“Я тако падаю в окоп, мій товариш в інший. Я падаю на того трупа, той, що зі мною в окопі до того був. А в нього башка ось так гарно пополам “хряк”. Ну чьотко. Ну, ми от лежимо, починається… і я чую, що зараз десь в’ї*е тута, я от тако ним накриваюся… Ну так гарно все розтеклося у мене на морді. Тут мені товариш кричить: “У мене тут 300”. Я з окопа в окоп перепригую і дивлюсь, у нього такий от осколок в голові. “Нє, то не “300”, то всьо, побігли далі”.
Новий Рік як нове народження
Медик-стрілок Максим 80-ої ОДШБр зі смертю на “ти”. Він працює з розвідкою, ходить у “сіряк” і на позиції противника. Раніше працював патологоанатомом, тож здивувати чи шокувати його важко. З типово-медичним чорним гумором він згадує, як зустрів Новий Рік:
“31 грудня, була у нас задача найти передній край орка, пі*ара, завезти туди штурмову групу. Ну, ми пішли. Снайпер зняв НГУ-шний 6 пі*арів. Але там було… (подальші слова перекриває звук вибуху) гаплик. Ми відкотилися, побачили їхній передній край, взяли штурмову роту на 15 людей, почали вести, завели туда до позиції. І нам дали команду їх обійти по флангу і штурмоноти. Взяти їхні бліндажі. Ну… всьо, ми їх завели, наша задача розвідки закінчилась. Але… у нас тоді комбат, земля йому пухом, сказав, ви йдете з ними штурмувати. У мене на той момент був 1 магазин з собою. Та й ідем, що вже робити. Пішли, але далеко не дойшли. Нас почав крити танк так плотнєнько. Підключилась артилерія, так тоже дуже плотнєнько. І от окопчики були, ну не знаю, як 2 сходинки висотою…”
“По щиколотку”, – підказують побратими.
Окопи не встигли докопати до потрібного рівня бійці, що були тут раніше. Ситуацію ускладнювали новачки, яких у роту привезли напередодні. Вони потрапили на штурм, пробувши на війні лише 2 дні. Від страху вони встали з яких-не-яких окопів і рвонули назад, де були бліндажі. Усі, хто побіг, одразу загинули.
“І тут чуть-чуть легше стало, уже менше криють, і ми давайте відкочуватись, – веде Максим. – Біжимо назад, починається знову артобстріл, ми падаємо в от ці от окопи, де вже трупи наші”.
Там і довелося прикриватися загиблими побратимами. А наступні 3 дні їх евакуйовувати.
“Даа, тако ми зустріли Новий Рік, було дуже весело!” – ірозінує хлопець.
Бахмутський напрямок. На момент розмови бійці бригади штурмують ворожі позиції. Нас запросили на точку евакуації, аби побачити роботу медиків, що зазвичай неминуча при операціях подібного штибу. Ми спілкуємося в очікуванні команди “300”. Нас частують історіями та енергетиками. Звуки виходів нашої арти перекриває курликання горлиць. Двір “декорований” уламками, зокрема “касеток”. Це не привезли з “нуля” для того, щоб потім доправити в музей. Це те, що час від часу прилітає безпосередньо сюди. У медиків своя атмосфера: вони багато курять і сміються, зокрема над смертю. Гумор – антидот болю, з ним можна “вивозити” поранення і втрати, із яких зшиті їхні будні. Ці хлопці і дівчата – перші, кого бачить боєць після поранення.
Максим пішов на війну з початку повномасштабного вторгнення. На питання про коло обов’язків сміється. Побратими пояснюють, що медик чи не найбільше з усіх ходить у глибинну розвідку. Заходять туди перед штурмовими групами.
“Колись зайшов блін в Луганськ, погуляв, попив каву, назад сходив, – докидають вони чи то реальні історії, чи то уже легенди. – Під Горлівку сходив, сфоткався, а потім: “Ой, бля!.. Горлівка! А де наші?”
