14-а окрема механізована бригада імені князя Романа Великого, родом з Волині, за 16 місяців уже встигла повоювати усюди — від Київщини до Донбасу — і тепер вдруге на Харківщині. А через її ремонтно-відновлювальний батальйон пройшла, рахуй, кожна одиниця техніки й озброєння, яка є у підрозділу, — від стрілецької до танків. Про «трофейну» техніку, роботу тральників та аукціон авторських робіт зі смертоносної зброї від механіків рембату — у репортажі Donbas Frontliner.
— Ану, Вась, ще підбий!
— Давай, ну!
— Не хоче, зараза. Почекай, з іншого боку піду!
Троє чоловіків возяться біля БМП. Навколо все гримить, тарахкотить, дзвенить і гуде. У цьому хаосі звуків люди намагаються догукатися один до одного й, на диво, їм вдається порозумітися без проблем.
Тут, у цеху ремонтно-відновлювального батальйону, бійці 14-ї окремої механізованої бригади займаються бронетанковою технікою — і українською, і захопленою у росіян. У сусідньому приміщенні ремонтують ракетно-артилерійське озброєння. Ще далі — автомобілі.
Також є групи, яка евакуює військову техніку та котра займається технічною розвідкою, тобто шукає підбиті зразки, які можливо або відновити, або використати як ремонтний фонд.
Штаб бригади — у Володимирі на Волині, а працюють зараз бійці на харківському напрямку. Від початку повномасштабного вторгнення підрозділ воював уже усюди: на Київщині, Житомирщині, Миколаївщині, Харківщині, Донбасі, Запоріжжі, — і знову повернувся на Харківщину. «Йдемо по другому колу», — кажуть тут.
— Що робите, хлопці? — запитуємо у тих, хто порається біля БМП.
— Розряджаємо, — механік Юра витягує з машини стрічку зі снарядами і волочить її кудись у підсобку. — За інструкцією ремонтувати треба розряджену.
— Багато роботи зараз?
— Хватає, — відрубує заклопотано. Та й до гостей ззовні тут не звикли.
Перехожий хапає Юру за рукав, уточнює про іншого механіка. Той киває у дальній куток: «Напевно, на танчику. Там сепарський танчик не робить».
— Загалом багато захопленої техніки? — питаємо у військового Руслана, який показує і пояснює.
— Трохи є, — усміхається він.
— І яка вона за якістю?
— Є непогані зразки, сучасніші, модернізовані. Загалом їхня техніка — пострадянська, але багато оновлених зразків, яких у нас на озброєнні немає. Тому й відновлювати складно, бо треба знаходити таку ж напів знищену техніку і вже з неї брати запчастини.
Махає на підбиту БМП вдалині. «Цю відремонтувати вже було неможливо. Тож стала донором і врятувала дві інші», — Руслан говорить про військову техніку, ніби хірург про пацієнтів.
— Що останнім часом вдалося відновити й відправити на передову?
— Із цікавого — БМП-3. Таких машин у нас на озброєнні немає, ми відновили дві одиниці. Також танк Т-72. Зараз на ремонті стоїть БТР-82 — уже з бойовим модулем із 30 мм гарматою. Крім того, БМП-1, БМП-2 — такі машини є і в наших збройних силах, та все ж чимало ми захопили у противника й відновили.
Руслан підводить до однієї з них, біля якої возяться двоє механіків: «Бачте, навіть видно трохи «зетку» під зеленим. Машина вже встигла повоювати й знову повернулася до нас». Ворожу техніку відразу маркують: зафарбовують російську символіку й позначають українською. Ремонтують і відправляють назад воювати проти колишніх власників.
Каже, «трофейна» техніка виручає бійців бригади, бо, наприклад, у них не було на озброєнні БМП-2. А для наступу такі машини кращі, ніж БМП-1, бо нехай і меншого калібру, зате швидше перезаряджати: «Самі розумієте, коли летить багато, то один лише психологічний вплив на противника чого вартий».
— Щось цікаве знаходили там усередині?
— Та що там цікавого? — задумується на мить. — Рештки окупантів.
Окрім роботи на ділянках в тилу, механіки щодня виїжджають на позиції. Якщо поломка незначна і позиція більш-менш безпечна, то лагодять на місці, щоб не витрачати час на переміщення техніки. Якщо небезпечна — відтягують від «передка» в укриття поблизу. Якщо ж ремонт потребує більше часу — то евакуюють сюди й працюють у цехах.
«У нас є для цього люди й засоби», — каже Руслан і веде знайомитися з автопарком та водіями тягачів із тралом.
