Чоловік у кумедному вбранні з червоним накладним носом витягує з ніби-то порожнього капелюха стрічку строкатої тканини. Діти верещать від захвату. Це могли би бути будні цирку, однак ця вистава – благодійна, вона відбувається у прифронтовому Краматорську для дітей, що постраждали від війни. Частина маленьких глядачів місцеві, частина – ті, хто виїхав із більш гарячих точок. Всі вони несуть досвід, який діти не повинні були би мати. За великим рахунком, дорослі теж.
Італійський артист Марко Родарі, нащадок письменника Джанні Родарі, автора “Чиполіно”, за освітою історик, за покликанням – волонтер і чарівник. Його місія – приносити радість туди, де панує смерть і руїна. За посередництва католицької церкви, він мандрує по країнах, в яких точиться війна, аби підтримати і розважити дітей.
Від риболовлі до психологічної допомоги
За пів години до приїзду Марко у краматорському осередку “Тато Хаб” порожньо. Голова осередку Олександр Іванов розповідає – спочатку тут був… Клуб Рибалок України. За кращих часів метою організації була підтримка відповідального батьківства – через туризм, риболовлю, сплави, змагання, зокрема з риболовлі, колективні прибирання зелених зон тощо. Однак із початком повномасштабки і Хаб, і Клуб включилися в більш нагальні процеси.
“Ми з перших днів почали проводити евакуацію, – говорить Олександр. – Наші волонтери стояли на залізничному вокзалі і допомагали людям. Сумки донести, направити потоки людей. Згодом створили асоціацію “Все буде добре”, це громадські організації зі всього регіону об’єдналися, тому що що багато організацій, зокрема міжнародних… скажімо так, виїхало. Формально організації були, а працювати було нікому. Тому створена була асоціація серед тих, хто залишався. Потім на базі асоціації була створена ще організація, благодійний фонд “Все Буде Добре – Україна”. І фактично я теж є координатором цієї організації тут на місці. Частина проєктів, які зараз існують, адмініструються Клубом Рибалок, деякі БФ “Все Буде Добре – Україна”. Зараз ми намагаємося привести все до одного, але поки залишається окремо, тому що напрями діяльності трошки відрізняються. Тому у нас і благодійний фонд, і громадська організація, вони працюють паралельно, але по окремим проєктам”.
Також співпрацювали з World Central Kitchen, роздавали продуктові набори та іншу гуманітарку. В рамках проєкту “СОС Дитячі містечка” допомагали дітям – арттерапія і “тривожна валізка” для тих, хто виїжджає.
“Там був спеціально сформований набір, який можна було з собою взяти в потяг і перекусити в потягу, а потім на місці, куди вони приїдуть, – говорить Іванов. – Швидкого приготування, не важке, тобто це були не гречка і не рис, які треба варить, це був дійсно екстрений набір, який для транспортування дуже зручний і класний”.
За сприяння ГО “Д.О.М.48.24” та благодійного фонду “Street Child” виник проєкт із підтримки дітей, постраждалих від війни.
“Ми для дітей проводимо першу психологічну допомогу – ну взагалі це по суті арттерапія, заняття з ліпки, але в першу чергу психологічна допомога – групові психологічні консультації, – розповідає Іванов. – До нас приходить фаховий психолог, який працює з дітьми, вони тривоги пропрацьовували, як себе вести, щоб не боятися тривог, вибухів. Ну, судячи з відгуків, дітям дуже допомагаює, дуже цікаво. І паралельно працюємо з батьками. Діти займаються в одній кімнаті, в іншій психолог працює з батьками і розповідає, як надавати першу допомогу дітям самостійно, як заспокоїти в кризових ситуаціях. Ну, це така поверхнева допомога, яку вони можуть дати самостійно в домашніх умовах”.
Результати арттерапії – ліплені химерні істотки яскравих кольорів – дивляться на гостей закладу зі столу. На стінах – виставка фронтових фото від воєнних і військових кореспондентів. В одному кутку складені іграшки, в іншому – ящики з гуманітаркою.
Серед юних відвідувачів “Тато Хабу” чимало переселенців.
