«Ми з 21 століття потрапили в 19-те, коли відсутнє все, до чого звикла цивілізована людина», – говорить начальник міської військової адміністрації Часового Яру Сергій Чаус.
Військові і волонтери називають його лагідно «Часік», а мешканці Донеччини вимовляють його одним словом: «у Часов’ярі». За кращих часів місто славилось родовищем вогнетривких глин, що згодом перерости у відповідні заводи. Озера, утворені на місці кар’єрів, де добували глину; унікальна водогінна вежа Шухова, ботанічний заказник «Рідкодуб» – це те, що робило місто визначним у довоєнну епоху. Тепер місто називають «філіалом Бахмута». Обстріли не вщухають, а вулиці могли би слугувати ілюстрацією до сталкерської тематики.
Donbas Frontliner побував на нічній кухні у Краматорську, де World Central Kitchen готує для мешканців Часіка гарячі обіди, а також у самому місті, яке тримається попри все.
«Діти Шредінгера»
«Ви можете поїхати завтра, але майте на увазі: броньований бус буде доступний тільки з понеділка, тож жодної гарантії безпеки!» – говорить Сергій Оніщенко, регіональний представник World Central Kitchen по Донецькій та Луганській області. Про гарантії безпеки, вірніше, їхню відсутність, він повторює особливо виразно кілька разів. Від цього віє неспокоєм, однак у місті досі проживає близько тисячі людей, котрі пересуваються і живуть життя без броньованого транспорту, і тим паче, без засобів захисту.
Виїжджаємо з Краматорська, їдемо за вантажівкою з обідами. Хоча доречніше їх було би назвати сніданками. Адже готують їх вночі, а розвести намагаються якнайраніше – зранку обстріли менш щільні, і шанси проскочити вищі. Ґрунтові дороги розбігаються химерним плетивом, однак усі ведуть в одному напрямку.
За кермом Дмитро, партнер WCK по гарячому харчуванню в Донецькій області. Сьогодні він контролює доставку. Він є директором ресторану WOKA. На в’їзді в місто чути різкий і гучний рев літака.
«Це наші, – заспокоює Дмитро. – «Сушки».
Літаки летять низько, лишаючи чорний «хвіст» вихлопів, і здається, ніби вони падають. Однак Дмитро пояснює, що вони тримаються на малій висоті, аби їх не збили наші сили ППО. Знизу можна бачити синьо-жовті смуги.
Попереду – 9 пунктів призначення, де вантажівка залишить певну кількість порцій, і їх розберуть мешканці цих районів. У кожному є відповідальна особа, що контролюватиме процес. Це двори приватних будинків, школа, «пункт незламності», комунальне підприємство, пункт набору води тощо. Люди ідуть на контакт неохоче. Серпнева спека, обстріли і виснаження не сприяють комунікації.
Жінки здебільшого вбрані по-домашньому: у халатах і капцях. Тим часом як деякі з чоловіків – у бронежилетах та з раціями – єдиним доступним тут засобом зв’язку. Всі, хто лишився, мимоволі стають волонтерами, в той чи інший спосіб допомагючи підтримувати життєдіяльність міста.
«Тримаємось!.. – зі сміхом говорять жінки, розбираючи свої порції. – А куди виїжджать? Хто нас де жде? Та… Програми, що пропонують, то на три дня!.. А далі що?.. Под забором бомжувать?.. Будем вдома!»
У підвали під час обстрілу не ховаються, бо в більшості будинків підвалів просто нема.
«Там тільки єсть, де воєнні стоять!..» – говорять люди.
Двоє жінок, що спілкуються, поки координатор узгоджує кількість порцій для цьому пункту розповідають, що їхню хату уже розбито прильотами, то вони перебралися в іншу. Попри це, люди не втрачають оптимізму:
«Потіхоньку, нічо! Ще живі!»
«О, щось прилетіло свіже… Машинка «втомилася…» – коментує Дмитро свіжу вирву і кістяк автівки. Вчора ще цього тут не було.
Свіжі прильоти, що постійно змінюють ландшафт, основна тема для розмов тут.