Перші пів року він був просто медиком, а вже потім приєднався до розвідників. Згадує перші штурми, в яких брав участь у березні: “Приїхав “зелений”, почали стріляти, почало бабахать. Ми заховалися в церкві. Почали вмирати мої”.
“Кому треба збільшити груди, в нас шершень є!” – несподівано видає побратим.
“О!.. То не шершень! – виносить експертизу Максим, придивившись до комахи.
Фотокореспондент бригади Катерина Петренко пояснює: “Зараз штурми майже через день. Я не знаю, як далі буде, але після того, як залишили Бахмут… по факту, ми інтенсивніше почали штурмувати і просунулись”.
Максим переконаний, що Бахмут для ворога – лише піар: “Що їм там робити, коли там пустир?! “Ми взяли Бахмут за 426 днів” бл*дь”. Зато вони доказали, підняли собі дух… Та, вони своїх поклали там. Наших там тоже лягло. Але для чого їм це було, я не знаю. Но взяли, молодці. Скоро віддадуть”.
У самому Бахмуті Максим майже не працював, лише на околицях та в селі Іванівське. Головною задачею було не дали ворогу перекрити шляхи сполучення. Зараз російські війська фактично опинилися у “кліщах”, в які намагалися загнати ЗСУ.
“І ми зробимо іменно так, як у них не получилось, – запевняють десантники. – В лобову атаку з наших у Бахмут ніхто не буде лупитись. Це недоцільно. Там будинки скелетами лишилися”.
Саме ці “кістяки” багатоповерхівок становлять на даний момент найбільшу загрозу. Адже саме місто розташоване в низині, а будівлі, навіть покоцані, слугують “висотами”, з яких ворог може контролювати найближчі дороги.
Хлопці переконані – у медіапросторі варто скоротити розмови про контрнаступ. Саме вони провокують інтенсивні ракетні обстріли.
“Всюди анонсується це гівно! І от харківська операція, це ідеально було. Ніхто нічого не знав, і це було успішно проведено, практично без втрат. Втрати були більше через френдлі-файер”.
Тоді спрацював “ефект несподіванки”, адже вдарили не там, де анонсували. Імовірно, зараз командування також буде вдаватися до обманних маневрів.
Максим признається, що не має уявлення, як жити після війни: “По-любому, додому поїду. Дуже складно. Але полюбе напевно що вернусь. Швидше за все, служитиму далі”.
“Де іще можна так розважатися?! В цивільному житті цього не можна робить! – докидає побратим. – Ми тепер найкращі війська в світі, і нас будуть хотіти, щоб ми десь були”.
“Після Кремінної Бахмут здавався раєм”
Фельдшер, що представляється як Артеріан, пішов на війну в 2017 році – “повівся” на обіцянки, що от-от будуть звільняти окуповані міста.
“До того навчався в медичному коледжі, – розповідає хлопець. – Пішов у медицину, тому що там багато загадок. Наприклад, коли я навчався, ще не знали, як лікувати рак. Зараз вже японці винайшли метод, як вчити імунну систему знаходити онкологічні прояви в клітині і з ними справлятися”.
Коли почалася війна, він був в Ізюмі. Багатьох із фронту везли в Ізюмську лікарню, тож хлопець допомагав уже в 2014-му.
“Перший 300-ий – обпечений, там 90% з БТР-а чи БМП, я вже не пам’ятаю”, – згадує він.
Признається: найкращий час – коли немає штурмів: “Завжди б так!”.
На дозвіллі читає. “Три товариші” Ремарка, до того – “На західному фронті без змін”. Пробує себе у ролі автора, втім, свої оповідки не наважується десь публікувати чи комусь показувати, мовляв, надто жорсткі. Розважається тим, що тролить “уклоністів”: “Інстаграм, твіттер хворий. Там такий контингент, що триндець просто! Багато “уклоністів”, вони ображаються, коли я щось напишу. “Ми проливаємо економічну кров”, я кажу, так я, блін, майже всю свою премію доначу, а ви скільки? Давайте, може, поміряємося?!”
