Дорогою до позицій 67-ої бригади ДУК.
Війна – це математика, нічого більше, – каже командир роти 2-го батальйону 67-ої бригади ДУК з позивним “Вій”. – Я знаю, що протримаюся 2 дні на цих цифрах. Це точна наука. Людський фактор ключовий, фішка в тому, що без людей воно не працює. Прикладна математика, грубо кажучи. Кількість снарядів, вогневих засобів, який квадрат можемо вразити, скільки людей може закрити ділянку, скільки їх може замінити, яка пропускна здатність еваку, як ми можемо правильно розташовувати вогневі засоби, працюємо на відсікання, чи загороджувальний вогонь, чи на ураження”.
Серебрянський ліс (точніше, заказник) на Луганщині міг би слугувати майданчиком для зйомок ельфійського поселення у “Володарі перснів” – навіть назва фентезійна. Натомість вже понад рік тут лінія фронту, і казковий ліс перемелюється разом із тими, хто його тримає. Поряд – окупована Кремінна. Звільнення міста стало би “ключем” до Рубіжного, Сєвєродонецька і Лисичанська. Аби запобігти цьому, ворог постійно атакує з цього напрямку.
Вікіпедія перераховує червонокнижні рослини й тварини, що були тут за кращих часів. Сова сіра, припутень, європейська норка, олень благородний, сарна, лось – тепер про них можна хіба згадувати. Лише щуриха Лариска шарудить у бліндажі.
”Штурмують навіть ТРО”
З Лиману до Ямполя їдемо джипом. “Мусимо пересісти!” – кажуть військові, і ми запаковуємося в “Нісан”, вдягаємо каски і броніки. Донедавна на позиції можна було заїхати будь-яким позашляховиком, але після навіть незначного дощу шлях перетворюється на гливке місиво, яке здолають або танки та БТР, або особливо потужні автівки (і вправні водії). По суті, це і не дорога – вирубана смуга лісу з пеньками, що випинаються при найменших змінах піщаного покрову. На роздоріжжях саморобні таблички: туди танки, сюди машини.
За селищем летить і гримає нон-стоп. Всюди фрагменти снарядів, кістяки спалених машин та вирви від керованих авіабомб – КАБ-ів. Дощ заливає кратери водою, перетворюючи на ставки. Нас кидає в автівці, ніби в блендері. Здається, дорога не скінчиться ніколи. Навколо молоді сосни. Стрункі й високі, які називають “корабельними”.
Доїжджаємо до точки. Квест – максимально швидко витягти речі, звалені в кузові пікапу, забігти вгору по схилу і пірнути в бліндаж. Ворог бачить кожен наш крок – це усвідомлення додає прискорення. Військовий на вході квапить нас – гупає близько. На вході в сусідній бліндаж – скошені дерева. Явно не пилками.
Товариство максимально розмаїте. Боєць на протезі. Поляк-доброволець. Мовчазний усміхнений “Одін” – уродженець Красного Луча. Хлопці з Тернополя. “Тихий” – у минулому будівельник. Більшість – добровольці ще з перших років війни, що воювали в ДУК “Правий сектор”. Дехто робив паузу і деякий час жив цивільним життям, дехто воює весь час. Але той факт, що кістяк – спрацьований колектив ще з 2014-15-их років, створює особливу атмосферу.
Частину мешканців бліндажа увозить автівка – та, що доправила нас. На їх місце лишає заміну. Тут дбають, аби бійці регулярно мали перепочинок.
Постійно доповідають обстановку на різних ділянках та питають “яка у вас погода?” Ми на КСП – командно-спостережному пункті. На моніторах “кіно” – безперервна трансляція ворожих позицій з БПЛА. Залежно від побаченого, командир приймає рішення про застосування тих чи інших засобів. На екрані добре видно, як сильно вигорів ліс.
Вій пояснює – усе дзеркально. Вони знають усе про ворога (проти них воюють десантники), ворог знає усе про них: “Вони зараз нас так само бачать. Сидять в такому самому бліндажі. Ну з дещо схожими засобами. Красивої картинки у війні немає. Це прецизійна, точна, дисциплінована робота. Та, але в цьому якраз і є краса. Як не як, ми мусимо любити свою роботу, інакше морально тут не витримаєш”.