«Це вчора прилетіло, – показує літній чоловік. – Отам, поза дорогою. А позавчора – дівчинку убило».
На зауваження, що Часів Яр у списку міст, де є рішення про примусову евакуацію дітей, він розгублено додає:
«Я не знаю. Всіх вивозили, вродє, а ці…»
Тема дітей болісна. Люди признаються, що деяких досі не вивезли, їх ховають по підвалах. Просять про це не писати – бояться помсти. Представники поліції натомість відповідають, що це швидше за все чутки, за їхніми даними дітей звідти таки вивезли. В будь-якому разі, аби це перевірити, їм потрібні бодай якісь зачіпки: адреси, або ж імена людей, які їх бачили.
Коментує це і Сергій Чаус: «На рівні чуток, звичайно, це є. Ми цю інформацію теж сприймаємо, і у разі мінімального припущення, що можливо там хтось може бути, ми цю тему одразу відпрацьовуємо. Починаєм спочатку своїми силами. Якщо розуміємо, що можливість ця є, підключаємо поліцію, службу у справах дітей. Як мінімум десяток таких варіантів був, але на даний момент ніяких підтверджень. Поліція працює, слава Богу, з нами пліч-о-пліч. Тому якщо інформація надходить, то адреса, сусіди, спілкування – заходимо в будинок за згодою батьків, або бабусі, дідуся, варіанти бувають різні. Але в цьому моменті намагаємося тримати «руку на пульсі».
Особливості традиційного воєнного раціону
«Дуже смачно!.. – з ентузіазмом коментує літня пані, отримуючи свою порцію. – Привозять і рис з печіночкою, і картопельку з капустою, і котлетки, і салатики! І м’ясо, і риба була вперше! Хек! Ой, ми просто обожнюємо!.. але більше не привозили рибку. Звісно, вона дорога, рибка».
«Рибка сьогодні!» – відповідає їй Дмитро.
«Рибка сьогодні!.. Слава тобі Господи!.. – радіє жінка, і кричить своїм подругам: сьогодні рибка!»
На кожному пункті Дмитро просить списки тих, хто отримує їжу – невдовзі приїде перевірка. Розповідає – комунікація з місцевими відбувається непросто. Іноді для моніторингу суспільної думки доводиться вдаватися до хитрощів. Якщо спитати напряму, чи все подобається, чи хотіли би щось змінити у раціоні, у відповідь почуєш лише вдячність і позитивні відгуки. Натомість, якщо прислухатися, про що говорять між собою, дані можуть бути геть іншими:
«Та кому вони то возять?! Кури навіть не їдять!»
Ішлося про капусту пелюстку. Дмитро підійшов і знову поцікавився, що не сподобалося. Відповідь була звична: «Все добре!».
«А що з пелюсткою?» – розпитував він.
«Ну пелюстка так не сподобалась…» – визнали люди.
«Так а чого ви не кажете?! Ну, ми змінимо!».
«Я ж питаю для того, щоб було краще! – обурюється він. – Ні! В очі ніколи не кажуть! Доводиться якесь розслідування проводити, стояти слухати, що там кажуть! То вони скривають, напевно, як од начальства!»
«Фотоапарати уже надоєлі!» – говорить жінка біля «пункту незламності». Однак коли починаю знімкувати спанієля, додає з гордістю: Це мій собачка! Рей».
Кілька прильотів особливо гучні. Люди полохаються:
«Ой-ой-ой-ой!… Це близько!..»
«Прильот! Прильот жосткій!»
Пан Олександр – червовий по пункту незламності.
«Головна зірка Часового Яра! – зі сміхом говорять про нього. – Його мабуть по всіх каналах світу показали!»
«Мене всі знають! – підтверджує він літній чоловік із козацькими вусами. – Я працював раніше в ЖЕКу – майстром, начальником дільниці. А потім на пенсію пішов, і знову сюди прийшов!»
«А тепер керівна посада!» – сміються його приятелі.
«А куди я буду їхати? – по-філософськи говорить він. – Нема куди мені їхати!.. От скільки людей – бачите?! Кому підказати, кому допомогти треба!»