Під час боїв за Бахмут фельдшер працював на околицях міста. Однак за його словами, це був далеко не найтяжчий досвід: “Після Кремінної це здалось навіть раєм. Евакуація (під Кремінною) 4 години була, люди помирали в машині. Інокли. У мене ніхто не помирав. Але в деяких так. Там кілометрів 20-15 дороги через ліс, яка розбита, є місцями роз’їзди, де танки застрягають!.. Ми ж майже дійшли до Дібрової, кілометр від Кремінної був, наші там крайні позиції. І з самого переднього краю евакуація тривала мінімум годину, це якщо все добре, до нас. Але там і дистанція невелика була, кілометрів 7. Але поки донесеш, витягнеш. Ще рельєф такий незручний, завжди треба шукати укриття. А потім ще ми везли мінімум години 2-3”.
З усіх поранень, із якими доводиться мати справу, це найчастіше ноги. За спостереженнями фельдшера, це 50% усіх випадків.
“Тому я пацанам завжди кажу, хай шукають захист для ніг!” – говорить він. Існують американські “розгрузки” EVO-4, що захищають шию, пах та частково руки, а також кевларові штани.
Тим часом, запитів на евак не надходить, тож медики “евакуйовують”… кротеня, що бозна-як опинилося на розпеченому асфальті. Утворюється цілий консиліум:
“Та він сам знайде ґрунт, відчепись від нього!” “На асфальті? Ні, краще віднести його…” “Тобі рукавицю дати, чи він прокусить?” “Та не прокусить”.
Несподіваного гостя відносять у траву.
Артеріан признається, що втома дається взнаки: “Я вже занадто довго в цьому лайні варюся, мені вже взагалі не цікаво. Я такий думаю, хоч би сьогодні було просто спокійно. І все. Бо в мене вже трохи відраза до людського тіла. Ну, я стараюсь, типу, з цим… Щоб потім проблем не було”.
Підтримує музика, улюблений гурт Surface Tension.
“В них там такий жорсткий метал, – розповідає він. – Навіть я б сказав метал-кор або хард-кор. Гарна пісня, “Завтра” називається. Всім рекомендую! У нас взагалі дуже багато класної музики української. Але чомусь дегенерати слухають все одно кацапський лайно, прям хочеться, блін, придушити. Дратує. Та багато чого підтримує загалом. Шукаєш підтримки серед людей, але з цивільними якась важкувато. Часто не розуміють”.
Приємним різноманіттям стала поїздка на полігон у Чернівці, там познайомився з дівчиною. Тепер вона йому записує музику.
“Приємно, – визнає хлопець. – Мені давно ніхто не записував пісні”.
Найважче на війні дається очікування. У планах після перемоги – відкрити діагностичну клініку або школу з тактичної медицини. Або…
“Але краще патронний завод! – сміється він. – І корисно, і ще й грошва. Але ж тут конкуренція, в нас влада не сприяє розвитку оборонки, і мене це дратує. В нас багато виродків в політиці. Судочинство у нас гниле, операцію треба проводити по відстрілу. Це навіть гірше, ніж кацапи, серйозно! Кацапи, то з ними, ясно, вони кончені, відбиті, психічно хворі створіння або сучності. На них навіть ядерку шкода!”.
“Талісман” на гусені
Андрій працював будівельником. В минулому служив строкову у цій бригаді, а в 14-му був мобілізований у 79-ту бригаду. Тоді війна видавалася досить одноманітною, колектив був здебільшого юним – 22-25 років.
“Були як вилазки, так і оборонні дії на кордоні, – згадує він. – Перша задача – виявити вогневі точки противника, знищити. Це було узгоджено з артилерією. Працювали чисто, як би то сказати, “на живця”. Вискочили двома БТР-ами при посадку. Посадка велика, і ворожі позиції роззосереджені. І треба було чітко знати, де вони. Бо обмежений був боєкомплект, і палити просто по “зільонці” – ну, не дало би ніякого ефекту. Проїхалися, постріляли, вони відкрили вогонь у відповідь, коригувальники змалювали координати їхніх вогневих точок і нанесли чітке вогневе ураження”.