Ворог активізувався, і 6-ту добу поспіль не полишає спроб прориву. Військові ведуть стримуючі й оборонні дії, однак це не означає, що в певний момент їм не доведеться перейти до штурму, якщо відповідно складуться обставини. Ця війна – про гнучкість і готовність взяти на себе не дуже звичні функції. “Навіть ТРО штурмують!” – говорять вони.
Противник спершу прокладає шлях артилерією, потім іде особовий склад.
“Розвідка, аеророзвідка, радіоелектронна боротьба, радіорозвідка, – каже Вій. – Вони знають, куди стріляють. Вони бачать так само, як ми. Ніхто зараз не стріляє просто так. Якщо відбувся постріл, значить, вони стріляють по комусь, когось побачили. Вже на Перша Світова, що у напрямку ворога чи спостережника хтось веде коригування”.
Вдень через сильну спеку нагрівається земля та гільзи. Вночі через тепловізійні камери вони помилково можуть бути прийняті за людей.
Вію 32, і він командує ротою вже майже рік. В минулому – зубний лікар вузького профілю, зубний технік та підприємець, працював у розважальній, ресторанній сфері. Він показує карту на одному з екранів: це зона відповідальності бригади, 3,5 км завдовжки.
“Для бригади при таких активних діях, це дуже великий фронт, – визнає ротний. – Всі працюють на виснаження. Це складно, але це можливо, як ми показуємо. Зараз дуже успішно погасили їхні штурми, в них дуже великі втрати, і вони зараз вже набагато з меншим ентузіазмом пробують наступати!”
Загострення зазвичай відбувається ближче до 5 ранку. Ротації на всіх позиціях відбуваються “по-сірому” – на межі ночі і дня. Тоді видимість із дронів найгірша. Найважче доводиться піхоті на передовій позиції. Хлопці розповідають, мовляв, там сидить вуйко “і тупо о*уїває – по ньому летить все, що є у пі*арів”. Висунутись із окопа – вірна смерть.
“Війна змінюється кожні 3 місяці, цілковито, – переконаний Вій. – Технологічно. Якщо починалося все, про такі мінімальні пункти управління там на рівні рот ми могли тільки мріяти, то зараз вже це реальність, і я вважаю, що ми відстаємо. Мені треба більше. Я завжди хочу, щоб у мене підрозділ розвивався, щоб була особиста радіорозвідка, яка мою ділянку відповідальності пильнує, мені треба FPV-дрони, грубо кажучи, потужніші антени до них, потужніші станції. Засоби дальньої розвідки, щоб робити удари дронами. Коли ти можеш обробляти інформацію в режимі онлайн, швидкість передачі інформації вирішує хід бою. Швидкість інтернету і всього решта. Все надто швидко розвивається. Ми вигрібаємо FPV-дронами. Розуміємо, що це боляче. І ми беремо, закупляємо FPV-дрони”.
У бліндажі працює “Екофлоу”, надворі – генератор. Інтернет завдяки Старлінку. У певний момент мережа збоїть – картинка на екранах підвисає, через це Вій не може зреагувати на черговий запит по рації. На щастя, це триває недовго. Коли помічають, що “Екофлоу” не заряджається, хтось вибігає надвір і усуває неполадку.
Вибухи різного калібру чути постійно. “Гради”, “касетки”, арта… Кожен вихід назовні – екстрим. Коли я питаю, де є вбиральня, чую у відповідь непевне: “А тобі дуже треба? Ну що ж, тоді бігом!”
Театр, пиво і трохи “гоголівщини”
Хлопці – іронічні флегматики, всі процеси від робочих до побутових налагоджені як годинник. Поява гостей хоч і перетворює бліндаж на “рукавичку”, не порушує звичного плину речей. “Так, зараз заберемо медицину і рюкзаки, і вам звільняться місця! – швидко організовують вони простір на двоповерхових нарах. – А ще є місця у сусідньому бліндажі, кому тісно, можна туди!..” Єдине зі спальних місць, яке “табуйоване”, це місце старшого бойового медика з позивним “Історик” – коли є поранені, він саме там надає їм першу допомогу.
