вдягаються на хвостовик міни і відповідають за дальність польоту.
Юрій воює вже 10 місяців, до того працював автослюсарем. Признається – його робота в бригаді близька до тої, що він робив у цивільному житті. Він відповідає за технічне обслуговування міномету, споряджає міни до польоту, підносить їх тощо. Також переглядає власне снаряди, аби ті були у належному стані.
“Перед самою (роботою) закидаємо в ствол, відкручується ковпачок оцей взривника, – показує він. – От такими діями вона потім заставляється в ствол. І летить”.
Військовою мовою міни звуться “кабачками”. Вони зберігаються акуратно у спеціальних тубусах, окремо осколкові і фугасні. Міномет на псевдо “Малючок” вітчизняного походження, 79-го року випуску, старший за більшість вояків, а от “кабачки” завезли з європейських “овочевих баз”. Один “овоч” важить 16 кг. “Легенький!” – каже Юра.
Поруч чути глухе “гуп-гуп”. Військові пояснюють – це виходи, поруч працюють їхні колеги.
“Сліпий, Сліпий, підготуватись до роботи!” Готуємся!” – включається рація.
Здебільшого робота мінометників спрямована на стримування ворога.
“Ну, останні рази були влучні попадання”, – тішиться “Тихий”.
При влучному попаданні один “кабачок” може відправити на концерт Кобзона близько 20-ти нових слухачів.
“За рахунок вишибного загоряються пороха, і вона відправляється в подорож, – описує подальший шлях міни військовий. – В напрямку до наших ворогів”.
“Ідуть і ідуть, ніби народжуються знову”
Про точність влучання мінометники дізнаються з даних аеророзвідки, з перехоплень розмов противника, а в першу чергу – з завзятості “отвєткі”.
“Десь два тижні тому був такий яскравий момент, – згадує Юрій. – Другий раз народилися. Якось, случайно чи не случайно, дали нам координати. І ми влучили в щось їхнє дуже цінне. І, ще не успіли зайти в підвал, нас засипали, ну… снарядами 152. Самохідної артилерійської установки”.
Ворог працював “на совість”. Українським військовим буквально розібрали підвал, однак дивом усі вціліли.
“Ну і потім ще був другий раз, так само заділи, щось їм важливе і дають відповідь, – згадує військовий. – Правда, вона, відповідь не така влучна, як наша, ну все рівно дають відповідь. Так, якщо відповідь пішла, значить, ми спрацювали дуже добре. Значить, щось їм таке знищили, що воно їм було важливе. Якщо не відповідають, то або не мають чим, значить добре. Або не мають кому, там напевно таке буває. В них там хоч і зброї багато, але вони там якісь такі, не знаю, що вони там вживають, що йдуть на весь ріст і наступають, і даже не пригинаються. Це розказували наші хлопці-піхотинці. Вони просто йдуть і всьо. Вони їх косять, а вони далі йдуть”.
“Тихий” явно не звик до публічності, він трохи хвилюється, затинається та кличе на допомогу побратима: “Мирон, ходи сюди, бо я вже мокрий!.. Це наш командир міномета”.
Згодом таки згадує ще один яскравий момент – “різдвяні феєрверки”:
“З вечора до 12-ї години, вроді всьо тихо. День тоже тихо. А після 12-ї ночі таке було Різдво, що я ще такого ні разу за всю службу, за рік часу не бачив. 82 міни, і кожних 15 хвилин вогонь, і вогонь, і вогонь. До самого ранку. Мороз 20 градусів, ми були всі мокрі. Ми насипали! Вони йдуть, а наші кажуть: хлопці, дайте “кабачки”, тому що йдуть і йдуть, ніби народжуються заново. І йдуть і йдуть. І от ми стріляли, ну ми стріляли влучно… Ну, я не хочу казати так на камеру, що здихали. Але от воно так і є, як мухи. Але це наша робота, ми повинні будемо це зробити, і ми зробили. Але ми їх втихомирили на декілька днів”.
“7 чи 9 штурмів було за добу, – додає побратим, що стоїть поруч. – Так, 7 чи 9 штурмів, і ми все відбили”.
“Поголюся після перемоги”
“Малючка” готують до роботи. Кожному пострілу передують відповідні команди по рації, що, в свою чергу, спираються на дані аеророзвідки. Після першого пострілу довго і зосереджено поправляють налаштування. Підкопують землю під самим мінометом. Новачки, ті, хто приходять в підрозділ, люблять підписувати снаряди, лишаючи ворогу символічні послання типу “За Херсон”, “За Донбас”, і роблячи пам’ятне фото. Однак коли на твоєму рахунку пів тисячі вистріляних “кабачків”, то підписи-привітання пишуть хіба на прохання волонтерів.
Максим із позивним “Араб” керує процесом.