«Ми усі робимо одну роботу. Тут ніхто ні на що не скаржиться»
На просторій віддаленій території, серед зелені, подалі від чужих очей базуються кілька десятків різноманітних тягачів. Це величезні машини різного розміру й функціоналу. Їхня робота — переміщення техніки: бойової — на передній край, підбитої — на ремонт та спаленої — на списання.
«В еваку є дві групи, — терпляче пояснює Ігор, досвідчений водій тягача із тралом. — Одні працюють на гусеничній бронетехніці переважно на передньому краї. Їхня задача — відтягнути підбиту техніку на безпечну відстань. Далі під’їжджає колісна група й відвозить на ремонт. Якщо треба затягнути на себе, їде МАЗ, бо має для цього лебідку. Техніку, яку можна забрати за допомогою інших тягачів, вивозимо на КрАЗах».
Поза тим тральники працюють і на великих відстанях. Возять підбиту техніку з передової до заводів по всій Україні, і навпаки — розвозять у підрозділи нову чи відремонтовану. В основному роблять це для своєї бригади, проте часто допомагають іншим, коли йде ротація або переміщення підрозділів.
— Не стоїмо, абсолютно усе це виїжджає, — Ігор обводить рукою територію. — Будь-який підрозділ ми можемо перекинути за лічені години у будь-яку точку. Коли треба, наші хлопці встають посеред ночі та їдуть. Особливо переміщення артилерії — завжди болюче питання. Ми — це забезпечення, якого передова потребує щодня. Без нас нікуди.
— Тобто, коли почнеться контрнаступ, ви сидіти не будете?
— Ні-і-і, ні. І тікати ми теж не будем, — сміється. — Коли йдуть війська, у нас рух постійний.
Найважче тральникам далися перші місяці повномасштабного вторгнення. Марш бригади був дуже великий і техніка ставала повсякчас. Роботи — море, а машин та водіїв — мізер. Спали по кілька годин, працювали до повного виснаження.
Ігор підводить до Діми, водія, який на початку вторгнення через хворе коліно не міг нормально ходити, але з-за керма не вставав кілька діб підряд. Той у відповідь відмахується: «Роблять тут з мене [героя]. Коліна не ходили, а машина їздила, от я і їздив на ній».
Діма водить величезний тягач-евакуатор з лебідкою і говорить про своє авто з долею ніжності: «Сиплеться вона уже, старенька трошки». Перші дні війни він працював на нулі, під Києвом витягував танк прямо під обстрілом. Зараз на передову їздить менше. «Звичайно, така машина не може заїхати на передову, це смішно, — додає Ігор. — Вона мусить стояти замаскована. Стараємося використовувати для цього заправки і накриття».
В особливо небезпечні ситуації водії потрапляють, коли везуть танк або артилерію. «Такого, щоб нас обстрілювали, не було. Але заїжджали у місця, де позаду вже були ворожі ДРГ й розбита техніка. Бронегрупа взагалі забирає техніку з-під носа у ворога. Авіація, «ланцети» їхні — ми дійсно вразливі перед ними, — каже Ігор. — Найскладніші моменти — коли голова розуміє, що не можна таке робити, а руки роблять, бо по-іншому ніяк і ця робота — твоя».
— Які відносини у вас із хлопцями з передової?
— Ми усі робимо одну роботу. Тут ніхто ні на що не скаржиться. Усі з розумінням ставляться до будь-якої задачі. Я скажу так: уже більше року така жорстока війна і ще ніхто жодного разу не сказав «я кудись не поїду» або «я боюсь», або «я не хочу».
Тральники у 14 бригаді — це люди з досвідом: або здобутим у війську ще до початку вторгнення, або далекобійники у цивільному житті. Борисович, наприклад, прийшов у підрозділ навесні 2022-го, до того він об’їздив усю Європу. «Таких, як Борисович, більше немає. Він знає усі ці машини і їхні можливості від А до Я, від руля до бампера і крайніх «лап», — кажуть про нього інші водії.
Борисович пояснює, що у цивільному житті таку роботу виконує професійний далекобійник, який щомісяця наїжджає європейськими дорогами більше 10 тисяч кілометрів. «Але повірте, це абсолютно інші машини й інші умови. Ми ж ті самі 40 тисяч кілометрів наїздили за перші три місяці [вторгнення]. — І разом з тим додає, — Але я не вважаю, що то якийсь подвиг. Це як і в цивільному житті: просто роби свою роботу добросовісно. І якщо так робитимуть усі, тоді все й буде нормально. Хіба ні?»
На початку вторгнення бригада мала лише МАЗи, відразу постало питання мобільності. Підрозділ віддалявся від місця дислокації і потрібна була техніка, яка може досить швидко зробити кілька «ходок» на велику відстань. Порадившись між собою, бійці бригади за свої гроші купили «цивільні» машини для далекобійників та переобладнали їх під перевезення військової техніки.