Історик дружив із Вієм ще до війни, і рвонув на фронт одразу, як тільки досяг повноліття – в 2015. До того навчався в університеті. Історію позивного розкриває під тиском зацікавлених.
“Я навіть собі його не вибирав, – каже він, і надовго замовкає. – І якраз це був 2015 рік, я поїхав у Капітанівку, в навчальний центр. І цей. Там вибирали собі позивні. Куча новачків, записували анкету. І я такий думаю, або взяти Патрік, або Корифей в честь “Опілля Корифей”. І я сказав “Корифей”. А чувак з Миколаївської області каже: “Ти чо, сєбя в чєсть піва назвав?” Я кажу, та ні, я про театр Корифеїв, про Панаса Саксаганського, про Марію Заньковецьку, ти що!.. А він такий: “Всьо, “Історик!” – і написав. І так і прилипло!..”
“Як обстановка, прийом?” – перериває розмову рація.
У війську Історик не одразу заступив на посаду медика, хоча темою цікавився завжди. До того служив у арт-розвідці – коригувати вогонь до епохи дронів доводилося “старим дідівським” способом:
“Бусоль. Відстань до цілі – чим ближче, тим краще. Головне – висота. Було таке, що треба було з хати, і нічого не було видно. Приходилося вилізати на 5-ий поверх, на будинок. Головне нормально приховатися. Допустим, вікна забиті, ти собі дірочку зробив і в неї дивишся акуратно. З дрона ефективніше в тищу раз, навіть не буду це обговорювати”.
Історія позивного ротного менш вибаглива: “Чому Вій? – перепитує він. – Вій та Вій. Красиво ж! Всяка “гоголівщина”, міфологія – українська, частково”.
Попри різні прописані посади, усі готові замінити одне одного. Усі можуть надавати першу допомогу, корегувати та вести вогонь, водити авто по бездоріжжях тощо.
“Ми займаємося управлінням нашої роти, мене цікавить так само, як його, – каже Історик, киваючи в сторону Вія. – Це вже особисте життя. Якби це був би допустім не Вій, було б можливо по-іншому. Були б посадові обов’язки. Зараз кожен старається, щоби всьо було окей. Це просто коли ти служиш з друзями”.
Признається – з друзями з цивільного життя не спілкується за браком часу. Та й спільних тем дещо поменшало. Однак після перемоги ані він, ані побратими не планують лишатися в армії:
“Ми всі, більша частина, підемо додому. Ми на війні для того, щоб жити в цивільному житті! В мене і була діяльність! Хочу займатися комерцією. В нашій організації всі максимально волелюбні люди. Служба ставить деякі обмеження на пересування, на багато речей. Зараз війна – це святе діло. Більше того, отакі от обмеження, вони в любій армії. Просто є люди, яким подобається це все. Є, які цього не сприймають. Якщо я маю можливість зробити вибір у своєму житті, я зроблю вибір бути вільнішим”.
Хлопці кажуть – значна частина підрозділу має офіційні підстави для звільнення. “Агроном” – у нього четверо дітей, – перераховують вони. – Вальтер може. Та, тут добра частина може звалити. Але не звалюють”.
“Вижили, бо неправильно накладений турнікет”
Хлопці іронізують над очікуваннями соціуму щодо них та контрнаступу.
“Маємо випереджати технології, зробити все, що нам наказується, – перераховує Вій. – Ще ми маємо бути штурмовиками, ще маємо 50 звітів на день писати”.
“Ще ми маємо прийти всіх і заї*ашити!” – додає Історик.
“Це дуже зручно, насправді, очікувати таких речей, – продовжує Вій. – Уявляти, що ми тут вискакуєм з пікапу, я зразу автомат перезарядив, через дорогу перебіг, всіх убив”.
Якщо старий склад роти звик до реалій війни, то новачкам приділяють особливу увагу. Їх завжди ставлять на позиції разом із досвідченими. А в вільний час – навчання. В ролі інструкторів – “обстріляні” бійці.
“Люди вибувають хворими, пораненими, на жаль, деколи гинуть, – визнає медик. – І приходить підсилення. Нові люди, які, на мою думку, не мають достатньої підготовки, навичок, банально досвіду”.