“Я отримую ціль зверху від наших розвідників-дронщиків, – пояснює він. – Виявляю характер цілі, вираховую координати по мапі і передаю просто хлопцям приціли, кут наведення, пороха. Ну і потім коригую вже їх. У нас є планові цілі, по яких ми працюємо, звісно. Але звісно дронщики виявляють і коригують нас. Ми ж не можемо з трьох кілометрів бачити, куди ми попали”.
Максим – кадровий військовий. В армії з 2010 року. В 2014-му перевівся з роти охорони у бойову бригаду. Пожити цивільним життям вдалося “аж” місяць – між звільненням і початком повномасштабного вторгнення.
“Поголюся після перемоги”, – свідчить один із його шевронів. Побратими підколюють його, мовляв, борода виглядає надто акуратно як на таке тривале відрощування. “Араб” признається, що час від часу самотужки підстригає її.
“Я вам скажу, мені є з чим порівняти зони бойових дій там 15-х років і зараз, в повномасштабку, – ділиться він. – Забезпечення зараз – нема до чого прикопатися. Що харчове, що речове, саме збройно. Озброєння є. Є чим стріляти. Стріляємо. Звісно, хочеться ліпшого, хочеться, щось новеньке. Якийсь новенький міномет. В нас старенький, але влучає! “Малючок” працює”.
Мінометник із псевдо “Сліпий” на війні уже майже рік. До мобілізації працював закрійником.
“Спочатку шив чоловічі костюми, – розповідає він. – Напрямки міняються! Спочатку були модні костюми, а потім жіночі сукні, а в кінець то сукні весільні, тому що був попит на них”.
Позивний походить від того, що працюють вони здебільшого з закритих позицій, тобто “всліпу”. А ще – на честь видатного патріарха Йосифа Сліпого, предстоятеля української греко-католицької церкви.
“Я хочу, щоби вони всі повернулися, – стиха говорить він. – Наші хлопці з передової. Які в окопах, які потребують нашої підтримки”.
Згадує мороз, сльоту і болото. З найтяжчих періодів служби – бої за Соедар та прилеглі Червону Гору і Парасковіїку.
“Ми зараз знаходимося трошки в іншій зоні тільки тримаємо лінію оборони, – порівнює він. – Відбиваємо. Якщо якась ціль є, щоб її знищити, працюємо над нею. До всього звикається таке враження, що в тебе добрі янголи. Хочеться зустрітися зі своїми, нікого не втратити. Це саме краще. Щоб це пережити, щоб повернутися, побачити на перемозі всіх живих”.
Відомий у певних колах блогер і репер МС Петя тут відомий за позивним “П’яточкін”. Маючи свій ютюб-канал та шанувальників, хлопець зробив свій вибір на користь служби у лавах ЗСУ. Попри свою певну публічність, він також дещо соромиться.
“Блогер він наш, головний мотиватор України!” – коментують побратими моє питання про довоєнну діяльність.
“Треба себе мотивувати, і все буде добре, – зітхає він. – І читати Боже слово. Я кожного дня молюсь і всім говорю у своєму батальйоні, щоб всі читали Боже слово”.
Петю мобілізували на його День народження, 14 липня.
“Я стараюсь допомагати батальйону, – говорить він. – Від початку у мене був страх, була паніка, а потім… якщо є страх, то є мотивація. Страх є у всіх, і потрібно вірити в себе, мотивувати!”
Понад усе юнака підтримує його кохана.
Юра з позивним “Малий” до повномасштабного вторгнення працював на АЕС. Каже – побував на всіх, а найбільше працював на Чорнобильській. У військо прийшов 24 лютого.
“Бачиш, вони ракетами валять і все, – коментує він обстановку. – А по Нью-Йорку, як по Часіку починає прилітати. От останні дні”.
Військові розповідають – намагаються встановити чергування по дві доби. Кататися туди-сюди надто часто ризиковано – позиція “змальовується” з повітря.
“Вони малюють нас так само, як і ми, в плані того, що розвідки, – додає “Араб”. – Я думаю, що вони за певний час змалюють, та і все”.
Мінометники переконані: виявлення їх ворогом – питання часу. Невдовзі прийдеться змінювати дислокацію, і запасні позиції уже знайдені.
Певний час Юрій працював у піхоті, в штурмових військах. Був поранений в шию, два уламки дістали, а один невеличкий наразі так і не витягли. Тож під час відновлення скористався нагодою побути трохи вдома з родиною.
“Будеш повільний, довго не проживеш”
Після випуску четвертого “кабачка” лунає команда “в укриття”. Хлопці швидко і злагоджено накривають “Малючка” плівкою і маскувальною сіткою. Тепер згори місцевість виглядатиме як звичайний сільський ландшафт. Аби не світитися, усі роззосереджуються під дахом альтанки та в хатинці.
“Ну всьо, тепер ця пательня стане знаменитою!” – бідкаються вони, коли я знімкую недомитий після обіду посуд.