У лютому 22-го Андрій року прийшов сюди. Тут він водій-механік евакуаційної машини БТР М-113. За півтора роки “великої війни” довелося попрацювати на Миколаївщині, Запоріжжі та Донеччині. Його задача – вивозити людей із позицій сюди.
Він із ніжністю знайомить зі своїм “Американцем”. Каже, що від нашої техніки відрізняється кардинально, при цьому опанувати вдалося за годину: “Сів і поїхав!”
Показує “рани” від осколків, що машина отримала під час боїв у Бахмуті. В одній із них застряг осколок. Пояснює:
“От ці всі осколки, від цього радянська техніка горить і вже не боєздатна. Тут броня отака. При тій самій вазі, що важать наші БТР, БМП, “мотолиги”, але в ступені бронезахисту в рази краще. Місяць я катався на ній у Бахмут. Я не скажу, що я там ас-водій від Бога, скажімо так, я просто сів і поїхав, бо треба було. Ні разу не застряг. Не було такого болота, з якого я не вийду. Чи то просто Бог керував, що я там мав проїхати, з нею не повинно було нічого бути. Отаких машинок має бути побільше. Старий радянський автопарк – це чисто познущатися з людей”.
“Американець” “народжений” в 60-их. Там коробка-автомат, і керувати нею простіше, ніж джипом.
“В 3-ій штурмовій бригаді їх багато, – говорить Андрій. – Вони підриваються на мінах. В них просто відриває колеса, роззуває гусянку, але пробиття всередину немає. Тобто особовий склад получить максимум контузію. Водій лишається живий, особовий склад живий, машина не детонує! Ну хіба якщо там напхати 5-6 мін, то тоді так, тоді і МРАП не витримає. Він так само загориться, але в стандарті, як правило, одна міна наїжджаєш просто-напросто, і всьо, тебе роззуває. Машину потім приходиться витягнути і евакуювати, але вона все одно підлягає ремонту”.
Екіпаж машини – це водій, медик і старший машини який водія веде по карті. Сам водій не може дивитися одним оком на планшет і на дорогу, адже це не лобова машина, де є скло.
Він пояснює: “Ти або дивишся в тримклекс, або їдеш, на рівні очей дивишся. Для цього є командир машини, тобі показує право, вліво, зупинка. Все. Це просто і зрозуміло. І це працює”.
Якщо “300-ий” не тяжкий, наприклад, легко уражений осколком, то побратими перев’язують його, і він залишається або до появи тяжчих поранених, або ж до виходу групи з позиції. Міняють бійців через добу, аби дати їм перепочити.
“Останнім часом більше працюють евакогрупи рот, так як зараз суха погода, нема болота і проїжджає колісна техніка, “Бушмастери”, “Козаки”, – пояснює він. – У мене БТР гусеничний, це одна-єдина машина в бригаді і такий талисманчик на випадок того, де вже колісна техніка не проїде”.
Як і побратими, він не може не згадати нещодавні бої у Бахмуті. Один зі спогадів – як українських десантників у будинку “затисли” солдати противника, що зайшли на 1-ий поверх:
“Вся група була 300. Чесно, вони готувалися вже морально до того, що вони звідом не вийдуть. Але спільними зусиллями 2-го і 1-го батальйонів, штурмових груп, ворожу групу було знищено, наших людей було витягнуто, я їх звітам вивозив. Саме таке приємне, це було бачити посмішки на цих поранених обличчях! Їх було 8 чоловіків, вони всі були 300-ті. Ні одного не було цілого настільки, щоб міг адекватно оцінювати свої дії, наносити вогневе ураження. Вони просто готувалися до найгіршого сценарію, який був. Але найгірший сценарій стався з російськими солдатами”.
“Головне – не передати війну дітям”
Андрій признається: про продовження військової кар’єри не думає, і після перемоги повернеться до цивільного життя: “15 місяців, це так само травма для сім’ї. Вони на постійному психологічному тиску, як там, чи все добре, що буде завтра. Це дуже сильно відображається на емоційному стану моєї дружини, дітей”.