Опановують як ази такмеду, так і вогневу підготовку. Часу критично бракує. Він розповідає, як поранення у сусідній бригади нещодавно закінчилися ампутацією – турнікет був накладений правильно, але надто надовго.
“Тому що їх навчили турнікет, і всьо, – пояснює медик. – Я кажу: “Турнікет і ваша відповідальність!” Я особисто сюди привіз двох людей, яких багато годин, мінімум 4, був накладений турнікет. Знаєш, що їх спасло? Тому що він був накладений неправильно. Плюс накладають, коли цього можна уникнути. І, слава Богу, у нас, в роті було таке, що була затримка з евакуацією пораненого. Наклали турнікет, оглянув, поставив тиснучу повязку, турнікет зняли. В основному дійсно слабо з підготовкою…”
Має місце і вікова диференціація. Останнім часом надходять мобілізовані старшого віку – 50-58 років. У таких людей за спиною досвід служби в радянській армії і здебільшого важче сприйняття інформації, ніж у 20-річних. Деякі зі старших новобранців навіть не вміють користуватися смартфоном. При цьому ніколи не відомо наперед, як людина себе покаже.
“Якби ми були максималістами, ми багато би помилялись, – переконаний Історик. – Всюди треба на холодну голову, кожну ситуацію розглядати окремо. Думати прийдеться все одно. А коли ми говоримо про чорне і біле, це що? Це шаблон. “Ти пі*ар, а ти нормальний мужик”. А бували люди, які були спочатку боягузи, а потім привикали, розчехлялися і показували себе з кращої сторони. Бувало, що люди вигоряли. Бували і такі, які не виправдовували… Бували багато людей. Дуже багато”.
Нагрітий за день ліс збиває з пантелику.
“В лісі важко побачити людей, – пояснює Історик особливості ландшафту. – В полі було би легше. Зимою теж. Усюди є свої плюси і мінуси. Взимку важче літати дронами, більше вітру, обмерзають гвинти, розряджається швидше акумулятор. Але взимку краще битися. Набагато. Ти людину побачиш на контрасті – холодно”.
Підрозділ за часи повномасштабки пройшов чимало: Київщину, Харківщину, кілька ротацій в Бахмуті. Складність цієї ділянки – у її рельєфі.
“Тут рівнина, в середньому висота 5, 12-16 метрів над рівнем моря, і багато болотисті місцевості, багато води, – пояснює командир роти. – Немає висот, контролю з висот… Ліс. Для нас це, в принципі, нові умови. І мені здається, дуже складні умови. Тут складно робити швидкі маневри, можна дуже легко заблукати. Я не скажу, що десь, там десь, грубо кажучи, у Бахмуті могло бути легше, чи під Бахмутом. Усюди своя специфіка. Ліс затягує, ти перестаєш відчувати час”.
“Маленька радянська армія перемагає велику”
Історик визнає: попри жарти про “чмобіків”, Росія добре навчається і воює. Таких “подарунків”, як на Харківщині, більше не буде. А демонізація і висміювання ворога присутня за всіх часів.
“По-перше, у всіх війнах, – погоджується Вій. – По-друге, це те, в чому вони сильні. Треба розуміти сильні сторони ворога. І їхня найсильніша штука – завжди була пропаганда. І найзручніше це зробити таким чином, щоб ворог тебе недооцінював. Ідеальна позиція. Сунь Цзи, 5-6-те століття до нашої ери…”
Історик наводить приклади: “Американці показували талібів макаками. А потім успішно забрали війська і програли війну. Перша Світова, всі один на одного малювали карикатури. Радянська і німецька пропаганда, Сталіна з Гітлером малювали, американська пропаганда малювала. Пес Патрон, “байрактарщина”… Наша, ну скажімо прямо, пропаганда працює з тим, що має. Якби люди були мудріші, то можливо, була б пропаганда інтелектуальніша”.
Однак він переконаний: попри страшні втрати, помилки та деформацію реальності на екранах телевізорів, у нашому війську і війні все не так погано. Правду можна і варто показувати, хіба от навряд вона буде цікавіша за новостворену міфологію.
Окрім ефективної пропаганди, противник має ще одну перевагу. У авіації. То ж авіабомби летять щодня, вагою в чверть тони кожна, і збити їх нереально. Як і вижити після прямого попадання.