“Всі, хто приходить до нас, потребують допомоги, ми не будемо питати, звідки вони, – говорить голова простору. – Ви тут, ви зараз, вам потрібна допомога, ви її отримаєте. Є багато у нас з Часового Яру, є хлопець із Торецька, який отримав вибухове поранення, з Часів Яру є випадки… так склалося, що люди деякий час жили у підвалах. В якийсь момент не встигли виїхати, а потім повинні були переховуватись. Діти все чули, це травми, це наче дитина виглядає нормально, але ми розуміємо, що є тривожність і замкнутість. На заняття ходять, їм подобається! Це вже у нас як коло спілкування, дуже багато діточок ходять постійно, є друзі. Тобто вони спілкувалися в школі лише онлайн, а тут можна побачити. Одна з гарних традицій, яка започаткована, відзначати дні народження. Єдине вимога, що якщо це торти, то вони повинні бути свіжими”.
Вікова категорія – від 2-х років і вище. Є дівчина 32-х років із вадами розвитку – вона, за словами Олександра, має рівень 14-річної. Багато дітей з ДЦП та аутизмом. Однак тут приймають усіх, і всі спілкуються на рівних.
“В батьків, які вперше приводять, сльози на очах, тому що вони звикли жити самостійно, свої проблеми долати самостійно, – ділиться господар простору. – А тут дитина спілкується з іншими – ну, на якомусь рівні, але грається, сміється, цікаво, весело. І мати відпочиває. Приємно, що допомагає, неприємно, що люди тут знаходяться, в Краматорську. Не є це безпечне місце, але ми розуміємо, у кожного своє ситуація, ми намагаємось постійно проводити бесіди про евакуацію, знову ж таки, ми допомагаємо, якщо є бажання і можливість, просимо виїжджати. Немає – давайте ми будемо думати, як це працювати”.
“Їду в Чебоксари!”
Окремий напрямок роботи – евакуація. Спершу це була допомога суто адміністративного характеру. А потім почали вивозити людей з гарячих точок самостійно. Дехто з волонтерів за таку активність поплатився життям. Олександр згадує одного з водіїв, Сергія:
“Онкологія з’їла людину, тому що він себе повністю віддавав роботі, не слідкував за собою. Навіть уже коли було зрозуміло, що потрібне обстеження, він ніяк не міг поїхати, тому що це на тиждень випасти з роботи. Він: “Та потім, потім”. А потім стало надто пізно. Були у нас волонтери, які загинули, це іноземні волонтери”.
До небезпечних місій приєднувались і іноземці – з Канзасу, з Нової Зеландії та інших країв.
Іванов перераховує точки, звідки вивозили:
“Бахмут постійно, поки була можливість, Лисичанськ, Сіверськ. Дуже багато Сергій мотався в напрямку Сіверська, там над Сіверським Донцем селища. Куди можна було заїхати, якщо військові дозволяли… Зараз Богдан продовжує цим займатися. Уже меншим транспортом, але теж лізуть у такі місця, куди не варто, скажімо так, лізти. Часів Яр, Авдіївка – це відносно тихі місця, куди вони їздять. Майже тилові, я вважаю. Вони в більш цікаві місця їздять, але з точки зору безпеки, я не буду говорити, куди. Ми їх самі сваримо за це. Але є заявки, люди дозвонюються, просять допомогти, тому ми виїжджаємо. Якщо партнерські організації нам дають броньований транспорт, тоді, звичайно, можемо їхати. Якщо цього немає, то ми ж все ж таки розуміємо рівень ризику. Дякуючи організації Nonviolent Peaceforce, нам передали бронежилети… У нас для волонтерів захист є, але коли люди садяться, якийсь час вони без захисту. Зараз це уніфікована, класна бронь, дуже гарного захисту, відносно легка, ми підвищили безпеку тих людей, яких вивозимо”.
Діє гаряча лінія, по якій люди можуть записатися на евакуацію. Волонтери співпрацюють із місцевою владою, аби ті, хто виїжджає, пройшли перевірку. Це важливо зокрема для того, аби уникнути махінацій – деякі розумахи намагалися виїжджати по кілька разів, аби повторно отримати разову грошову допомогу.