На питання про те, що на війні дається найважче, від підбирає і зважує слова, витримуючи тягучі паузи:
“Найважче – смерть друзів. Це саме таке, що потім потребує такого морального відновлення напевно, що зібратися думками, зібратися силами і служити далі, виконувати свої обов’язки далі. Повноцінно, адекватно. Допомагає напевно мотивація, з якою ти сюди прийшов. Для мене це, в першу чергу, не лишити оце все своїм дітям, не передати цю війну майбутнім поколінням. У мене син, дочка підростає, я не хочу, щоб через 18 чи 20 років син бігав тими ж полями і робив роботу, яку не закінчили ми”.
Він переконаний: у війні можна винуватити багато кого, зокрема є відповідальність батьків: “Незалежність вибороли, можна сказати, наші дідусі-бабусі, ті, хто воював в УПА, ховалися по лісах, ті самі дисиденти. І покоління наших батьків на той момент було молоде, їм там було 20-30 років. Вони не знали, що робити з цією незалежністю. Коли треба було обирати правильного політика до влади, думалося, напевно, не головою, не серцем”.
Зав’язується дискусія. Співрозмовник не погоджується із аргументом про замовчування фактів української історії.
“Історія для наших батьків, це передане більше від їхніх батьків, а їхнім батькам від їхніх, – переконаний він. – Тобто історія зналася. Військові УПА знали чітко, за що вони борються. З яких часів українська державність зруйнована? Це майже вже без малого 800-1000 років. Але люди пам’ятали, була все одно національна свідомість. І кожен раз виникало як не повстання, то збройний опір, ще щось. Ніколи не було так, щоб воно згасало повністю, воно пригасало, але щоб повністю був такий “штопор”, такого не було! Тому таке питання, як не знати історії… чомусь змалечку мені дідусь розказував. Мені розказували про УПА, про козаків. Людина так само почерпнула це, напевно, не з радянського підручника. Бо дідусь був народжений в 20-х роках цей, там української книжки як такої не було, передавалося все словесно, від батька до сина, від матері до доньки. Хто вміє слухати, той почує одного серед тисячі. Хто не вміє слухати, аналізувати, ти йому поставив тисячу чоловік, і він все одно не почує”.
Ти часом, штурм триває, однак викликів медикам так і не надходить. Андрій коментує:
“4-ий батальйон вже зайшов, закріпився. Зайняв позиції. “300-х” нема. Ні легких, ні тяжких, ні контужених. Зовсім без втрат зайшли і зробили роботу. Про що це говорить? Про високу кваліфікацію особового складу. Про командний склад. Якщо операція проходить успішно, значить командиром була правильно сформульована задача. На рівні командира бригади і командирів батальйонів була правильно продумана операція, як це зробити, які застосувати вогневі засоби для подавлення вогневих точок противника, які сили задіяти, яку кількість людей. Наш особовий склад може чисельністю в 10 чоловік взяти штурмом взводний опорний пункт, в якому знаходиться 30 ворожих солдатів. І причому успішно, без втрат”.
Він переконаний: якби бригада була укомплектована так, як зараз, 15 місяців тому, ми би зараз були на зовсім іншому “левелі”. Однак початок повномасштабки був тяжким:
“Багато маневрів, вогняний вал з російської сторони, він забрав дуже багато життів, здоров’я, особового складу, офіцерів. Якби допомога країн-партнерів надавалася в моменти, як тільки війна почалася, прийшла та ж сама артилерія, ті самі 777 гаубиці, “Краби”, “Панцирі”, ті самі “Хімарси”. Якби воно було надане, коли мотивація в державі була, люди йшли, поповнювали дуже швидко втрати в бригадах, ми б вже були на завершальному етапі за рахунок того, що був великий кадровий потенціал резервістів. Це військовослужбовці, які пройшли 14-15 рік, самі такі на той момент жорсткі бої, які були загартовані, навчені, вони вміли думати, приймали рішення. І за рахунок того, що був цей резерв 700 тисяч, скажімо, навіть менше, 500 тисяч кадрових військових, реально змотивованих, і за підтримки зброї країн-партнерів, цими силами можна би було вже цю війну доводити до фінального завершення на наших умовах, не на умовах партнерів чи Путіна”.