«Цей трал — військовий, і стандартно з цією машиною не парується, — пояснює Борисович на прикладі свого тягача. — Тут є моменти, які неможливо зробити самому, щоб воно працювало надійно. А нам же треба безпечно возити». Тому бригада домовилася із заводом, що той переобладнає машини, а потім допрацювала деталі своїми силами. Тепер підрозділ має різні тягачі для конкретних задач. Є такі, що заїдуть та евакуюють техніку з самого «передка». І є ті, хто досить швидко перекине її на тисячі кілометрів.
Єдине що — поставити на баланс підрозділу ці машини неможливо, а тому й ремонтують їх за власні гроші. «Ми знайшли вихід із ситуації і гордимося тим, що маємо. Машинки справляються дуже добре. Погано ж те, що техніка у нас стара, — підводить, ламається і багатьох запчастин немає», — каже Ігор.
Якусь кількість потреб закривають за рахунок закупок. Також допомагають волонтери, здебільшого розхідними матеріалами. «Передбачити поломку неможливо. Звісно, так не буває, що машина прийшла, ти клацнув пальцями й у тебе все з’явилося, — говорить Руслан. — Але ми не стоїмо без роботи, стараємося знаходити різні можливості».
«Сувеніри» з війни
Часом такі пошуки дають абсолютно неочікуваний результат. Ось зараз рембат бригади проводить аукціон робіт механіків Олега та Михайла, які створюють пам’ятні речі з уламків боєприпасів та відпрацьованих гільз. Вони займаються ремонтом ракетного й артилерійського озброєння. Їхня основна робота — «лагодити все, що їздить і стріляє», починаючи від стрілецької зброї і закінчуючи танками. А у вільний час чоловіки вигадують і зварюють чудернацькі речі.
Підставка для ручок, танк та літак із гільз, годинники і троянди з точеними пелюстками з уламків — ідеї виникають у голові, а потім усе це механіки збирають і зварюють докупи. «В основному працюємо із уламками снарядів, які прилітають по наших, із гільзами від БМП та мінометів. Усе це з бойових позицій, — показує Михайло на стіл із добром. — Хлопці вже знають, що ми робимо, й за можливості збирають і привозять нам».
Вони почали творити таке десь рік тому, коли «війна стабілізувалася», як каже Олег, і з’явилося трохи вільного часу: «Щоб відійти від усього, що відбувається навколо. Краще проявити себе у якійсь творчості, аніж грузитися обстановкою». На Олегові захисний шолом і фартух для зварювання зі смайликами, які він сам намалював ручкою «для настрою». До війська чоловік працював у автомайстерні та шахті на Львівщині, прийшов у збройні сили за контрактом незадовго до початку повномасштабного вторгнення. Михайло — родом із Волині й у війську він ще з 2011-го.
— А як взагалі до такого додумалися?
— Була купа гільз, зібрали, поєднали — й ніби гарно вийшло. Так і почали помаленьку. Потім ускладнювали. Тут щось крутиться, тут щось відкривається. — Михайло показує приховані функції своїх творінь.
— Удома немає з чого таке робити — там тільки гайки й шайби. Тут можливостей більше, — усміхається Олег.
Над усім працюють разом. Вигадують, діляться, доповнюють один одного. «Воно саме приходить в голову, робимо все по-живому, без ескізів. Часом ходимо, думаємо день-другий, а буває — за один раз стали й зробили. Якщо щось не підходить, то крутимо, міняємо місцями, відрізаємо», — розповідає Олег.
Перші роботи — підставку для ручок і годинник — вони залишили собі напам’ять. А одна з останніх осіла у Президента Латвії, як подарунок від України. Запитую, яка робота для них особлива. Відповідають, що все улюблене, бо зроблене своїми руками. І хочуть, аби далі радувало чиєсь око, а разом з тим планують у такий спосіб, через аукціон, допомогти своїй бригаді зібрати грошей, щоб підрозділ функціонував краще.
«Треба шукати всі шляхи, бо потреб дуже багато й вони виникають постійно, — додає Руслан. — Так, техніка без людей нічого не значить. Але й без неї ніяк, бо це зброя, яка вражає противника. Вона воює, підвозить боєприпаси й продукти. І час від часу потребує ремонту. Якщо рахувати від початку повномасштабного, то кожен зразок, який є у бригаді, уже побував у ремонті, а деякі навіть кілька разів. Якщо є кому ремонтувати — воно буде працювати. Якщо немає кому — то не буде чим воювати. А це все — людські життя».
Текст: Альона Савчук / Фото та відео: Андрій Дубчак, Данило Дубчак