Найбільш поширена причина, через яку люди продовжують триматися за свої клаптики землі під обстрілами – страх невідомості. Адже більшість із них за ціле життя не покидали свого району, і для них переїзд сприймається як така сама загроза, як смерть.
Олександр згадує чоловіка, якого вивозили з однієї з гарячих точок:
“І от хлопець, чоловік питає: “А де ми знаходимось?” “Це вже Краматорськ”. “А де це, Краматорськ?” “Та ну там Слов’янськ, і там…” “Ого, я так далеко ніколи ще не виїжджав. Ото коли з житті раз виїхав, коли свадьба була, до Бахмута виїхали розписалися, і все”. І далі нікуди не виїжджали люди. Для них навіть Краматорськ, який в 40-50 кілометрах, це майже найвеличніша поїздка життя. І таких людей, на жаль, дуже багато, які не покидали навіть ні межі області, ні межі міста, все життя тут прожили, тому бросати своє дуже важко, я це розумію”.
Інший чоловік, якого вивезли, почав розпитувати, чи є можливість вийти на військових, які стоять у його селищі. На питання, навіщо це йому, пояснив: “Та там виїжджав, а свиню не випустив. Вона ж там здохне. Хай хлопці підуть, хоч собі заберуть м’ясо”.
Олександр розповідає: “Дуже багато було випадків, коли записувалася виїжджати родина. До них приїжджають, вони кажуть: “Та нє, ми подумаємо день-два”. І через день забираємо чоловіка, а дружину навіть не є можливості поховати. На жаль, такі випадки були, і ці випадки для волонтерів, це удар. Тому що ми приїжджали, ми з ними розмовляли, ми їх не змогли вмовити. Це, скажімо так, коли пішов наступ на Бахмут, такого дуже багато було”.
Найдієвіший аргумент – це прохання рідних. Часто додзвонитися напряму уже немає можливості, тож вони залишають голосові повідомлення через волонтерів, і ті вмикають їм записи:
“Мати, будь ласка, виїжджай, я тебе чекаю, тут хорошо, пожалуйста, пожалуйста!..” – наводить приклад Іванов. – Бригади, які працюють (на евакуації), вони вже самі по собі психологи, трошки бачать людей, кому що сказати. Це людина вже повинна для себе прийняти рішення. Їде вона чи не їде”.
Бувають і кумедні історії. Деякі з них потрапили на відео, що стало “вірусним”. Активіст згадує:
“Їде жінка, вже спускається по сходах. “Ну, що бабушка, рішилась? Куди їдемо?” Така зупиняється, сумки ставить: “В Чебокса-а-а-ари!..” Там донька, я так розумію, десь за кордоном живе, якби не в Америці чи в Канаді. І її забрали до себе, вона дуже довго залишилась у Бахмуті, і мабуть, щось вже пішло не так, що вона вже в іншій трошки реальності живе. І от колись там хотіла в Чебоксари, і вона вирішила так… І так красиво, з душею!..”