“Нам потрібні літаки, – гірко пародіює Вій повістку дня у медіа. – Але у нас все дуже добре (всі присутні вибухають сміхом – ред.). У нас йде контрнаступ, і у нас ніхто не гине взагалі. Ми їх всіх вбиваємо. На характері просто ї*ашим”.
“Пельмень”, глянь, будь ласка навпроти “Топора” оцей трикутний лісочок, зліва від дороги, що там відбувається?” – просить він по рації оператора дронів.
Хлопці критично оцінюють рівень деяких офіцерів, що отримали керівні посади, не маючи бойового досвіду, а лише військові кафедри.
“Як може воювати військова кафедра?! – обурюється Вій. – Кадровий голод офіцерів. Підвищені звання – це не означає, що людина компетентна в специфіці ведення бойових дій, в розумінні сил, засобів, поля бою”.
Вій переконаний – армія міняється, однак для якісних і видимих зрушень системи знадобиться не одне покоління і років 10-20.
“Оце, б*ять, армія, отак вона виглядає! – показує Вій рукою на бліндаж. – Оці куплені плазми за свої гроші; ноутбуки наші особисті; батареї до рації, блін, Екофлоу волонтерські – це наша реально картина армії. Всі хочуть кльову картинку, а її нема. Всі хочуть гарної стрілкотні – нема стрілкових боїв! У нас особисто, у нашій зоні відповідальності були, може, рази два за три місяці!”
Поки ми спілкуємося, займається одиниця російської техніки.
“Да, це по кацапам!” – визнає Вій, глянувши на вогник.
Маленьке багаття на екрані горить довго, і мешканці бліндажа по черзі підходять помилуватися.
Вій визнає: наша армія досі не відійшла від болячок СРСР:
“Це блін гірка правда, про яку ніхто не хоче говорити. І величезним дивом, мала радянська армія перемагає велику. Я говорю не для того, щоб висміювати чи жалітися, я про те, що це можна змінювати. І дуже простими способами – виховувати менеджерів, управлінців. Армія, це, грубо кажучи, 90% менеджмент, побут, навчання, психологія – дуже тонка психологія, дуже! Колективна. А 10% – це активні бойові дії. І власне тому в першу чергу менеджери. Якщо якісний менеджер, який думає, як навчити, передати досвід, знайти людей, вирішити тисячі питань, щоб підрозділ завтра став кращим, ніж сьогодні, тоді армія буде схожа на армію. У нас дуже багато прекрасних людей, їх не вирізняють, не так часто пропускають до управління. Немає механізмів виявлення таких людей, і, власне, воно все так під копірку, суцільна калька якась армійська. Люди, вони як з-під конвейера виходять, і навіть той самий сержантський чи офіцерський корпус… Ну, офіцерський, мабуть, краща ситуація. Сержанська школа залишилася, нібито навчання за новими методиками, але способи і люди, які того навчають, вони залишають бажати кращого. Плюс час навчання в умовах бойових дій має бути все ж пришвидшеним, і більше практичних, прикладних речей”.
Вій має своє бачення навчання: “В сучасних умовах, типу, мені дуже травматично віддати тебе (киває на Історика – ред.), щоб ти прийшов якісь офіцерські курси, відсидівши 3 місяці в якомусь грьобаному навчальному центрі, почувши всьо то, що ти знаєш, і перейнявши мінімум практичного досвіду. Якби ти поїхав до якогось крутого чувака і подивився його систему управління боєм. Всьо! І це займе 3 дні, а не 3 місяці”.
“Це не війна армії, це війна нації“
Ротний запевняє: перспективні лідери проявляють себе після першого удару. Їх важливо не прогавити і давати можливість розвиватися.
Історик додає – часу бракує катастрофічно: “Нам треба зробити так, щоби людина, яка прийшла з “цивіла”, тут освоїлась, вижила і ще й зробила свою задачу одночасно. Їй треба, скажімо так, треба створити такий мікроклімат, де кожен вхідний фактор буде корисним для її розвитку як військового, тому що війна дуже складна. Це одна з найскладніших війн в сучасній історії. Задача, щоб люди вижили і виграли”.
Він переконаний – ані В’єтнам, ані Афганістан, ані Ірак – нічого не зрівняється з цією війною ні по силам і засобам, ні по кількості людей, ні по довжині лінії фронту.