Заїжджаємо на територію комунального підприємства. Чоловіки кидаються розвантажувати ящики з порціями.
«Вони далі самі возять, нас туди не пускають, – пояснює Дмитро. – Вони туди ближче до Бахмута, до каналу, він же витягнутий, Часів Яр. Є два райони, куди ми вантажівками не доїдемо… в них є пікап, і вони вантажать і везуть самі».
Серед тих, хто розвантажує і координує, є представники міської адміністрації.
«Шо, дєвушка, всьо хорошо?! – іронічно цікавиться один із чоловіків. – Чуєте (вибухи)?! Це по вас, напевно, стріляють, за вами полюють?!»
«Голівуд?» – цікавиться інший.
Людно й біля «водопою» – величезних діжок, куди люди приходять по воду. Хтось пішки, хтось із «кравчучками», хтось на велосипедах чи скутерах. Тут люди також бояться зйомок. Однак розповідають – саме в цій локації воду постачає одна з церков Костянтинівки. Люди визнають – раніше й не задумувалися, наскільки цінною є вода. Хлопці вивантажують коробки з їжею. В один із порожніх ящиків намагається влізти собака.
«Сука! – жартома сердяться вони. – Намагається евакуюватися на Краматорськ!»
Інтенсивність обстрілів зростає. Дмитро припускає, що це чути бої за Кліщіївку.
«Два дні гучніше, – говорить він на зворотному шляху. – Це прямо дорога на трасу пішла. На Бахмут».
На горизонті дим – займаються випалені сонцем поля від прильотів.
«Я просто не розумію – 2 роки жить в підвалах, ховатися – я ну не розумію того життя! – дивується Дмитро місцевим. – Навіщо воно таке? Скільки ти так будеш ще жить?.. 5 років, 3 роки, 2 роки? Не дай Бог фронт здвинеться – ну туди підеш воювать!.. Бо там все перевірять, всюди зайдуть, висмикнуть – і в бой! Там вже ніхто питати не буде. Щось не так – пристрелять на місці, і все!»
Обіди з присмаком надії
Ідея створення WCK належить іспано-американському шеф-кухарю Хосе Андресу. Він заснував благодійну організацію ще в 2010 році з метою нагодувати людей у зоні стихійних лих і катастроф свіжою, гарячою їжею. Землетруси, повені, урагани – кухарі-волонтери їхали туди, розгортали на місці кухні і годували людей. Це було не лише про їжу і підтримку здоров’я. Це було також про турботу й надію.
Україну Світова Кухня підтримала з перших днів повномасштабного вторгнення. Починалося все з годування тих, хто перетинав кордон, тікаючи він небезпеки. Згодом також почали годувати людей у звільнених містах та в містах, наближених до лінії фронту. Для цього за кошти організації наймають місцевих кухарів, однак пильно стежать за меню, якістю та санітарними нормами.
Сергій Оніщенко пояснює:
«Це некомерційна організація. Вони збирають в Америці донати, а потім розподіляють по всьому світу. Україна, Гаваї, Канада, Австрія, Америка – по всьому світу вони!.. В Донецькій області WCK з квітня минулого року. Наразі видаємо гаряче харчування по Часовому Яру і по Святогірську. І видаємо гуманітарні пакуночки по всій Донецькій, по частині Луганської області. Продуктові набори».
Сергій їздить із колегами по Донеччині і Луганщині, координує процеси, контактує з громадами, забезпечує логістику. На момент розмови він перебуває в Києві, тож спілкуємося телефоном.
Щодня на Святогірськ та Часів Яр кухарі готують 2000 гарячих страв. Меню узгоджується з WCK, у порції має бути певна вага та кількість білку, аби людина отримувала максимально повноцінне харчування.
«На місяць ми видаємо 35 тисяч продуктових наборів по Донецькій та Луганській області. Ну, до цього видавали 120. Зараз багато позаходило гуманітарних організацій, і щоб ми не пересікалися, трошки зменшуємо. В деякі громади ми самі вивозимо, в деяких – контактуємо через волонтерів, в деяких – через місцеву владу. З усіма по-різному. В Авдіївку, наприклад, самі вивозимо пакунки, в такі гарячіші точки намагаємося самі це все вивозити».