Він зазначає, що “харківська операція” виразно показала, що “другу армію світу” можна бити. Що генетичний потенціал української нації, те що забезпечує її існування, це не 40 мільйонів українців, а мільйона 2-3:
“Це люди з генетикою тих, які воювали 50, 100 років тому, 500 і 1000. Таке, знаєте, враження, що від княжих дружинників Русі, дружинників князя Святослава Хороброго, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, це просто зміна поколінь декількох родів формує цю націю і не дає забути, що ми будемо боротися постійно і до кінця”.
“Зараз ми в найкращій ситуації за всю війну”
Начальник медичного пункту, в народі “начмед” Роман показує “нутрощі” “швидкої”.
“Дай Боже щастя і здоров’я американському народу і платникам податку, що вони цим ділом допомагають! – коментує з ентузіазмом. – Бачите? Це рюкзак бойового медика, всьо готово, все робоче. Турнікети, ліки, системи – всьо!”
Медики постійно на зв’язку із бійцями – на рації та онлайн. Заздалегідь прораховують очікуваний час евакуації. За півтора роки ця взаємодія стала чітко злагодженим механізмом.
Оперативність евакуації в першу чергу залежить від щільності вогню. Якщо ситуація дозволяє, то довезти пораненого на цю точку можна за 10-15 хвилин. Але винести його безпосередньо з позиції – це завжди лоторея, що може тривати до години. Різною буває і інтенсивність роботи. Медики перебувають у готовності в режимі 24/7, однак відсутність роботи завжди радує і свідчить про те, що в підрозділі все гаразд.
Роману пощастило попрацювати у Бахмуті за кращих часів – у травні минулого року. Йому там сподобалось: “Там були гарні заклади, гарне місто, воно було ще ціле. Ми якось замовили піцу, і в сусідньому районі впали дві російські ракети, і ми так всі дружно – нас було четверо – підняли голову, подивилися – лампочка світить, світло, ну значить піца буде, сидимо! Бої йшли в районі Попасної”.
Вдруге в ті краї він повернувся нещодавно. В місто уже не заходив – його підрозділ працював на околицях.
“Та робоча нормальна ситуація, – коментує він. – За час війни я б не сказав, що це найгірша ділянка фронту, на якій доводилось воювати”.
Роман має унікальну підбірку різних родів занять: працював у міжнародній ІТ-компанії, перед тим – 10 у фармацевтичному бізнесі, а за освітою лікар-гінеколог.
“Я до цієї війни готувався все своє життя, – ділиться він. – Я був на Помаранчевій Революції, був під час розстрілів на Інститутській, був на Грушевського. Потім почалась кримська історія, Донбас, але я не брав тому участі. ЗСУ – я прийшов, мені сказали, поки що не треба. Не сильно я хотів іти в добробати, не дуже цьому довіряв, не наважився піти на війну просто так, авантюрно. Але я готувався, знав, що буде щось подібне. Я здивований, чому цього не передбачали більшість керівників держави, ну це окрема тема. У січні 22-го я почав збирати рюкзак. У мене вже була форма з 2014 року, берці, рюкзак, амуніція. І я 25 січня склав ялинку новорічну і дістав похідний рюкзак, почав збирати речі і готуватись…”
Роман живе в Івано-Франківську, біля аеропорту. Про те, що “почалося”, дізнався одним із перших, адже прилетіло по летовищу. Вивіз родину і 25 числа прийшов у військкомат.
Згадує – на початку було більше позаштатних ситуації і менше досвіду та ресурсів:
“Ну і зараз ми фактично перебуваємо в найкращій ситуації за всю війну у плані комплектації особового складу, транспорту, засобів медичних, злагодженості колективів, досвіду роботи. Ці всі люди вже більше року воюють, вони вже переживали дуже багато різних моментів. Тому зараз ми, скажімо так, в найбільш такому бойовому стані. Тому ми зараз просто працюємо без якихось надмірних емоцій”.