Трапляється, що люди подають заявку, волонтери приїжджають їх вивозити, а вони заявляють, що передумали. Через це волонтери прописали жорстке правило: не приїжджають, поки не поспілкуються з людиною особисто:
“Виняток – якщо через поліцію або через військових, коли кажуть, це буде не зовсім добровільний виїзд. Тоді ми заїжджаємо. Тому що дуже багато випадків, коли дзвонять: “Моя там матуся залишилась, вона згодна їхати”. “А вона знає про те, що вона згодна їхати?” “Ну…” Ну, от і зрозуміло. Тобто вона сама повинна подзвонити, або через військових, або як завгодно, що вона згодна. Тоді, якщо військові нам підтверджують… Ми дуже багато обпікалися. Все одно виїжджають, все одно хлопці їдуть, особливо в ті місця, де немає зв’язку, але…”
Протидіяти вигоранню і замінуванню
Сам Олександр в минулому змінив не одну професію. Інженер прокатного обладнання, закінчив Донбаську державну машинобудівну Академію, закінчив аспірантуру, але не захистився. Після 2014 працював і економістом, і не тільки:
“1-ша лікарня – з комп’ютерами працював, потім перейшов в радіологію, там працював з комп’ютерами, але більше в розрахунковому напрямку, більш інженерна спеціальність була, в радіологічному відділенні. Паралельно голова ОСББ і займаюся громадською діяльністю. Займаємось тим, що цікаво, тим, що допомагає людям. На жаль, це не приносить так багато грошей, як хотілося би (сміється – ред.), але люди потребують допомоги, тому допомагаємо. Я ще був координатором “Активної громади”, от банер стоїть наш, і в нас постійно проводять від “Активної громади”…
Звісно, такий рівень активності неминуче призводить до вигорання. Аби протидіяти цьому, волонтери по п’ятницях збираються на настільні ігри, спілкуються, влаштовують ретрити. Виїжджають на шашлики, запрошують тих, хто вже відійшов від волонтерства і влаштувався на роботу. Більшість із волонтерів і активістів також входять до громадських, обласних і міських рад. Є “старожили”, які займаються активізмом ще з довоєнних часів, є “молодь”, яка долучилася нещодавно, і не завжди розуміє специфіку діяльності. Доводиться направляти, навчатися, займатися розвитком.
Ще один напрямок діяльності – співпраця з організацією HALO Trust, що займається розмінуванням. І Олександр, і троє його колег пройшли відповідні тренінги і мають сертифікати з розмінування. Тож проводять навчання з мінної безпеки для школярів, студентів, працівників лісгоспу тощо. У цьому ж вбачають основний напрямок майбутньої роботи після перемоги. Інші такі напрямки – психологічна реабілітація та власне відбудова.
“Посмішки дітей всюди однакові”
Марко Родарі просить ще 10 хвилин на приготування, однак дітей не спинити: вони проникають у залу, де має відбуватися дійство, розсідаються на стільцях і пуфах. Миттю утворюється аншлаг. Організатори просять хоча б батьків вийти і почекати надворі. Старше покоління слухняно виходить, однак у залі все одно тісно. Марко працює не сам – йому допомагає команда, серед якої як італійці, так і українці. У команді також черниця, весела й привітня жінка, що буде допомагати артисту стримати дітей, коли ті лавиною посунуть на імпровізовану сцену.
“Можна зробити фото, жодних проблем! – говорить він мені. – Головне, не заважати, не ставати між мною і дітьми під час шоу. Щодо іншого – нема проблем! Робіть фото, відео, все, що вам потрібно! Після шоу можемо поспілкуватися”.
Нарешті можна починати, ведуча представляє дітям гостя:
“Він до нас приїхав з такої країни, яка називається Італія, хто вчиться вже в старших класах, знає, що ми живем в Україні, а він живе в Італії. Приїхав сюди до нас, щоб ми трошечки зраділи і поринули в світ магії, чарівності, чогось незвичайного і дуже-дуже гарного. Я думаю, всі ми любимо щось таке бачити, незвичайне, і радіти, і сміятися. Любимо чи ні?”
“Дааааа!” – гуде зала.
“Тому Марко є тут. Дуже гарний клоун, чарівник, такий маг, який робить дива”. Ведуча дякує йому італійською, і дійство починається.
Його сценічне ім’я – клоун Пімбо. Він ставить валізку із відповідним написом поряд із собою.
Починає з найпростіших фокусів із діставанням предметів із нібито порожніх ємкостей. Спершу йому асистує черниця, потім він починає залучати дітей. “Є?.. нИма!..” – говорить він, смішно вимовляючи українські слова.
“Немааааа!…” – волають діти.
Із нічого він дістає пляшки кока-коли та коробки чіпсів. Фокуси стають дедалі складнішими. От альбом із чистими сторінками, однак, якщо поводити пальцем по палітурці, на сторінках проявляються зображення – сперші “каляки-маляки”, згодом – цілком впізнавані малюнки. От рідина, котру заливають у глек, і з глека вилітає біла тирса, схожа на сніг, що нею Марко посипає свого асистента. Чим далі, тим більше заводяться діти, їх стає все важче стримувати – вони всі хочуть бути на сцені і брати участь у шоу. Одна з глядачок – дівчинка в інвалідному візку із ознаками ДЦП. Її супроводжує сестра. Дівчинка на візку посміхається, очі сяють. Сестра щось жваво пояснює їй мовою жестів.
