Український легіон – громадська організація, заснована в 2014 році задля сприяння розвитку військової справи серед цивільних. Створена колишніми військовими, вона також має на меті розвиток ефективної територіальної оборони України.
«З моменту заснування ГО був актив, який займався просуванням ідеї ТрО (територіальної оборони) – щоб люди могли проходити службу не тільки у військах, а й по місцю проживання, оскільки вони знаходяться в своєму місті, вони знають його ландшафт, знають людей. І таким чином вони можуть служити по місцю, готувати його до оборони», – Владислав Салогуб, досвідчений легіонер та інструктор «Українського Легіону».
Наприкінці 2016-го року необхідність створення тероборони була доведено до Міністерства оборони України, і відтоді взяв старт процес впровадження та розвитку концепції ТрО.
«Ми проводимо місячний вишкіл, курс молодого бійця. Він включає стройову підготовку, поводження зі зброєю, мінну безпеку, тактичну медицину, орієнтування на місцевості, окопування, тактику. Проходження такого довоєнного курсу знайомить цивільних з військовою справою та роботою в критичних моментах. Легіонер отримує початкову базу, підґрунтя для вибору більш вузько направленої професії у військах».
На початку повномасштабного вторгнення значна частина легіонерів долучились до лав ЗСУ та ТРО.
«Найбільша складність у підготовці бійців – це те, що зараз люди – індивідуалісти, вони сидять вдома, працюють дистанційно, мало виконують колективні задачі. Тому одна з головних задач – дати можливість організовуватись та комунікувати, організовувати навколо себе людей – це саме головне, чого ми хочемо досягти», – пояснює Владислав Салогуб.
Що треба, щоб підготовка проходила на більш якісному рівні?
«Найголовніше – це інструктори, їх зараз мало. Для людей, які повертаються з фронту, досить складно відновити комунікацію з цивільними. А тут, у нас – проміжок між цивільним життям та військовим, вони відновлюють звʼязок з цивільними та передають свої знання і досвід».
Яка, на вашу думку, найбільша проблема у підготовці бійців ЗСУ?
«Її дуже мало. Біда в тому, що командирами часто стають звичайні цивільні, які не виконували колективні задачі, і назначають їм роботу, з якою вони не знайомі. Не кожен з них може себе проявити та розвивати свій колектив. Відсутність навчених та досвідчених командирів – це проблема».
Які люди приходять до вас на навчання?
«Всі прошарки суспільства – як роботяги на велосипеді або «таврії», так і «крутелики» на «мерсах». Але коли ми одягаємо форму і приїжаємо сюди – ми всі однакові. Байдуже якого ти політичного погляду, який твій фінансовий статус чи колір шкіри».
Куди люди йдуть після курсу? Чи достатньо їм цих знань для фронту у червоній/жовтій зоні?
«Ні. Щоб працювати там – також потрібна підготовка всередині того підрозділу, в якому ти працюєш. Свої отримані індивідуальні навички влити в колектив, щоб він працював як одна машина.
Ми кажемо: «Геройство – це там, де провтик, тому що десь хтось шось не доробив, і комусь одному треба напрягатись і робити більше. Якщо в підрозділі все працює чітко, злагоджено і як потрібно, немає потреби проявляти геройство. Колективна робота – це коли всі помічають і закривати всі дірки навколо»
Ми ознайомлюємо цивільних. Якщо сказати, що ми прямо конкретно готуємо до фронту – це трохи перебільшення. У нас 2 рази на тиждень теорія та 2 рази практика у місячному курсі. Цього замало, тому для того, аби їх підготувати, треба тримати команду місяць в казармі та кожного дня працювати».
Такі знання не завадять кожному, а справжній must have – тактична медицина, бо вся Україна – це суцільна жовта зона.
Чоловіки та жінки відточують навички на рівні – риють окопи, проводять евакуацію поранених та вивчають орієнтування на місцевості. Дівчина із позивним «Іспанка» резюмує: «Я тут – бо наступного разу не хочу тікати. Я хочу бути готова».
Будучи на тренуваннях, я й сам захотів більш глибоко зануритись у таку колективну роботу, мене почало переслідувати відчуття необхідності цих навичок для швидкого реагування та розуміння, як правильно діяти в критичних ситуаціях або ж коли прийде час брати до рук зброю.
Автор тексту та фото: Георгій Іванченко