Обов’язки Романа – це організація евакуації поранених і загиблих, а також ексгумація тіл, якщо відомо, де знаходяться загиблі. Його ж зона відповідальності – медична розвідка точок евакуації, злагодження підрозділів, налагодження маршрутів, взаємодія між медичними і штурмовими підрозділами.
Розмову обриває черговий вибух. Медик пояснює – це “свої”. Мовляв, якщо по нас стріляють, йде сильна вібрація, якщо навпаки, то це здебільшого просто сильний звук. Осторонь чути регіт побратимів із чергового дотепу.
Перш ніж стати начмедом, Роман був просто медиком на евакуації. Та й зараз, коли бракує рук, то допомагає безпосередньо “руками”.
“Коли нема перевантаження, мої екіпажі працюють без мого втручання, – пояснює він. – Коли є нештатні ситуації, то звичайно я працюю як звичайний медик. І плюс я весь час зі своїм екіпажем, особливо якщо у нас якісь рейдові дії, чи нова територія, чи ще щось, то я знаходжусь безпосередньо на точці еваку довго і часто”.
Роман встиг “оцінити” майже всі напрямки: “Я починав війну на Півдні, біля міста Вознесенськ. Потім був Кривбас, Зеленодольск. Потім був Донбас, Бахмут, Лиманський напрямок. І Бахмуцько-Соледарський в основному. Потім було друге коло, знову я потрапив на південь. Звільнення Херсонської області в листопаді минулого року. Після того, як звільнили Херсонщину, ми знову опинились на Донбасі, і я, скажімо так, 2 кола зробив південь-схід. І знову ми опинились біля Бахмута”.
Звільнені села Херсонщини згадує з особливим щемом. Він досі підтримує контакти з людьми. Місцеві пишуть, що, хоча в них зараз мешкають інші вояки, саме підрозділ Романа асоціюється у них із Збройними силами України: “Люди 8 місяців не спілкувалися з рідними – я розклав Старлінк біля машини, всі почали дзвонити, хто в Чехію, хто в Німеччину, хто на території, які не були окуповані, до рідних. Це був напевно самий хороший момент цієї війни, коли ти розумієш, для чого ти тут”.
Болісно переживає розлуку з родиною і відірваність від звичного життя. А також загибель побратимів, до якої неможливо звикнути:
“Це такий психологічний момент, який проходить, але коли дуже часто стається, то б’є по голові. Люди, з якими ти говориш, ти знаєш їхні інтонації, усмішки, звички. Ти з ними провів час, спілкувався разом, операції якісь проводив. Потім його привозять, і ти повинен його запакувати в мішок і вправити додому. І він вже більше ніколи нічого не скаже”.
До всього ж іншого можна звикнути і себе налаштувати. Нарікає – війна суттєво додала ваги в тілі (проблем з харчуванням тут точно немає!) і зіпсувала лексикон, однак інколи літературних шляхів донести суть наказу не існує.
За раз доводилося вивозити максимум 8-10 поранених. На щастя, всі були “сидячими”. Трапляються і випадки взаємовиручки між бригадами.
“Їду автомобілем, і така імпровізована точка евакуації: велике креслате дерево, літо, жара, Херсонщина, +40, під деревом близько 40-ка поранених, з ним 1 санітар і жодної машини, – згадує Роман. – Всі машини, які в секторі були, вже везли поранених. Мої дві машини стояли трошки на віддалі, вони якраз не були завантажені. Ми тоді мої машини залучили, забрали одного важкого, який потребував негайної евакуації, плюс ще людей. І зразу почали повертатися. Побачили медики з інших бригад, так само на допомогу, і ми цих 40 хлопців забрали за 15 хвилин десь з 10-ма машинами, напевно. Бо в їхній бригаді настільки вже була навантажена медицина, вони не могли. І всі сектори, хто поруч був, хто мав транспорт, ми їх вивезли. Таке теж буває. Дякувати Богу, рідко. Такі бої вже закінчилися”.