Окрім того, що «Світова Кухня» годує людей, що опинилися в умовах 19 сторіччя, вони ще й дають робочі місця там, де з ними через війну проблема. В команді WCK є фахівець, готовий евакуювати «годувальників», або ж надати домедичну допомогу. На щастя, поки що такої необхідності не виникало.
До повномасштабки Сергій також займався харчуванням – в дитячих оздоровчих таборах по Донеччини. Окрім діяльності WCK, він також є засновником благодійного фонду «Хатіко.UA», який допомагає безпритульним тваринкам по Харківській, Донецькій, Запорізькій, Херсонській, Луганській областях. Тварин годують та забезпечують медикаментами. Крім цього, займається програмами психологічного розвантаження дітей, постраждалих від війни.
«Ми з дружиною залишилися і нікуди не уїхали, – говорить мешканець Краматорська. – Ми тут помагаємо рідному місту».
Майже підпільна кухня
Наталія Непочатова, шеф-кухар приймає кухню одразу ж після закінчення нічної зміни. На годиннику 6 ранку, і команда, яка змінює кухарів, розфасовує їжу по боксах. Сьогодні мешканці Часового Яру смакуватимуть тефтелями, кашею з соусом і салатами. Вона контролює, аби всі працювали в рукавичках і спеціальних шапочках.
«100-110 грамів! – уточнює вона вагу салату на порцію. – Головне не менше».
«Сильно багато теж не дуже, може не вистачити, – переживають жінки.
Познімати на кухні вийшло з другої спроби, коли заступила на зміну пані Наталя. Після прильоту ракети про піцерії в Краматорську люди особливо сторожко ставляться до будь-яких висвітлень їх діяльності. І жодні обіцянки не зазначати і не показувати локацію не переконують.
«Порцій в середньому до 900, – говорить Наталя. – От у нас такі списочки, можете подивитись. Трошки менше, коли на суботу-неділю – не працюють комунальні служби в Часов’ярі».
Часік почали годувати з 8 серпня. З цими об’ємами дає раду менше ніж 25 людей:
«Денна зміна – чотири кухонних, які підготовлюють овочі. От у нас була риба вчора. Чистять рибу, зачищають все. Четверо кухарів приходять у ніч і одна кухонна, у них п’ятеро – це дев’ять. І ось, серед цих людей, це ще ті чотири кухонних, котрі залишаться на 12 годин працювати на цю підготовку. Є люди, яким ми даємо людям заробіток на 2 години – готову продукцію пофасувать і вивезти. Це конвеєр, так. Щоб ну, швидше приходило. Щоб довозити вчасно! Тому що там обстріли. Наші водії піджартовують, що вибиваємся з графіку. Треба успіти до початку обстрілів. Бувало так, що ми трохи затягували. Коли йде штучний товар, що 2 тефтелі – тобто зважувати доводиться тільки гарнір. А тефтелі уже поряд кладуться, спаковуються швидко. Салат окремо. От двоє дівчат зараз фасують салати».
Жінка визнає – страшенно хвилюється, поки чоловіки на виїзді:
«І я дуже чекаю на них, на повідомлення, у нас є в Вайбері є група «Звіти WCK». Вони все фотографують, де вони були, кому вони віддали. Я звіти роблю, що ми, де ми, що ми кожен день. Я дуже чекаю, коли хлопчики отаке пишуть, і вони пишуть, що ми в Констасі. Тобто вони вже уїхали з Часов’яра. У мене ж мурашки по шкірі, тому що я попадала під обстріли. Я знаю, що це таке, це дуже страшно, і, дійсно, люди, які…»
«Аня, рукавиці!..» – строго нагадує вона одній працівниці, і вертається до розповіді:
«Коли ти не просто чуєш, десь гукає, а коли дійсно попадаєш під обстріл, під справжній, це дуже страшно. Хлопчики – вже зріднилися, і переживаєш. Приходить смс-ка, що доїхали, і вже все, одразу камінь з душі, все нормально. І так кожного Божого дня».