“Бурий” – командир розрахунку, він керує процесом на відстані. Після роботи заїжджаємо поспілкуватися з ним на КСП. У підвалі цілодобово функціонує “мозок” підрозділу. На стінах – монітори, що транслюють “кіно” з ворожих позицій, на столах – збільшені і роздруковані мапи місцевості.
“Тут ворог рухається, але іноді буває, прощупують, підлазять до наших позицій поближче, – коментує “Бурий”. – Ну, робочий бит вони створюють в повному обсязі. Артилерія, також працює авіація в цьому напрямку регулярно, кожен день. Контрабатарейка теж працює непогано. Кожного дня бувають перестрілки між вогневими позиціями – противника, нашими. Кулеметні, скидають воги, также само з БПЛА, і обстрілюють як із 120-х мінометів, так і з нарізної артилерії. Піхоту ми підтримуємо в разі чого, в разі виявлення, коли противник, якісь веде дії, або підходять до наших позицій, абощо. Так взагалі працюємо по виявленню. Тобто якщо десь спостерігається якийсь рух противника, абощо, або десь там засікли роботу міномета противника. Ну в такому плані. Далеко, зрозуміло, ми не дістаємо, але в принципі вистачає дальності”.
Про сьогоднішню роботу “Малючка” пояснює: “Сьогодні розвідка БПЛА виявили рух, скупчення противника. Чотири особи, які зайшли в будинок. Тобто ми попрацювали попередньо по їхньому спостереженому пункту. В принципі ціль вразили”.
“Королівська” бригада була одна із тих, що працювала у Бахмуті та на околицях. Військові по-різному описують ті епізоди і ситуацію, що склалася після відходу від міста.
“Ну Бахмут показав тільки те, що в них дуже багато артилерії, – говорить “Бурий”. – Там, в принципі, вся була важкість в тому, що їхня артилерія не давала спокійно вийти… Ну, не то що там підняти голову, подивитися, але навіть дихати було іноді страшно. Тому що по передньому краю працювали, типу, 120-82 калібри, а в глибину, по пунктах управління, працювали більше великі калібри. Це 240 по КСП прилітали, так і касети Градів, і тому подібне. Тобто в них вся сила була тільки в артилерії. По роботі їхньої піхоти там ніяких вражень, відміток”.
“Який досвід? Все швидко! – згадує Максим роботу в Бахмуті. – Будеш мєдлєний, довго жити не будеш. Треба рухатись! Ну, як приїхали швидко, розвернулися, заховалися. Є ціль. Так само попрацювали. Нормально було. Крили постійно. Як ми їх крили, так само і вони. В той час, коли наш підрозділ зайшов в Бахмут, наш батальйон, то це були іменно городські бої, вуличні. За хату”.
Один із яскравих спогадів – як витягували хлопців з Бахмута, коли розбитою технікою перекрили дорогу. Тоді ворог розбив одну з наших позицій, і з неї треба було забрати хлопців. Сам Максим на той момент був у Часовому Яру.
“Ми залетіли – траса перекрита вже була через Іванівське на Бахмут, там була побита техніка, – згадує він. – І ми полем-полем з “Малим” пішли, полями проскочили, забрали хлопців, забрали озброєння і вивезли. Білий день! Вони тоже, я думаю, цього не чекали канєшно. Але так, “на дурака”. Внаглу. Проканало!.. Головне, що хлопці живі. А решта…”
Він визнає: ситуація на лінії фронту змінилася із втратою міста: “Так, звісно, після Бахмуту замітно помінялася обстановка на напрямку від Горлівському, так як ми тут. Частіше почала працювати як ствольна артилерія, реактивна артилерія і авіація. Вони працюють кожного дня”.
“Тяжко, но ми всьо вистояли, – згадує дні в Бахмуті і на околицях “Тихий”. – Постійні наступи, постійні відбивання наступів. Якщо на них нас находять, ми цю атаку відбиваємо. Активність дуже сильна, їх більше від нас, і тому в них є перевага. Там їх дуже багато було, і більше половина міста вже їхня. І тому там було тяжче. На цій ділянці, тут у нас дуже добре все укріплено, вони не можуть перейти сюди. Тут вже так, по-середньому. В загальному всьо дуже добре. Ну так, добре, це на наших мірках. Ну, можливо жити. Ми ворога стримуємо і надіємося, щоб і так буде дальше”.
Максим признається: був би радий після перемоги пожити цивільним життям, але шансів мало: “Воно на цьому не закінчиться. Ми їх переможемо це питання часу, але в подальшому прийдеться багато після війни працювати”.
Завалену від прильоту ракети дорогу уже розчистили – можна не боятися пошкодити колеса. Ніби заперечуючи руїну і смерть, квітнуть маки, півники і півонії. Виїжджаючи, смакуємо морозивом і кавою у Нью-Йорку. Звучить вишукано, якщо не бачити порожніх вулиць міста, що все більше перетворюється на руїну.
Текст, фото, відео: Олена Максименко