Окупація, обстріли, а тепер і потоп. Велика вода, яка після теракту росіян на Каховській ГЕС залила прибережні громади Херсонської та Миколаївської областей, поступово сходить. Люди повертаються у свої домівки й розуміють, що нічого, окрім «коробок», від них не залишилося. Розруха, бруд і сморід — універсальна картинка сільських вулиць понад Інгульцем.
«Дякуємо! Дякуємо усім! Як довго ми вас чекали! Приїздіть до нас, — жінка плаче від щастя, вітаючи колону авто з українськими військовими і журналістами на центральній вулиці міста. Вона вигукує адресу та запрошує у гості. — Ми будемо дуже раді. Приїздіть!».
На ній теплий отяг — рожева шапка й світла куфайка, надворі лежить опале листя й видно оголене гілля дерев — середина листопада минулого року. Це перші кадри Donbas Frontliner зі щойно звільненої Снігурівки на Миколаївщині. Місто й сусідні села прожили в окупації російських військ майже 8 місяців.
7 місяців потому — спека, усе зеленіє та цвіте. Тією ж вулицею під’їжджаємо до будинку за адресою, яку вигукувала жінка на відео. За зеленими дерев’яними воротами стоїть старенька хатина й літня кухня. Тут живуть двоє — Наталя та її мати. Саме Наталя запрошувала усіх у гості й відразу впізнала Андрія, який знімав те відео, а ось зараз зустрів її на вулиці.
«Я не хочу нікуди. Я хочу на своєму ліжку спати у своїй хаті»
Роботу в місті сьогодні знайти складно. Люди здебільшого живуть зі свого господарства й гуманітарної допомоги. Поля й досі заміновані. Тепер до усього, що місцевим прийшлося перетерпіти, додалося затоплення, забруднення й нестача питної води.
Коли росіяни підірвали дамбу, вода першим ділом хлинула вниз, поглинаючи лівий берег Дніпра нижче Каховської ГЕС — райони Олешок і Голої Пристані. На другий день почало прибувати у Херсоні й в інші річки, зокрема Інгулець, на чиїх звивистих берегах розташовані містечка й села кількох громад Миколаївщини та Херсонщини.
Наталя з матір’ю живуть на підвищенні — їхню хату біда оминула. Але питну й технічну воду жінка тягає від пункту роздачі або з гуманітарного штабу.
Натомість людям у низовині, на прибережній вулиці, так не пощастило. Вони залишилися і без житла, й без господарства.
Марія — з крайньої хати. За нею уже річка й пасовища. Ще на підході до подвір’я бачимо купи нанесеного очерету, сміття, різного дрібного начиння для господарства, собачу будку, дерев’яні піддони, штахети, чужі тюки з мокрим сіном. Серед усього цього треба пробиратися дуже обережно — щоб не натрапити на міну чи боєприпас. У сусідній Афанасіївці, розповідає Марія, чоловік отак підірвався.
«От дивіться. Хто його прибиратиме? Оце фотографуйте й викладайте! — у запалі вигукує жінка, але за секунду згасає і голос її тремтить. — Не знаю, як воно буде. Не знаю. Я живу в людей під відкритим небом, у мене двоє внучат. Шість корів маємо, дві будемо здавати, взагалі усі будемо здавати, бо нічим кормить. Чим же? Ось мій сінник, забила повністю. Воно усе затоплене водою. Я ж його не висушу. Зерно пішло все, що купляли, усе пішло [за водою]».
Будинок Марії затопило по вікна. Вода уже зійшла, але залишила по собі серйозні руйнування. Жінка каже, що заходить на подвір’я уперше. Дивитися на усе довкола їй боляче. До того приходили син із невісткою, викачували воду насосом. Скрізь мул і бруд, під ногами ще чвакає. «А воняє як! Я не знаю, чи її відбудовувати, чи валить уже. Ти ж чуєш? — питає за ядучий концентрований запах гнилі у хаті. — Не неділю й не місяць сохнутиме».
Зараз Марія із родиною живе трохи вище. Їх пустила до батьківської хати сусідка, яка сама виїхала закордон ще до окупації. Корови Марії ночують надворі.
— Оце ми тут кочуємо, — жінка показує двір тимчасового прихистку.
— Та бомжуємо, яке кочуємо! Кажи, як є, — коментує Саша, її син, лавіруючи з бутлем води повз клунки з врятованими речами.