Бурхливе життя в тилу хлопці сприймають по-філософськи і запевняють, що це їх не тригерить.
“Як на війну, ми живемо офігенно, – коментує Історик. – Спортклуби, бари, Буковель переповнена. Машини їздять. Це добре, життя триває. Я стараюся боротися з заздрістю й іншими негативними факторами, які досить часто зустрічаються у нашому менталітеті. Треба аналізувати, і тоді ти будеш насправді вільною людиною. Мій вибір, моя відповідальність. В мене купа друзів на “цивілці”, які не йдуть воювати. Багато чим допомагали і допомагають, підтримують. Доросле життя, воно не є лінійним. Не “прийшов-заї*ашив”, не “ти-пі*ар” і так далі. Хтось звалив за кордон, особливо після початку повномасштабної, жінок – за що їх засуджувати?!”
Увагу знову привертає карта. Вій просить операторів показати інший ракурс. Показує дорогу, за якою треба особливо пильнувати. Важливо, аби її не перебігла піхота противника, адже в такому випадку вони потраплять на наші позиції.
Хлопці діляться спостереженнями: з початку повномасштабки відчутно змінилися настрої населення на Донеччині і Харківщині. У порівнянні з першими роками війни, тут багатьом місцевим нарешті “відкрилися очі”.
“Це не війна армії! – запевняє Вій. – Це війна нації. Не може вся країна стати армією, грубо кажучи. Але захищати своє зобов’язані всі”.
Він переконаний – непричетних у цій війні немає. Навіть якщо хтось намагається сховати голову в пісок.
“До кожного в хату прийде війна, – говорить ротний. – Рано чи пізно. Краще раніше той досвід здобути, аніж попасти в саме пекло війни тоді, коли ти не розумієш, що відбувається. Усі будуть до цього причетні, тим чи іншим чином. Воно вже впливає. Хтось в цьому усвідомлено, розуміє, що відбувається і десь донатить активно, підтримує, а хтось собі просто користується цим. Але він все одно учасник процесу. Це як паразити в тілі людини. Це в кожному суспільстві є. Завжди було, всю історію. Нам ніхто нічого не винен. І ми нікому нічого не винні. Ми робимо свою роботу”.
Підбита техніка досі горить. Вій припускає, що це ворожий “бетер”.
На питання, що на війні дається найважче, медик довго мовчить.
“Можна я відповім за Історика? – запитує Вій, і сміється. – Зберігати людяність!”
“Він веде до того, була компанія друзів, які один одного розуміли і підтримували, – розвиває думку побратим. – Навіть зараз це лишилося. Але коли ми говорили про мобрерурс, часом бувають такі штуки просто повного нерозуміння. Взагалі! Мети перебування, все треба пояснювати як буквар з нуля, і тоді треба зберігати людяність!”
“Ну і загалом, типу, більше здоровому глузду піддаватися, ніж ненависті, тоді якось можна це все…” – додає ротний.
Війна була тривалий час приватною історією певного кластеру – військових, волонтерів і грона небайдужих.
“Країна в країні, – говорить Вій. – Країна воююча і країна загниваюча”.
На вістрі атаки
По рації передають, що в напрямку Серебрянського лісу летить керована авіабомба.
“Зовсім херово, – зітхає Вій. – Як уї*е!..”
Час підльоту КАБ-у – до 15-ти хвилин. Побачені вирви від подібних “подарунків” не лишають ілюзій щодо серйозності.
Вій пояснює – підрозділ перебуває на вістрі атаки: “Прямо по лісу ідуть штурмової дії, на нас сюди. Сюди, і на південь, і на захід. Ну зараз найбільший прорив у них був на півдні. Сюди зосереджені були великі сили… ну, вже не такі великі. Раніше були дрібні спроби, але таких масивних і масових артобстрілів за нашої ротації поки не було”.
Серед постійних вибухів різної наближеності і потужності один особливо гучний. Імовірно, КАБ приземлився. На щастя, даних про “300” чи “200” не надходить.