Крім того, що гаряче на фронті, впливає на роботу і спека. Зокрема і на раціон. Пані Наталя пояснює – дотримуватися вимог організації іноді буває складно через кліматичну специфіку та особливості менталітету:
«Так, ми дотримуємося звісно, цих стандартів, вони у мене роздруковані. Але ви бачили на власні очі, в основному літні люди. І те, що вони хочуть, припустимо, от, обов’язково 80 грамів овочів. Обов’язково соуси, обов’язково салати. А люди просять, просто: дайте нам помідорчик і огірочок!.. Кусочками. І вони подякували, коли я на свій страх і ризик просто нарізочку зробила. Холодильники не працюють, мікрохвильовки не працюють, нічого не працює. Їм навіть нема де зберігати. Ну, бабуся – вони ж не розуміють там броколі, стручкову квасолю… Їм би бурячка натерти. Треба розуміти потреби нашого регіону, ментальність наших людей. Їм зрозуміла котлетка з макарошками. А от ці финдики-миндики, як бабушкі кажуть, нам не треба. Вони це не розуміють. І в результаті вони викидають курям. Вони цю квасолю стручкову не будуть їсти, це маячня. Я краще на ці гроші, цю вагу покладу макарошки, кашки, і вона з задоволенням це з’їсть. Ну ось так».
Допомагають пароконвектомати, що їх кухарі лагідно називають «парікі». Це зручно і якісно, адже смажена їжа шкідливіша. Наталя пояснює – спершу їх почали застосовувати в дитячому харчуванні:
«Ну і відповідно літнім людям звичайно, добре парене. Котлети, нагетси, так? Ми обсмажуємо як у паніровці, на сковороді, а потім все одно все доводиться в пароконвектоматі, як в духовій шафі. Не дається пар, і доходить в параоконвектоматі, щоб воно вже точно було прожарене, щоб там нічого не прокисло, ніде нічого. Стараємось асортимент тримати – і печінка куряча, от сьогодні тефтелька, вчора була риба в томаті, хек молочний, і котлета домашня. Плов із куркою, гречечка з відбивною, і з помідорчиком, з цибулею, і запечена з сиром. Сказали: «Ой… А це точно ви привезли? Чи це з ресторану їжа?» Рибку з картоплею. Знову ж, просили, щоб були обов’язково соуси овочеві. По-перше, слід розуміти, що літо, спека. Взагалі соус можна їсти 20 хвилин. Не тому, що я не зробила, чи зробила погано. А тому, що воно, воно по спеці проїхало, ну і все. Киснуть, поки довозиш. Похолодає, повернемся до цього. Просто масло вершкове, розтоплюємо, кип’ятимо і додаємо в каші, в спагеті. Не тому, що мені жалко тої моркви. Вони не довозять. Морква перш за все бродить. В соусах морква, як би ти її не протушковував, температура – починає киснути. Тому взяла на себе такий ризик. Ось вони в понеділок мають приїхали з перевіркою. Нехай приїдуть, я поясню, що по-іншому не буде! Це зараз температура спала, а коли 42 в тіні на секундочку, плюс машина нагрівається – та ну! Я за те, щоб люди поїли, а не викинули курям».
В минулому вона працювала завідувачкою виробництва в школі. Але коли навчальний процес перейшов у віртуальний режим, вона опинилася «за бортом». То ж її запросили сюди.
Іноді на запах їжі заходять військові, в надії, що тут заклад, де можна підкріпитися. Це наштовхнуло на ідею відкрити їдальню. Адже шаурма та армійська тушківка піднабридли.
«Вони хочуть борщу, хочуть котлету, – пояснює жінка. – Знову таки, домашньої, зрозумілої їжі. Тому ми, звичайно, плануємо, з вересня місяця відкрити саме столову на роздачу, щоб годувати. В основному у нас хто?.. військові, звичайно. Особливо коли ротації відбуваються, тут дуже багато військових, і все хочуть поїсти нормальної їжі. І людям роботу дамо».