На початку своєї служби він жартував, що контракт не підпише точно, тепер же ж каже, що не підпише можливо. Хоча все таки більше схильний повернутися до цивільного життя.
“Я повернусь і того міномьотчика як в’ї*у!..”
“Ну наливай, еее, в сенсі, сідай! – починає розмову Юра, лікар-анестезіолог”.
На війну з роботи його відпустили не одразу. Спершу він їздив на ротації з добровольчим підрозділом ПДМШ, а вже потім таки звільнився і мобілізувався. У перервах між ротаціями проводив інструктажі з такмеду. Поки їздив як доброволець, працював у цих же ж краях – у Бахмуті, з 93-ою бригадою на стабпункті.
“І з липня по листопад я пробув тут, – згадує він. – 1 листопада вернувсь додому. Місяць потусувавсь вдома, пойняв, що я вже не можу без цього адреналіну. Пішов записавсь в ТРО. Опять такі начальство просто поставив перед фактом”.
Згодом батальйон ТРО прикомандирували до 80-ої бригади.
Згадує першого пораненого, 22-річного Сашка, котрий потрапив під мінометний обстріл: “Їхня евакуаційна бригада адекватно спрацювала, добралась до нас. Що інтересно, у них тоже був хірург, бойовим медиком. Він його задроновув. Поставив дренаж, всьо як положено. Пневмоторакс. Хлопчина був в свідомості, пошматований крепко. Але такий, ну, веселий хлопець. Він мені розказував за життя – за дітей, за сім’ю. І що запомнілось, як сказав: “Я вернусь, я того міномьотчіка як в’ї*у! Буде йому!..”
Визнає, що війна зробила його більш стриманим і холоднокровним. Важко, коли допомогу доводиться надавати побратимам. Медична етика забороняє лікувати близьких, однак в умовах війни близькими і рідними стають значно швидше, ніж деінде, тож емпатію доводиться гасити:
“Бо якщо ти на кожному будеш зациклюватися, жаліти його, тебе надовго не вистачить, ти вигориш бистро. В моральному плані, тоєсть. Понімаєте, як би це цинічно не звучало, ми можемо зараз з ним пити каву – друзі, все. Коли там чи мене привезуть, чи його привезуть, я знаю, що він буде на мене дивиться не як на свого друга-товариша, а іменно як на бойову одиницю. Тут даже не виживання, скільки просто адекватність допомоги. Бо якщо ти будеш нєрнічать, переживать, щоб йому там десь больно не зробить, чи ще щось, ти просто заплутаєшся, запанікуєш, десь зіб’єшся, не те зробиш. А так просто холодно дивишся на це все. Працюєш. Ну коли вже надав йому допомогу, знаєш, що ти зробив все адекватно, тоді вже ти на нього дивишся як на товариша”.
Чергові звуки вибухів і підколи побратимів. Юра згадує буденний ранок у Бахмуті, коли ще лікарня була ціла:
“Утро, робочий день починається з кави. Це ж лікарня, де 93-тя базувалася. О, це центральний виход… Це всі виходять – стільчики, покурить, кави попити. А навпроти вход в інфекціонний блок, оці ступеньки. Вийшов, всьо харашо. Сигаретка, чайочок, на стільчик присів. І тут падла починає крить касетами! Ну куди бігти?! За ступенєчкой сховався, присів. Тільки дивишся. Нема ні броніка, нічого. Всьо. Обстріл пройшов, тільки чую крики: “Юр, Юр!” “Га?! Шо?” “Придурок! Куди тебе понесло?”
В розмірену розмову включається рація.
“Красота. Щас буде “300”, – говорить хтось. Розслабленість миттю зникає, медики готуються, та на тому кінці радіохвилі пояснюють: хлопцеві в бронік прилетів уламок, однак під ним виявився лише синець.
Вперше від відсутності запланованого матеріалу відчувалася радість. Адже штурм ворожих позицій відбувся без крові.
Текст і фото: Олена Максименко