— Бабуся тут померла, донька її — в Німеччині. Ми зідзвонилися, запитали, чи можна зайти, — продовжує Марія. — Спимо на піддонах, на яких возять товар. Серед усього цього, — показує на клунки й додає. — Усе, що змогли врятувати з хати.
Електроенергії тут поки немає, бо небезпечно. Є генератор. Воду набирають у криниці — пощастило, що її не затопило, — і возять каністри тачкою. «Води море, але води немає. Ні попити, ні помиться», — додає Марія. Всю окупацію родина прожила у Снігурівці. Нещодавно лише відремонтувала будинок після обстрілів. Син із невісткою почали розширятися, закупили будматеріали. Але тепер все знищено або пішло за водою.
«Заходили сюди [росіяни]. І за горло мене душили. І невістку під дулом автомата водили. Казали, тут коригувальник живе. Вимагали биків віддати. І лебедів стріляли, а потім ходили-шукали, у кого би взяти водочки під лебедятину. Ми таке пережили, що нехай господь милує. Думали, що вже все, видихнули. Але ні, — розповідає Марія і додає. — Ми тут у воді плаваємо, а вони щоб у своїй крові там плавали, захлинулись у ній».
Що далі робити — поки не знають. Спочатку потрібно зрозуміти, наскільки пошкоджений будинок: чи є шанси його відремонтувати, чи потрібно зводити новий. Але їхати зі Снігурівки ніхто з родини не збирається. Планують самотужки потроху розгрібати двір і хату.
«Так життя б’є — це взагалі. Скільки днів ми з мамою проплакали — це жах просто. Але у нас швиденько зійшла вода, шкоди поменше, ніж в інших людей, — додає Віта, невістка Марії. — Кажу мамці: не сидимо і не ждемо нікого, я стомилася тут [у сусідки]. Будемо виносити ті лінолеуми, білизною все оприскувати. Аби хоча б літню кухню обладнати. То там можна молоко віяти, їсти готувати. Тут же ми не можемо нічого — руки просто зв’язані. Я хочу додому. У нас не було євроремонтів, але у нас був свій дім. Я не хочу нікуди. Я хочу на своєму ліжку спати у своїй хаті».
Відразу за обійстям Марії — річка, поле, лісок вдалині. За кілометри півтора по прямій на березі згину річки видніється будинок, його подвір’я й досі у воді. А трохи вище за ним — військовий намет, авто й відблискує на сонці сонячна батарея.
«Так це ж Генина ферма, — каже Марія. — Бачиш, у нього ще й досі вода стоїть, то він отам на горбочку оселився з жінкою і хазяйством».
Геннадій тримає кіз, бичків, телят і поросят. В окупацію його з дому вигнали росіяни, тут була їхня база, ще й «віджали» частину господарства. У дворі показує купу металолому й уламків боєприпасів, які вони залишили по собі. За двором — і досі не закидана траншея. На телефоні гортає фотоархів того, як вода поступово заливала його дім.
— Щось змогли винести? — питаю.
— Та після окупації побито все було. Тут же росіяни жили. Вони все до нас винесли, — сміється. — Ми в Снігурівці на квартирі тоді були, а зараз повернулися і тільки-тільки почали відновлювати, дах ось поміняли. Тільки-тільки почали розкручуватися — і ось знову.
Його подвір’я й досі частково у воді, а де вона зійшла, то залишила бруд, сміття, очерет і мертву рибу. У гаражі, літній кухні, хлівах і складах подекуди обвалилися стіни й упав дах. Техніка теж була під водою. «Все затопило, нічого уже не годне, двигуни замокли. Інкубатор ось у мене був — немає уже, — з гіркою іронією підмічає. — Це літня кухня. Побутова така кімнатка. Ми там інколи й самі жили, й зимували. Було затишно до війни. Диванчик і шпалери поклеєні».
Далі подвір’ям пройти не вдається — половина ще залита, а дорога виходить прямо у річку. «Це я сьогодні відкрив ворота. Думаю, може, хоч щось саме випливе», — каже наостанок Геннадій. Іде до намету, бере там дві каністри й спускається знову до річки за водою — треба напувати тварин.
«Як не побили, то потопили»
— Як у вас тут, не сильно затопило? — запитуємо у людей на в’їзді у Павло-Мар’янівку. Вони сидять півколом під парканом і неспішно лускають соняшникове насіння.