«Коли нам доводиться чи то затриматися, чи то піднапрягтися, хлопці все розуміють, і треба залишитися – залишаться, і треба допомоги – допоможуть, і поносити, і підняти, – розповідає Наталія. – Тому що розуміють, що дуже важливу справу насправді робимо. Нам в Краматорську гріх жалітися, слава Богу. Ну це тільки завдяки хлопчикам, які там тримають. Якщо не дай Боже, відійдуть – всьо. Два дні, і нас не буде, не Краматорська, не Слов’янська».
Виживання як наука
Сергій Чаус живе в роз’їздах між Часовим Яром і Краматорськом. Перетинаюся з ним на виїзді з останнього. Він розповідає – офіційно до повномасштабки у Часовому Ярі мешкало близько 13 тисяч, по факту ж 10. Зараз у місті лишилося 930 осіб.
Він розповідає: «З лютого цього року у нас відсутня електрика, газ, тепло, і вода. Тому факично з інфраструктури в тому об’ємі, в якому ми звикли, все відсутнє. У нас стоїть генератор, і два мікрорайони в місті заживлені водою. Вона йде по годинах, але водичка є. В цих районах стоїть дві великі ємкості по 2 тони, куди набирається вода. Відповідно, люди мають можливість проїжджати і набрати воду. Це один момент. Далі у нас відбувається підвоз води. Один напрямок – це наше комунальне підприємство. Трактор або автівка – з цих же двох точок набираємо воду і розвозимо по мікрорайонам. В кожному мікрорайоні, де залишаються мешканці, стоять ємкості від 300 літрів до тони. І кожного дня на якийсь мікрорайон люди привозять воду. Це один напрямок. Це наша комунальне підприємство. Другий напрямок – це волонтерський рух. Хлопці підвозять, ну як мінімум три напрямки тут йде. Самий такий яскравий, це наш місцевий мешканець, Євген Ткачов, представник «Пролісків». Він щодня возить воду, тільки вихідні у нього можуть вилітати. Відповідно, якщо сьогодні ми привозимо на три райони, він закриває три інші. Плюс, є у нас ще один із волонтерів, це Ігнат, який робить те ж саме. Два пікапи, в них ємкості, і це розвозиться по місту. Ну і плюс, звичайно, наша військова адміністрація, міська рада, де ми отримуємо бутильовану воду, і та ж сама картина, ми розвозимо по всіх мікрорайонах».
Дефіцит електрики компенсують стаціонарні пункти підзарядки. Адміністрація забезпечила людей генераторами, бензином та мастилом. Тож усі можуть підзарядити гаджети, ліхтарики та все необхідне.
«Це один напрямок, – говорить Сергій. – Другий: ми забезпечуємо за допомогою обласної державної військової адміністрації, районної адміністрації, генераторами мешканців, які проживають компактно. Не так, що в одному будинку або підвалі живе одна-дві особи і туди генератор. Ні. Там, де більше 10-ти осіб, ми надаємо генератор, все, як треба, через акти. Але в цих випадках ну, їх просто доволі велика кількість, відповідно, забезпечити їх паливом нам уже складно. Тому тут люди вже включаються, ми допомагаємо їм теж, але основа в тому, що ми забезпечимо генераторами. Таких генераторів більше двох десятків по всьому місту, це на даний момент. Якщо з момента, коли стала відсутня електрика, то це більше, мабуть, 50-ти. Багато генераторів таких роздавали. Тому що тут йде і державна підтримка, і волонтерська, і генератори різні. Від 1,5 кіловат до 7-ки або навіть 9-ки. Ну, в залежності від того, скільки там людей мешкає».