“Коронний” номер Марко – дійство із мильними бульбашками. Він робить їх велетенськими і запускає над залом. Діти шаленіють і наввипередки стрибають, аби їх луснути. “Чекайте, посидьте бодай хвилину! – благає артист через помічників. – Я хочу спробувати зробити одну справді велику бульбашку!” Вмовляння працює лише кілька секунд. По тому Марко робить бульбашки таким чином, аби дитина опинилася всередині. Пропонує зробити велику бульбашку усім охочим – глядачі ніби зграйка горобців оточують миску з мильним розчином. Асистенти тим часом “стріляють” у повітря із пістолета, що генерує сотні дрібних бульбашок. Простір наповнюється сміхом. На прощання усі роблять спільне фото.
Марко вивчав історію, закінчив театральну школу. Починав свої благодійні “гастролі” з лікарень. Тоді він і сам був підлітком: “Тому що коли я в 14 років в Італії, бачив, що якщо я з 10 дітьми сяду і буду робити всякі магічні трюки, діти бачать мене. Потім я пішов до лікарні в Італії. А потім я їхав у ту країну чи місто, де дітям недобре, сумно. І зі мною, не знаю, чому, але вони посміхаються. І зараз це моя робота, більше ніж протягом 30-ти років. Робота з дітьми у кепських ситуаціях”.
Марко давав вистави в Сирії, Іраку, Газі, Палестині. Він каже, що не він формує свою програму та обирає країну і місто для наступного виступу, це роблять представники церкви. Вперше він поїхав у гарячі точки в 2009 році.
“Для мене це інший досвід, – говорить він про роботу з дітьми в Україні. Тому що в Сирії, Іраку, Газі, Палестині, це схожа культура. Вони відрізняються, але подібні. Тут дуже все інакше. Але посмішки дітей не відрізняються. Вони однакові – тут і будь-де”.
Вперше в Україну Марко приїхав на початку березня, майже одразу після повномасштабного вторгнення. Спочатку працював у Львові. А потім повернувся влітку та залишився на осінь, почав їздити на Донеччину і Харківщину. Крім вистав, Марко опікується також дитячими бібліотеками. Одразу ж після звільнення Ізюма, він поїхав туди.
“Я пам’ятаю, я пам’ятаю деякі дні в Бахмуті, для дітей, дуже сильних моментів, – ділиться Марко спогадами. – А зараз я приїжджаю, зокрема для того, щоб залишитися в Ізюмі. Бо в Ізюмі, з усіма людьми, я допомагав збудувати, відбудувати бібліотеку для дітей. А потім, от днями, я їду туди завтра, в іншому місці зможу зробити 3-4 шоу щодня, якщо можливо”.
“10 хвилин, і ми маємо їхати!” – нагадують Маркові його супутники.
Працівники хабу розповідають – Марко давав вистави у підвалах в найгарячіші дні Бахмута: “Ми були з Марком в Бахмуті і Часовому Ярі в січні, коли були обстріли. І саме коли ми були в Часовому Ярі, в сусідній будинок влетіла ракета С-300. І він це бачив своїми очима. Йому не треба розказувати, що тут є війна. Він її бачив своїми очима”.
Марко визнає – йому страшно бути тут. Так само, як певно і дітям та їх батькам: “У них у всіх є страх. Бо це війна. Я сподіваюся, вона закінчиться!”
Сьогоднішній виступ він підсумовує: “Дуже добрий день, особливо для дітей!.. Для дітей, для матерів, для всіх людей, тому що це… це нормальний день в Краматорську! І це так важливо. Коли я бачу в цьому місті усмішки дітей, це справді вражаюче! Це вражаюче! В цьому місті, і в інших частинах Донбасу”.
Авторка тексту та фото: Олена Максименко