— Туди, куди ви їдете, то сильно. 35 хат по димарі було, — киває жінка вдалину.
Павло-Мар’янівка — село відразу за Снігурівкою десь на пів тисячі чоловік. В окупацію тут росіяни не стояли, але зайняли сусідню Євгенівку і навідувалися час від часу з рейдами. Не раз і «прилітало» сюди. Тут живе Наталин знайомий, фермер Володя, який привозить їй люцерну для кролів.
Коли ми спускаємося до Володиної вулиці, то бачимо дещо апокаліптичну картину: чорний масний наліт на дорозі, траві, городах і квітах, сміття й очерет у кожному дворі й під кожним парканом, хати по обидва боки мають чітку риску над вікнами — вона вказує рівень, до якого піднялася вода. Ще де-не-де у подвір’ях стоять калюжі, квакають жаби, здіймається хмара комарів і мошкари. Повітря важке, задушливе, просякнуте гниллю. Посеред вулиці ходить лелека й тицяє дзьобом між кущів колишніх троянд. Це Василь, каже Володя. А отам у гнізді — Анжела. Василь шукає їжу, а Анжела дивиться за малюками. Цього року їх четверо. Знає точно, бо хлопці запускали дрон і рахували.
Володя усю «повномасштабку» волонтерить. Коли росіяни стояли по сусідству, він щотижня привозив хліб своїм односельчанам. Зараз також ними опікується — розвозить гуманітарку Червоного Хреста, координує інших волонтерів, які їдуть у цей регіон після потопу. Основний дохід до окупації йому давало тваринництво. Але як почали стріляти, родина мусила здати худобу й відтоді поки нічого не заводили. Від води Володя втратив усе: хату, техніку на десятки мільйонів доларів, урожай вдруге — того року згорів від обстрілів, а цього затопило.
«Якби ж нам сказали: «Люди, які під річкою живуть, збирайте речі». Я би зібрався й вивіз. Мені є куди вивозити. Але коли я мітку поставив 60 см, а тут хоп — і вже 40, то було вже пізно. Що змогли схопити, те й погрузив і до жінчиних батьків. Але найголовніше — у мене поля під річкою у цьому селі й в іншому. Вирощував соняшник, вся надія була на нього і все пропало», — розповідає Володя.
Його двір закиданий усе тим же нанесеним сміттям. У кутку вирячив очі величезний мертвий короп у сітці. Біля хвіртки лежить оболонка від снаряду й хвости від ракет — усе це чоловік познаходив і позбирав на своїх полях. Каже, рятувальники поки не утилізують, а він не хоче, щоб підібрав хтось випадковий, тому краще нехай на подвір’ї лежить.
У хаті волого, слизько й брудно, глина липне до взуття. «Заходьте, подивіться, — запрошує чоловік. — Шок у вас буде. Дихати нічим. Просто жах. Ми сьогодні перший раз зайшли сюди, учора ще вода була. А до того лодкою запливали».
Поки розмовляємо, до Володиного будинку сходяться люди — усі, ті, хто живе у хатах поряд. На вигляд змучені, насуплені й дещо розгублені. «Це вся вулиця Набережна і трохи Гагаріна є. 35 постраждалих. Усі вони хочуть вам показати, що від їхніх домівок лишилось», — додає чоловік.
Від подвір’я до подвір’я, від городу до городу, від хати до хати — картина однакова. Тріщини та діри у стінах, обвалена стеля, розмита глина під ногами, дерев’яний підлога, яку позривало й вона плавала попід дахом, шматки шпалер, вимоклі й брудні залишки колишнього життя — меблі, посуд, одяг, дитячі іграшки, побутова техніка, велосипеди й автомобілі. Ходимо вулицею від сім’ї до сім’ї, суто аби зафіксувати смерть їхніх домівок.
У Каті з чоловіком двоє дітей — 9 і 12 років. Вони їм поки не сказали, що повертатися нікуди. Подружжя не вірило до останнього, що велика вода їх затопить. Винести встигли два дивани, письмовий стіл, тумбочку й ще трохи якихось дрібних речей. «Хату тільки перекрили після цих кацапів довбаних, — каже Катя. — У нас усе було розбите, ні вікон не лишилося, нічого. Я сама з дітьми ті шпалери клеїла, мазала, білила. У підсумку у нас тепер взагалі нічого не залишилося. Тільки діти і все». Стіни будинку пішли тріщинами й осідають, стеля також — день-два і впаде, каже жінка.