Ми поступаємось противнику у пропаганді, а також у вихованні молоді. Вій наводить у приклад окуповані території: “Що зробили бойовики ДНР, вони в першу чергу вклалися в потужнішу пропаганду, вони зносили наші пам’ятники, пам’ятки, зносили пам’ятник загиблому бійцю ДУКу, солісту Національної Паризької опери Василю Сліпаку, на місці, де він загинув. І встановлюють свої, моментально! І ті, хто в 14-му були підлітками, зараз стоять в їхніх рядах і воюють за них, ідейно і переконано воюють. Де наша молодь зараз? Та молодь, яку ми виховали, зараз у мене частково в підрозділі, або інших підрозділах, молоді хлопці, 20-21 рік. Але скільки ми ресурсу державного вклали пропаганду своїх цінностей? Я можу сказати, скільки, бо я займався до війни і під час війни від від 14-го року. Ми б могли зробити свою армію від 14-го року, і зараз у нас вмотивовані і ідейні, правильно заангажовані молоді люди стали би хребтом, основою, блін, нормальної української армії”.
Історик припускає – з тих, кого мобілізували примусово, 5-6% зрештою проникнуться і стануть воїнами. Однак із кожною хвилею новобранців цей відсоток танутиме.
“У нас скоро половина країни буде професурою, – говорить він, маючи на увазі наукову діяльність як легальний спосіб уникнути мобілізації. – У нас і так країна, де один з найбільших відсотків людей із вищою освітою. А ще буде з науковим ступенем – аспірантура! А оскільки місця переповнені… корупція, і так дальше”.
Іноді на людей, що потрапляють у підрозділ примусово, вдається вплинути розмовами.
“Вій дійсно хороші мотиваційні бесіди проводить, – говорить Історик. – Багато кого перевиховав. Словами. Плюс важливо здоров’я в колективі. От якщо у нас тут побратимство, немає шантажу, подібних речей, якщо ми надаємо максимально, наскільки це можливо комфортні умови”.
Мотиватором слугують і людські умови. Людей регулярно міняють, дають їм можливість відпочити, на базі є гарячий душ, можна з’їздити на пошту тощо.
Жабами по світлу
Він знову відволікається на екрани і рацію. На певній ділянці зафіксоване дивне світло.
“Прийняв тебе “Кум”. Світиться на землі чи в небі?”
“На землі, на землі”.
“Світиться, як ліхтарик?” “Так, так”. “Прийняв, плюс. Активно спостерігайте”.
Вій наказує всім позиціям посилити спостереження та привести кулемети в бойове положення.
“Вони очікують нашого наступу”, – пояснює Історик.
“З ліхтариками очікують? Як Руслана Лижичко?” – запитує Вій, і всі вибухають реготом, згадавши перші дні Революції Гідності.
Світло не зникає.
“Бл*дь, що за хрєнь?” – обурюється ротний, і говорить у рацію: “Терміново треба картинка на “Морпіх”. Пельмень, на зв’язок. Напиши, що бачиш. Пілоти, на зв’язок. Біля “Морпіха” і через дорогу зліва навпроти “Сотки”, той лісочок, там якась херня відбувається. Зараз будемо туди працювати”.
Скеровує операторів дронів. Називає координати для роботи “жаби”, тобто АГС, і міномета 82-го калібру.
Зараз процес управління боєм має свою елегантність. Монітори, Старлінк, картинка з повітря та інші блага нанотехнологій. На перших етапах війни розвідку доводилося здійснювати ногами, а зв’язок тримали через так звані “тапіки” – ТА-57 – телефонні апарати 57-го року.
“Та нормальна тєма! – згадує Історик. – Дуже мені подобалося, і навіть у мене була СП-шка – в бліндаж протягнув. Стабільний зв’язок, абсолютно пофіг! Не загалушиш, не треба генераторів”.
По перехватах дізнаємося, що у противника “200” і “300”.
Частота заміни одне одного за пультом залежить від інтенсивності бою. Якщо вона висока, то працюють усі, без перерви на сон.
“Працюють всі одночасно. Хтось на рації, хтось на коригуванні артилерії, хтось на іншій рації, хтось на еваку, хтось резерви підтягує. Блін, зараз дуже велика, надзвичайна інтенсивність! Найжорсткіші такі зараз двіжухи. Чуєте?” – коментує Вій черговий “бабах”.