Про пункт незламності він говорить надзвичайно обережно, адже поряд був не один приліт:
«Відверто кажу, біля нас вже не один десяток раз теж прилітало, тому я його дуже обережно обговорюю в цих моментах, коли його описую, як мінімум не показувати… Чесно-відверто? Ми розуміємо, що всі все знають, що де. Просто акцентувати увагу на цьому моменті, я намагаю так розпливчато. Пункт незламності у нас працює не в стандартному режимі, коли він цілодобовий. На жаль, ми не можемо собі цього дозволити, саме через безпекову складову. Відстань від Бахмута до кордону нашої громади близько 5-ти кілометрів. Це дуже близько, реально близько і небезпечно. Але він у нас існує як пункт підзарядки, забезпечення водою, харчуванням. Це локація, на якій ми видаємо гуманітарну допомогу. Тому там постійно люди, і, скажімо так, ця річ потрібна. Взимку це буде ще один із пунктів обігріву. Там стоїть твердопаливний котел, відповідно, ми зможемо собі дозволити обігрівати там людей. І там два напрямки. Котел – це одне, а другий напрямок, це звичайні буржуйки, які не залежать, скажімо, від електрики. Тому що котел, як не крути, електрика все одно буде потрібна. Тому намагаємось максимально скласти умови для проживання людей».
Попри всі ускладнення, в місті доступна медична допомога першого і другого рівня.
«Більшість людей повиїжджали з міста, – пояснює начальник ВЦА. – Але поставити крапельницю, отримати ліки, консультацію родинного лікаря, ця можливість є. І не в онлайні, а саме прийти і поспілкуватися. Один сімейний лікар, плюс медичні сестри. Є ще другий напрямок, він не так давно у нас працює. На кожному мікрорайоні в місті є локація, де люди отримують гуманітарну допомогу. І на цих локаціях зараз відпрацьовують саме лікарі-волонтери. І у них доволі широкий профіль. Якщо сьогодні поспілкувались з людьми, розуміють, що необхідно якісь консультації вузьких спеціалістів, то все просто записується, і за декілька днів, тиждень приїздить цей лікар. Тому в цьому, наприклад, постійна робота теж продовжується».
У пунктах роздачі гуманітарної допомоги можна записатися на евакуацію. Та останнім часом таким звернень все менше.
«За останній тиждень не було жодного, – визнає Чаус. – В першу чергу, це, звичайно, державна програма, згідно якої йде евакуація в певні області, й забезпечення житлом. Це не те житло, до якого ми звикли, але це житло забезпечене всім необхідним – водою, теплом, газом, електрикою. Відповідно, якщо люди ці питання нам ставлять, вони отримують кваліфікаційну відповідь і розуміють, куди вони будуть їхать. Якщо ми кажемо про волонтерів, то напрямків взагалі безліч. Кожен із волонтерів має можливість відвести або в якусь конкретну область, або у них є свій пункт проживання. Тому все це працює, все це пояснюється, і щодня людям доводиться до інформації».
У місті багато втрат. Поранених, скалічених, загиблих. Попереду осінь і зима. І Чаус, і містяни переконані, що для них це буде найскладніша зима у їхньому житті:
«Тому що якщо минулий рік ми могли підтримувати і електрику, і газ, то в цьому році у нас всього не буде 100%. Все буде в ручному режимі. Більшість людей, які залишилися, це літні люди. Їм дуже важко переступити той бар’єр, що треба покинути свою домівку. Відверто скажу: навіть своїх батьків я вивозив – перший раз, вони повернулись. Другий раз, коли вже конкретно було сказано, що варіантів немає. І навіть для них це було доволі складне рішення. Так це батьки, поруч з якими діти, а є самотні, які взагалі не розуміють, куди їм їхати. І не дивлячись на те, що ми пояснюємо, що ось там вас приймуть, у вас буде нормальне житло, там буде тепло, вас будуть годувати, у вас все буде нормально. Але навіть в цьому моменті люди просто відмовляються. Відверто те, що я чую майже щодня. Це мій будинок, я тут народилась. Тут лежать на кладовищі мої батьки або діти. Як я їх покину? І ось ця тема, вона з одного боку, знаєте, і зрозуміла. Але коли є реальна загроза життю та здоров’ю, я не зовсім розумію людей».
Місто родовищ вогнетривкої глини і заводу вогнетривких матеріалів сьогодні і саме стало вогнетривким. Люди, що лишилися тут, усі за замовченням стали волонтерами і навчилися жити за умов позаминулого століття. Сміятися, жартувати, обробляти городи під обстрілами і підтримувати своїх.
Авторка тексту та фото: Олена Максименко