«Оці коробки — це одна назва, що «хата». Жити там неможливо. За що людям чіплятися? Ні в кого немає грошей, щоб просто взяти й витягнути з кишені. Ми усі згоріли від війни, — говорить Вадим. Він, як і Володя, фермер. Має поля, згорілі того року й затоплені цього. Його будинок — відразу біля води. «Перший прийняв удар», — кажуть люди. Чоловік не вірить, що місцева влада може вирішити проблему й шукає підтримку в міжнародних гуманітарних організаціях: «Хай би це були модульні будиночки або щось схоже. Поки люди будуть чухатися у своїх хатах».
Пані Надя веде у дорогий серцю город і все охає над тим, чого тільки не принесло їй водою: «Ой, боже. Ой, боже. Це така сила, я навіть не знаю, наскільки потужна, щоб таке підняти, — показує на велетенську колоду, а після –- на бетонну урну. — І це не наше, тапок чийсь. А он якусь пляшку олії викинуло». Позаду бачу вулики й затитую, як рятували. Донька Наді Наташа розповідає, що підіймали на дах. І просто пощастило, що вода туди не дійшла.
«Як не побили, то потопили», — додає Надя.
В окупацію їхню хату добряче обстріляли росіяни, ще досі видно отвір у стіні будинку –- якраз навпроти ліжка Максима. Це 19-річний онук Наді. Тихий хлопець у патріотичній футболці й кепці стоїть позаду. На одній руці у нього немає пальців: вже після окупації невдало підірвав бойовий снаряд.
Дядько Саша поміж іншого веде до погреба — там досі води по вінця. Вона мутна, болотного кольору і з характерним запахом. «Мальки плавають, рибу розводити будемо, — сміється. — Там же продукти, все лишилося. Ніхто не очікував, що так різко прибуватиме. Ні, щоб попередити: «Тікайте, буду наливати». Вода ж перешкод не має. Вогонь хоча б потушити можна. А з цим нічого не зробиш».
Пані Оля з чоловіком тільки-тільки зробили ремонт у своєму будинку. Повернулися додому після окупації й взялися наводити лад. 40 тисяч гривень вклали у нові вікна й двері, а тепер немає навіть стін — вивалилися під тиском води. Встигли винести телевізор і холодильник, сусід допоміг. А ліжка й дивани потонули.
«Ми довго працювали, щоб зробити із цієї хати лялечку. Вкладалися, трудилися для себе. Думали, нарешті заживемо на старості — а тут війна й окупація. Пережили окупацію, відремонтували — ну, тепер уже заживемо. А тут потоп», — з гіркою посмішкою каже пані Ольга. Попри те, що від їхньої маленької затишної хати та чудесного городу з найкращими в селі помідорами не лишилося практично нічого, їхати з Павло-Мар’янівки вони не збираються.
«Отаке. На старості літ залишилася бомжом», — ніби підсумовує усе побачене пані Лєна, їхня сусідка. До неї додому навіть зайти не можливо — у подвір’ї досі стоїть вода, точніше зелене смердюче болото. А у вікні безлад і руїни, стеля обвалилася усередину кімнати.
***
Після Павло-Мар’янівки ми далі спускаємося руслом Інгульця до Василівки та Афанасіївки, Федорівки й Інгульця, Ульянівки й Дар’ївки. Скрізь у прибережних громадах ситуація однакова. Вулиці над водою потерпають від підтоплення. Хвилею зносить мости, нищить хати й городи, викидає на сушу бруд і сміття, немає електрики й питної води.
Коли за кілька днів вода сходить, масштаб руйнування вражає і мешканців сіл, і демінерів, які шукають небезпечні гостинці на березі, і гуманітарних працівників, котрі намагаються хоча б їжею і речами першої необхідності пом’якшити наслідки російської терористичної атаки. «Вода зійшла, але проблеми цих людей тільки починаються», — влучно підмічає один зі співробітників Всесвітньої продовольчої програми ООН. «Продукти й одяг — це добре, але з них хату не побудуєш, нам тут потрібні будматеріали», — доповнюють місцеві.
Текст: Альона Савчук / Фото та відео: Андрій Дубчак