У бліндаж забігає військовий, відхекується. “Пшикають” банки з енергетиками.
Один із членів підрозділу – доброволець із Польщі. Він підміняє Історика у питаннях медицини.
“Він один із найякісніших людей, які у нас були, – говорить Історик. – Він ще волонтерив тут, він дуже заглиблений. Якось прив’язався до України, я не знаю як пояснити. Він мислять як ми. Він пише кирилицею краще, ніж деякі з наших мобілізованих”.
Він, як і решта іноземців, може розірвати контракт у будь-який момент.
“Дух братерства”
Історик зустрів повномасштабку на околицях Попасної, у складі 24-ої бригади. Стояв в полях на спостережнику, ловив вай-фай, дивився Ютуб, звідки й дізнався останні новини.
“І я по ходу думаю, почалось, і я цей, ішов до одного зі своїх, помінявся, буджу одного з найкращих друзів, – згадує він. – Кажу, почалося, вставай давай! Як з книжки момент – ми вийшли з траншеї, і полетіли літаки (сміється – ред.). А не було авіації, я раз в житті бачив санітарний літак! І я подивився, і поняв, що всьо”.
Попри інтенсивні бої і спроби прориву, на щастя, тяжких поранених за цей період у Історика не було. Тож навіть при практично відсутніх дорогах, довозили усіх, хто потребував еваку.
“Дофіга залежить від кваліфікації, – пояснює медик. – Тобто тобі треба чітко розуміти, що відбувається. Дороги немає туди! До позиції, до позиції вогневої! Від якої 250, від якої 200, від якої 150. Є максимальна точка, куди доїде машина, і там уже перегрузка. Наприклад, в Оріхово-Василівці це трохи було не налагоджено, і тоді доводилось під’їжджати прямо під траншею. Причому зі сторони під*рів”.
Частина хлопців вмощується спати. Я чекаю, колись хтось зніме взуття – соромлюся робити це перша. Після бігу по спеці шкарпетки пахнуть явно не парфумами.
“Ми це називаємо “духом братерства”, – сміється Історик, зауваживши мої вагання, і розувається сам.
Коли “прилітає” на певній близькості, осипається пісок.
“Якщо сиплеться надто сильно, це ознака того, що треба вдягати каску і бронік!” – радять нам.
Здається, що через постійну канонаду заснути не вдасться, та втома таки бере своє. Однак те, що гостями класифікується як “гучно”, “місцевими” сприймається як “на диво тихо, аж підозріло!”
Противник намагався евакуювати підбиту техніку. Хлопці радяться, чи її добити, аби вона точно не підлягала ремонту, чи накрити учасників наступної спроби евакуації.
Нас вивозить військовий на псевдо “Конон”. Вкотре захоплюємося майстерністю проїхати там, де, здавалося б, це неможливо.
“Теж універсальний, але останнім часом працюю на еваку. Слава Богу, зараз небагато роботи, бо ми нормально укріпилися, нормально даєм їм… – він підбирає слово. – прочухана. В сусідів там печальніше”.
Конон ще в перші роки війни їздив волонтером до “правосеків”, допомагав, чим міг. А до 24 лютого працював водієм у сімейний медицині: “То як коронавірус почався, то я всі ПЛР-и і возив. Коронавірус пропав, коли війна почалася! Уже і вакцинувати нікого примусово не треба…”
Згадує бої в Бахмуті – там загинув побратим зі схожим псевдо – “Кенон”. “Він на бандурі грав, співав дуже гарно”, – розповідає водій.
Згадує Київщину і хаос, який тоді панував. До столиці доводилось прориватися мало не з боями – траса Київ-Чоп була заблокована тими, хто тікав у західному напрямку.
“Я завжди роблю не так, як каже бригада, тому ми ще живі, – говорить Вій. – Зараз треба говорити правду. Правда зараз найбільше рішає. Не про херове, не про хороше, а про правду. Тобто людям пиз*ець, як важко, йдуть пиз*ець, які важкі бої”.
Ми їдемо з обіцянкою повернутися. Адже лишилося стільки незаписаних історій і стільки невідомих у цих по-своєму красивих і досконалих математичних формулах.
Текст: Олена Максименко
Фото: Андрій Дубчак, Олена Максименко